Зовсім не квіткова назва. Героїчна історія Барвінкового

08.08.2014 14:40 Культура

Що ви уявляєте, почувши назву «Барвінкове»? Правильно: килим темно-зелених лакованих листочків, серед яких яскраво голубіють невеликі квіти.

Барвінок – такий самий символ України, як і соняшник. От тільки чи причетна ця квітка до назви районного центру на Харківщині?

Барвінкове - місто в Харківській області, районний центр. Засноване в 1653 році. Населення – 12 798 осіб за даними перепису 2001 року.

«Стелися, барвінку, стелися низенько, а ти, милий, чорнобривий, присунься близенько», – співають в українській народній пісні. Наші пращури опоетизували скромну рослину не тільки в піснях. На території України є ще три населені пункти з цією назвою – села в Житомирській, Сумській і Чернігівській області. Однак у випадку з нашим Барвінковим зв’язок між квіткою і містом не такий прямий, як може здатися на перший погляд.

Дійсно, можна припустити, що в цій місцевості рясно ріс барвінок. Або, якщо просунутися думками й далі в цьому напрямі, припустити, що місцевість була настільки барвистою («Барвиста»), що люди не втримались і дали населеному пункту таке найменування. Місцевість тут дійсно мальовнича: в долині неспішно тече річка Сухий Торець (раніше – Тор), а на березі її – пагорб, здавна (і не випадково!) прозваний Козачою горою. Адже історія Барвінкового відрізняється від історії більшості інших, суто слобожанських, населених пунктів на Харківщині, вона тісно пов’язана з історією Запорозької Січі.

Запорозькі корені

Свою першу назву – «Барвінкова стінка» – місто отримало в XVII столітті. Саме тоді на територію нинішньої Барвінківщини йшли переселенці ні із заходу, з Подніпров’я, і не зі сходу, з Московії, а з півдня – з території Запорозької Січі. Дослідник історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький пише, що після поразки 1651-го Січ була переповнена людьми, і тому було зроблено спробу, з одного боку, «розвантажити» її, з іншого – зайняти вільні землі на берегах річки Самари, верхів’я якої розташоване на території Харківщини. Свою ватагу на нові землі привів козак Іван Барвінок. Для поселення він обрав місце на узгір’ї біля річки Сухий Торець. Саме там і було засновано Барвінкову стінку – поселення запорожців. Чому стінка? Тому що так називали зазвичай високий берег зі швидкою течією (варіанти, які є в нас на Харківщині – Пристін, Пришиб).

До наших днів дійшов документ, який свідчить, що козак Іван Барвінок – постать історична. У виписці із синодика Святогорського монастиря зазначено, що в 1653 році у Святі гори приходили 12 запорозьких козаків. Вони подали грамоту архімандриту, в якій повідомляли, що вони оселилися на річці Торець поруч з Татарським бродом, і просили його прибути на освячення збудованої церкви. І далі повідомлялося: «…Їхній отаман Іван Барвінок з усією ватагою цілував Святий Хрест і Святе Євангеліє у святителя Іонна. Вперше в Дикому полі на березі р. Торець поблизу Татарського перелазу рознісся благовісний спів осілих тут запорозьких черкас у літо… 1653 р.». З тієї самої виписки дізнаємося: «…Їхній козацький отаман Барвінок жив у курені разом з іншими. Підлеглі називають його батьком, а він називає їх братчиками. У багатьох з них чимало срібного посуду і добротної зброї…». А ще таке: «…Козацький отаман Іван Барвінок відрізнявся мудрістю і дотепністю, душею звеличеною, готовий віддати своє життя за віру і волю своїх братів-південнорусів».

За січовим зразком

Як пише дослідник Юрій Мітін, Барвінкова стінка являла собою козацький зимівник. На Чумацькій горі стояла невеличка дерев’яна фортеця, від якої вів потайний хід до річки. З фортеці добре було видно південну, східну й західну околиці, особливо – Татарський (Піщаний) перелаз, що перетинав Сухий Торець трохи нижче за течією.

