«Після фронту тебе може зламати бюрократія»

Харків’янин Дмитро Набоков пережив важке поранення на фронті, ампутацію, довгу реабілітацію та складний шлях повернення до цивільного життя. Сьогодні він займається адаптивним спортом, допомагає іншим ветеранам та відкрито говорить про проблеми, з якими стикаються військові після поранень – від психологічних криз до недоступності міського простору. «Слобідський край» побував на тренуванні ветерана та прогулявся з ним Харковом.

До великої війни Дмитро працював завідувачем м’ясного відділу в одному із супермаркетів Харкова. Каже, жив звичайним життям: робота, друзі, сім’я та буденні турботи. У військо потрапив у січні 2023 року після отримання повістки.

Спочатку він мав бути водієм-механіком в інженерних військах, однак у бойовій бригаді швидко змінив спеціальність.

«Коли потрапив до бригади, був стрільцем-санітаром. Медичної освіти у мене не було, але я почав цікавитися цим напрямком. Розумів, що це може врятувати життя, як мені, так і хлопцям поруч. Потім ротний відправив мене на додаткове навчання, так я став бойовим медиком», – говорить чоловік.

Воював Дмитро на Донеччині поблизу Новодонецького. Каже, служба назавжди залишила у пам’яті моменти, які хотілося б забути.

Поранення Дмитро отримав під час одного з виходів на позиції.

«Вечір, наче все спокійно. По рації передають, що треба зустріти групу й допомогти винести провізію. Ми вийшли, все нормально, зустріли хлопців, поверталися назад – і я на щось наступив. Просто наступив. Навіть не зрозумів одразу, що сталося», – розповідає чоловік.

Пощастило, що евакуаційна машина ще не встигла далеко від’їхати. Дмитра швидко доставили до медиків. Спочатку лікарі говорили, що ситуація не критична. Але пізніше стало зрозуміло – травма набагато серйозніша.

Дружина про поранення дізналася не одразу. Після вибуху Дмитро не пам’ятав навіть її номера телефону.

«Коли ми виходили, я залишив телефон. А після поранення не пам’ятав жодного номера. Уже в Дніпрі медсестра дала телефон, через Facebook ми знайшли дружину. Вона кілька днів узагалі не знала, що зі мною. Але коли дізналася – наступного ранку вже була у Дніпрі. Вона герой навіть більший, ніж я», – зазначає чоловік.

Після операцій Дмитро пережив важкий психологічний період. Каже, найскладніше – не фізичний біль, а прийняття нової реальності.

«Після наркозів, операцій – усього цього приходить момент, коли ти починаєш усвідомлювати, що сталося. І тоді накриває. Було відчуття, що життя закінчилося. Що далі – незрозуміло. Нічого не хочеться, нічого не цікавить», – згадує ветеран.

Саме тоді йому дуже допоміг лікар, який приводив до палати інших пацієнтів з протезами.

Перший протез Дмитро отримав уже через кілька місяців після поранення. Каже, із протезуванням проблем не було.

«Протез я отримував у Харкові. Зараз це вже третій протез, тому що культя змінюється, і їх треба міняти. Але загалом усе працює добре. Якщо правильно підібраний протез, якщо все нормально зі стопою й культею – це реально стає твоєю ногою. Я ходжу, бігаю, стрибаю», – розповідає чоловік.

Після реабілітації Дмитро відкрив для себе адаптивний спорт. Спочатку – тренування, потім футбол для ветеранів, а зараз – підготовка до адаптивного кросфіту.

«Я до війни взагалі особливо спортом не займався. А зараз моє життя активніше, ніж було раніше. Постійні тренування, футбол, змагання, поїздки. І це дуже допомагає психологічно», – каже чоловік.

Особливо важливим Дмитро вважає спілкування між ветеранами.

Дмитро говорить, що одна з найбільших проблем після поранення – соціальна ізоляція ветеранів.

«Бувають такі випадки, що людина стає асоціальною, не хоче ні з ким бачитися, не хоче виходити на вулицю. І це страшно. Особливо коли немає підтримки», – каже чоловік.

Саме тому зараз Дмитро працює з ветеранами. Спочатку був фахівцем із супроводу ветеранів, зараз займається проєктом із працевлаштування військових після служби.

«Коли проходиш весь цей шлях сам – оформлення інвалідності, документи, Пенсійний фонд, соціальні служби, то розумієш, наскільки це важко. Людина після фронту і так морально виснажена, а тут ще купа бюрократії. І хтось реально може просто зламатися. Тому я вирішив, що якщо я це пройшов, то можу допомагати іншим», – говорить ветеран.

За його словами, проблема працевлаштування ветеранів також залишається актуальною.

Окремо Дмитро говорить про важливість роботи з психологами. Каже, сам довго не міг нормально спати після поранення.

«Я зрозумів, що починаю сходити з розуму. Міг лягти о дев’ятій вечора і заснути лише о шостій ранку. Психолог дуже допомогла. Ми проробили багато речей, і зараз я хоча б розумію, як собі допомагати», – розповідає ветеран.

Водночас він визнає, що багато військових не довіряють психологам.

«У нас досі дуже мало саме військових психологів. І це проблема. Бо люди бояться натрапити на тих, хто закінчив умовний «інстаграм-курс» і не розуміє, що таке війна. А тут можна ще більше нашкодити людині», – зауважує Дмитро.

Окремо він говорить про труднощі, з якими щодня стикаються ветерани на кріслах колісних у Харкові. Сам Дмитро пересувається на протезі та керує автомобілем, тому, каже, має менше бар’єрів у повсякденному житті. За його словами, місто досі залишається недостатньо пристосованим для людей з інвалідністю, а багато елементів безбар’єрності існують лише формально.

За словами Дмитра, проблеми виникають і всередині будівель – зокрема, через вузькі ліфти та недоступні туалети.

«Якщо людина велика або має ширше крісло колісне, вона просто не може заїхати у ліфт. А ще у багатьох установах немає нормально облаштованих туалетів. Це проблема не лише для людей на кріслах колісних, а й загалом для людей з інвалідністю», – зауважує чоловік.

Окремо ветеран звертає увагу на громадський транспорт і метро. Каже, частина тролейбусів має відкидні пандуси, однак скористатися ними без допомоги водія майже неможливо.

Також він наголошує на проблемі паркування для людей з інвалідністю.

«У нас часто просто намалювали місця для людей з інвалідністю і все. Але людина на кріслі колісному має повністю відкрити двері, щоб сісти у машину, а місця для цього немає. Я у Львові бачив, що такі паркомісця роблять ширшими. У нас таке поки рідкість», – каже ветеран.

Дмитро переконаний, що багато людей просто не розуміють, з чим щодня стикаються люди на кріслах колісних та з інвалідністю.

«Поки людина сама не спробує спуститися у метро чи проїхати містом на кріслі колісному, вона навряд чи зрозуміє всі ці труднощі», – зазначає чоловік.

Попри все пережите, Дмитро намагається жити активно та укладає плани на майбутнє. Каже, головне – не залишатися наодинці зі своєю травмою.

Матеріал створено за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації ЮНЕСКО. Його зміст є виключною відповідальністю медіа "Слобідський край" і не обов’язково відображає офіційну позицію ЮНЕСКО.