Шоу «Міняю жінку». Як подружжя з Харкова дивувало країну на телешоу

Що з цього експерименту вийшло, бачила вся країна. А що залишилось за кадром – розкажемо ми.

Довгожитель телебачення

З діда-прадіда йде одвічна суперечка між чоловіками й жінками – хто в родині головує. У шоу «Міняю жінку» уже протягом дев’яти сезонів намагаються це з’ясувати на прикладі звичайних українських родин. Телепроект став справжнім довгожителем українського телебачення. Адже в ефірі транслюється вже дев’ятий сезон родинного реаліті! За словами творців, «Міняю жінку» – це документальне реаліті-шоу, де немає жодних постановок, жодного моделювання ситуацій, жодних підставних артистів і декорацій. Усе справжнє: звичайні родини, звичайні люди, звичайні мами. За умовами формату, дві сім’ї міняються на тиждень дружинами.

Зазвичай міняються господинями контрастні родини: з різних соціальних прошарків, різним світоглядом, ставленням одне до одного та до інших людей, до роботи та до кар’єри, з різним способом життя, поглядами на виховання дітей, харчування, відпочинок. На думку продюсерів, якщо родини живуть і мислять однаково – програми не вийде. Також у телепроекті «Міняю жінку» практикуються міжнародні обміни та обміни між звичайними та зірковими сім’ями. До речі, за минулі сезони у проекті взяли участь кілька сотень сімей. Третина всіх родин, що брали участь у проекті, підтримують контакти одна з одною і після завершення зйомок. Родини, про які йтиметься в цій статті, живуть в одній країні, навіть у близьких одна до одної областях – Київській і Харківській. Проте їхній спосіб життя робить їх дуже далекими, незважаючи на географічну близькість.

Потрапила в рабство

Цінності в усіх різні. Хтось дбає про їжу духовну, а хтось – про хліб насущний. Комусь важлива чистота у квартирі, а комусь – лад у думках. У реальному житті обидва типи таких людей рідко можуть співіснувати. І їхні долі можуть перетнутися тільки випадково. Наприклад, у телешоу. Харків’яни Олег Косолапов та Ліза Волкова хотіли потрапити на телевізійний проект «Великі перегони», адже саме активні розваги, командний дух і гра на результат є головними критеріями їхнього вибору щодо заняття. Але так сталося, що їм судилося потрапити в інший проект.

– Участь у «Міняю жінку» – це авантюра. Ми цю передачу взагалі не дивилися, – розповідає Ліза. – Про те, що нас запрошують на проект, нас сповістили за два дні до зйомок. Тобто ми навіть не встигли підготуватися, ремонт зробити, наприклад (сміється).
– Я взагалі не розумію такі проекти, – додає Олег. – Ми ніколи не робили нічого подібного, і тільки через це вирішили з Лізою спробувати – можливо, хоча б посміємося.


Здавалося б, чим можна здивувати людину, яка за 24 години може зібрати команду однодумців і зняти кіно або створити колекцію одягу, за два роки впровадити в дозвілля харків’ян нову гру і за той самий час здобути титул чемпіона України в ній? Виявляється, здивувати можна дуже просто – звичайним побутом.

– Корів доїти я не боюся, маленьких дітей няньчити теж, – ділиться Ліза. – Звичайно, що тиждень можна протриматись у будь-яких умовах. Мені б дуже хотілося, аби мені було цікаво, щоб не я дивувала, а мене дивували.
Те, що буде складно, Ліза зрозуміла одразу, як потрапила до оселі київських учасників проекту – родини Наталі та Миколи Мельників. Усюди – чистота, холодильник наповнений стравами на будь-який смак. «Потрапила в рабство», – промайнуло в голові харків’янки. Одне підбадьорило жінку – у родини київських учасників є двоє дітлахів. Але родинний статут повернув жінку з неба на землю.

– Я була шокована: майже весь родинний статут присвячений харчуванню, – розповідає Ліза Волкова. – Мені здалося, що батько може прожити без дружини, а от без м’яса – ні. Коли люди більше думають про їжу фізичну, а не духовну, як на мене, це жах.
Це в рідному Харкові Ліза й Олег проводять кожен день яскраво та весело. Раз на тиждень вони роблять собі так званий «гарбузовий час», коли пара бешкетує і записує все це на відеокамеру. За правилами, прописаними в родинному статуті сім’ї Мельників, їхнє дозвілля складається з перебування вечорами біля телевізора або комп’ютера.

– Я не є прибічником якогось нав’язування зі свого боку. Я познайомилась із родиною і вирішила, що спробую щось показати їм, пораджу, як можна зробити інакше. Я не кажу «переробити», адже жити, як ми з Олегом, вони ніколи не будуть, – каже жінка.

Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №86 від 19.07.2014