Через брід і попід горою до впадіння в Торець річки Колодяжної проходив чумацький шлях. Усі обози чумаків повинні були сплатити за перевезення спеціальне мито (найчастіше в запорожців воно називалося «борошно») і взяти козаків у супровід до наступного перелазу або населеного пункту (який, зазвичай, знову ж таки був на перелазі).
Оселі козаків були розташовані в долині річки й на схилах пагорбів. Кожна з них являла собою дві-три житлові й декілька господарчих будівель. Жили в зимівниках одружені козаки з родинами – інколи по десятку осіб, а також «молодики» – неодружені наймити, що допомагали вести господарство. Будівлі («курені») найчастіше ставилися з лози, обмазаної глиною, і крилися очеретом або соломою, але були й добротні – рублені. До зимівників, хаотично розкиданих у долині серед проток, боліт та заростей очерету й окуги, найчастіше вели ледь помітні стежки. Їх мешканці займалися рибальством, птахівництвом, ловлею водяного звіра. Під час паводків ці оселі затоплялися водою, і тоді їх мешканці, захопивши нехитрий скарб, забиралися на Чумацьку гору. Те ж вони робили під час татарських набігів, про які сповіщали пострілами й димом вартові з фортеці. Велика кількість зимівників зводилася на схилах пагорбів. Тут вони обсаджувалися заростями терну, акації або потинника і являли собою міні-фортеці, які за потреби господарі з молодиками могли захищати й самі.

Повне перезавантаження

Найбільш бурхливим виявилося для Барвінкової стінки XVIII століття. Вона «перевірила на собі» усі найбільш важливі події, зокрема, й російсько-шведську війну, коли українці опинилися перед складним вибором: чи з Петром I та Росією, чи з Карлом XII та Швецією. У середині XVIII століття вона опинилася у складі Слов’яносербії – такої собі «санітарної зони», яку уряд Єлизавети запровадив із сербських полків між Гетьманщиною та Слобожанщиною з одного боку, та Запоріжжям – з іншого. Коли нове адміністративне утворення довело свою недієздатність, було утворено нове – Барвіностінківську паланку, загальною площею 4,5 тис. кв. км. Управляв нею полковник Іван Гаража.

У цей час становище на кордоні Запоріжжя і Слобожанщини загострювалось. З одного боку, Катерина II намагалась поширити свою владу на нові землі, з іншого – рядове козацтво, яке звикло жити воєнною здобиччю, влаштовувало нальоти та пограбування слобідський земель.

Улітку 1773 року Іван Гаража з командою об’їхав спірні землі, повиганяв поселенців - не запорожців, захопив хліб, сіно й волів. Канцелярія губернії на скарги слобожанців вимагала покарати Гаражу. Справа дійшла до Сенату. Військо Запорозьке відповіло на це петицією від 2 вересня, у якій заявило свої споконвічні права на ці землі. У результаті проти барвінківських козаків було вислано загін царських військ під керівництвом князя Долгорукого. Козаки, очолювані Гаражою, роззброїли загін, а самого князя, за переказами, вмочили в дьоготь, виваляли в пір’ї і, прив’язавши до коня задом наперед, відіслали до Ізюма, наказавши більше не потикатись на Запоріжжя. Ця витівка дорого коштувала барвінківчанам: невдовзі прийшов інший каральний загін і не лишив від слободи каменя на камені. Пізніше її було заселено новими, більш «слухняними» жителями. Дослідник Юрій Мітін наводить документ, згідно з яким «...означенная слобода Барвинкина стенка началась поселением на казанных землях при реке Сухой Торец, куда мы из малороссийских разных мест вышедши распространились более 200 дворов». Згодом змінилась і назва: від неї залишилася тільки перша частина. Тобто, усю запорозьку історію хотіли перекреслити. Але так не буває. І пам’ять про минуле зберігається і в запорозьких за походженням прізвищах місцевих жителів, і в мікротопоніміці, а в самому Барвінковому стоїть пам’ятник легендарному засновнику міста.

Ірина Мнішек, матеріал з газети "Слобідський край" № 07.08.2014

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта