«Тут було неможливо жити»: чи повертаються люди у Чкаловську громаду

Гракове Чкаловської громади було окуповано армією рф, а Коробочкине перебувало на лінії зіткнення. Відносно нормальне життя повернулося до сіл лише восени 2022 року, після звільнення частини Харківщини. Що кажуть люди зараз про життя в громаді та чи вірять у повернення односельців – у репортажі.

Більша частина Чкаловської громади перебувала під контролем окупантів, інша – на лінії зіткнення. Ситуація в населених пунктах громади відрізнялась, десь було відносно тихо, а десь безперервно лунали вибухи. У село Гракове російські війська зайшли 26 лютого 2022 року та перетворили його на руїни. Тут місцеві відчули все – страх перед озброєними росіянами, нескінченні обстріли, грабіж, відсутність світла, газу та води.

– Тут було неможливо жити. Як тільки в лютому 2022 року поруч з нами почали горіти домівки сусідів, ми зібралися уп’ятьох і виїхали звідси. Спочатку в Чкаловське, а потім у Шевченкове, – розповідає жителька села Гракове Марія.

Повернулася родина в рідне село навесні 2023 року. Одразу після повернення почали відновлювати будинок – замінили дах, вікна, відремонтували паркан і стіни.

Наразі жінка працює в місцевому магазинчику, єдиному в селі. Він стоїть прямо навпроти розбитої окупантами церкви. Поруч з магазином купа металу – те, що залишилося від чиєїсь автівки.

– У мене донька вже в технікумі навчається, а син у другому класі. Навчання проводиться в дистанційному режимі. Людей у нас дуже мало залишилося, приблизно одна п’ята частина села. Багатьом з тих, хто виїхав, нікуди повертатися, все розбито. Дехто взагалі боїться їхати сюди, – зазначає Марія.

Поки спілкуємося з продавчинею, у магазин заходять чоловіки, які проїжджають повз село вантажівками. Вони зупиняються, аби купити каву та замислено розглядають Гракове.

– Я взагалі не звідси, а з Ізюмського району. Сам не знаю, як сюди зараз заїхав, – сміється один з перехожих чоловіків. – Для мене такі види вже звичні, не здивований.

Попри страшну, але звичну для багатьох жителів Харківщини картинку, у Граковому є суттєві позитивні зміни. Порівняно з минулим роком тут установили модульну амбулаторію, яка замінила знищену. Колишній медзаклад був розташований у сільській раді, наразі ця будівля звідусіль пробита снарядами. Імовірно, територія сільради замінована.

Новенька ж амбулаторія дуже затишна та світла, дуже виділяється на фоні всього, що залишилось у Граковому. Нас зустрічає місцева медична сестра – Любов Лізогубова.

– Коли ми повернулися сюди після звільнення села, нам просто не було де працювати. Люди продовжують хворіти, війна в цьому плані погіршила ситуацію – стрес, нестача ліків. В основному в селі залишилися пенсіонери, яким необхідна медична допомога та консультації. Тож попервах ми приймали граківців у напівзруйнованому приватному будинку. Там не було стелі, а власники виїхали за кордон, – розповідає медична сестра «Амбулаторії загальної практики сімейної медицини села Гракове» Любов Лізогубова.

Нині кожного дня до нової модульної амбулаторії приходить з десяток людей. Прийоми проводяться і в дистанційному режимі. Місцеві знають сімейного лікаря та завжди можуть зателефонувати з питань свого здоров’я. Тут можна зробити кардіограму, здати кров на цукор, отримати направлення до вузьких спеціалістів. До речі, амбулаторія була встановлена за ініціативи Міністерства охорони здоров’я України та підтримки Всесвітньої організації охорони здоров’я.

На столі в кабінеті медичної сестри бачимо дитячі ваги – питаємо, чи потрібні вони зараз у Граковому.

– Звичайно! У нас у селі є дві дитинки до року і ще дві жіночки вагітні. Тож чекаємо на появу нових граківців, – усміхається медична сестра.

Наразі в Граковому живе 210 людей, а до початку повномасштабної війни було понад 600. Причини, з яких люди не повертаються в село, логічні – комусь нікуди, хтось боїться через близькість до фронту, а хтось просто оберігає своїх дітей.

– На нашій вулиці до війни жило 120 людей, а тепер десь із два десятки… У селі жодного цілого будинку немає. А так усе в нас добре, живемо, намагаємося відновлюватися, – каже Любов Лізогубова.

Жінка згадує початок повномасштабної війни. У перші дні, які вона з чоловіком провела в окупації, росіяни встигли забрати їхні телефони.

– Зайшли озброєні на подвір’я, спитали, чи маємо телефони. Брехати людям з автоматами лячно, тож ми сказали, що маємо. Вони забрали їх нібито на перевірку, сказали – віддадуть. Досі чекаємо, – усміхається Любов.

Згодом подружжю довелося виїхати до Шевченкового. Дивуємося, що люди тікали з Гракового в ще один окупований населений пункт.

– А в нас не було іншого варіанту. Виїхати на підконтрольну Україні територію неможливо, бо чоловіка не пустили б окупанти. А в Шевченковому хоча б не стріляли. Ми там сиділи тихесенько, щоб про нас ніхто нічого не знав. Нас лякали, що чоловіків призовного віку мобілізують на бік росії… Ми дуже боялися та чекали на визволення, навіть гуманітарку їхню не отримували, – зазначає вона.

Домівка пані Любові, як і всі в селі, постраждала від обстрілів. Один з прильотів стався, коли вони ще жили в Граковому. Нині будинок повністю відновили – щось самотужки, а щось за допомогою благодійних фондів.

З її будинку окупанти винесли системний блок комп’ютера, натомість залишили купу сміття.

– Усе розкидано було, сухпайки їхні, жах просто… Я не знаю, таке відчуття, ніби вони там де їли, там і в туалет ходили. Чи жили вони в будинку, сказати не можу. Але на кухні точно були та в погребі – мабуть, ховалися там під час обстрілів, – розмірковує жінка.

Серед проблем граківці відзначають відсутність робочих місць. Добиратися до інших населених пунктів проблематично, адже автобуси їздять лише тричі на тиждень.

– Тут, у селі, роботи практично немає. Може, десь із десяток людей працюють у місцевому сільгосппідприємстві. А в основному в нас пенсіонери залишилися, – зазначає Любов Лізогубова.

Жінка спілкується з деякими односельцями, які ще не повернулися до рідного села.

– От у нас були дві багатоквартирні двоповерхівки. Там жило близько 50 сімей. Так тепер будинки повністю зруйновані, не підлягають відновленню. Люди отримали сертифікати за знищене житло, але вони ж тут не куплять собі нове. Вони куплять тільки в більш безпечних районах України, і вже точно не повернуться сюди, – ділиться Любов.

У центрі села, за високою травою, видніється покинутий дитячий майданчик. За час повномасштабної війни фарба з гойдалок і дитячих гірок злізла, навколо майданчика стирчать таблички з попередженням: «Небезпечно, міни!»

– У нас тут багато території заміновано було. Був тут у нас чоловік, працював у сільському господарстві й підірвався на навантажувачі. П’яту йому відірвало, імплант поставили, – розповідає Любов Лізогубова.

Староста Граківського старостинського округу Анатолій Коровкін каже, що околиці села й досі дуже небезпечні. Там стоять зо два-три десятки покинутих домівок, які можуть бути замінованими.

– Можливо, хтось із місцевих ризикував і пробував туди піти, але там ніхто не живе. А так розмінування в нас проведено частково. На кладовищі роботи не проводилися. Саперів здебільшого направляють на сільськогосподарські землі, аби люди могли потім щось посіяти, — зазначив він.

На території громади працюють сапери з британської благодійної організації HALO Trus та ДСНС. Утім останні більше працюють у тандемі з електриками, газівниками або за викликами людей, які знаходять у селі вибухонебезпечні предмети.

Нещодавно Чкаловська громада отримала «мобільний адміністратор» для надання послуг ЦНАПу у віддалених селах. Тепер граківці та жителі інших сіл територіальної громади можуть отримати ці послуги просто у своєму селі. Очільник громади Сергій Котенко каже, що такі кроки допоможуть покращити ситуацію з поверненням людей.

А за словами старости Гракового, кількість населення сильно залежить і від того, чи працюватимуть у селі школа та дитячий садок. Граківський ліцей був сильно пошкоджений обстрілами, утім є надія на відновлення закладу.

– Педагогічний склад ліцею збережено, діти навчаються в дистанційному режимі. Ми розуміємо, якщо не буде школи та дитсадка – село вимре, молодь виїде звідси. Тому шукаємо різні варіанти, як відновити ліцей або замінити модульним. Як це було зроблено з нашою амбулаторією. Утім наразі багато благодійників призупинили свої проєкти через близькість громади до фронту. Сам ліцей відновити можна, були б ресурси та підтримка, – ділиться староста.

За декілька кілометрів від Гракового розташовано село Коробочкине, також Чкаловської громади. Окупанти не змогли зайняти його, тому гатили по населеному пункту з різної зброї. Утім після Гракового види цього села ніби ковток свіжого повітря. Біля приватних будинків видніється сільгосптехніка, пасеться кінь. Прибудинкові території тут чисті та доглянуті, а розквітлі дерева ховають побиті обстрілами будинки.

– Від нас до Гракового три кілометри, якщо по прямій. Наші військові були тут, у Коробочкиному, Леб’яжому та Базаліївці, а там далі по громаді – рашисти. Вони били по нас з усього, навіть з танків стріляли. В основному до нас усе летіло саме з Гракового, – розповідає староста Коробочкиного Олександр Семер’янов.

До повномасштабної війни в Коробочкиному проживали 3124 людини. Село вважалося одним з найбільших за населенням у Харківській області. Постійні обстріли та близькість до окупантів спровокували виїзд жителів села. Отже, з трьох тисяч людей тут залишилося 300. Уже після деокупації частини Харківської області у вересні 2022 року місцеві почали повертатися в село. Наразі тут проживають 1860 осіб, та ще 53 – в селі Осиковий Гай, яке входить у старостинський округ.

У Коробчинському старостаті пошкоджено близько 500 будинків. Від обстрілів також постраждали школа, дитячий садок, будинок культури та амбулаторія.

– Амбулаторію ми відновили першочергово. Просто біля неї був приліт, повилітали всі вікна, уламками посікло меблі. Після деокупації нашої громади приїхали благодійники, і я одразу попросив їх про відновлення амбулаторії. Вони там все зробили – ремонт, вікна вставили, навіть якесь обладнання купили, якого в нас не було. Зробили краще, ніж до війни, – каже староста Коробчинського старостату.

Наразі всі медичні сестри та головний лікар – на місці. А от у 2022 році вони працювали лише до березня, а потім лікар приймав пацієнтів у сусідньому Чугуєві.

– Тоді всі люди повиїжджали, дуже сильні обстріли були… Ми повернулися одразу у вересні, після звільнення області. Тепер приймаємо приблизно 15–20 осіб на день. Дуже приємно повернутися в рідні краї та бачити знайомі обличчя, – каже Ірина, медична сестра Коробчинської амбулаторії.

Утім, як би амбулаторію не відновлювали, наслідки обстрілів досі помітні на фасаді будівлі – табличка з назвою медзакладу побита, стіни також посічені уламками. А на другому поверсі будівлі вибите вікно – це вже квартира місцевих жителів, які досі не повернулися додому.

Після амбулаторії у Коробочкиному взялися за відновлення дитячого садка та школи. До речі, Коробчинський ліцей планують повністю відновити влітку цього року. Фасад закладу не сильно постраждав, а от усередині – значні руйнування. Наразі там активно працюють будівельники. Один з робочих каже, що дуже скоро школа буде як новенька і навіть краща, ніж раніше.

Відновлення саме Коробчинського ліцею допоможе розв’язати проблему із здобуттям  освіти ще в декількох населених пунктах громади. Діти з Гракового, Леб’яжого також зможуть вчитися у школі, яка вмістить близько тисячі дітей. Тут можуть почати підвезення школярів. Утім це лише перспектива, адже для початку в закладі необхідно зробити укриття.

Коробчинський староста каже, що з робочими місцями в громаді справді є проблема. У самому Коробочкиному було велике підприємство «Сади України», яке мало яблуневий сад – за пів року війни воно було обстріляно із сотню разів.

– У нас багато людей там працювало. У підприємства був дуже великий холодильник, де зберігалися яблука, але він повністю згорів. Підприємство частково відновлює діяльність, але це вже зовсім не ті масштаби виробництва, – каже Семер’янов.

Була тут і молочна ферма, але власникові довелося випустити всіх корів під час обстрілів. Схожа ситуація сталася й на свинокомплексі у Чкаловському.

– Ще є сільськогосподарський кооператив «Вітязь», який займається вирощуванням овочів. Також багато людей там працювало, вони зараз повлюються. Утім сьогодні не в такому обсязі працюють, тому що багато земель заміновано. І взагалі, наші аграрії своїми силами розміновують поля, – зазначає Коробчинський староста.

У селі нещодавно відкрилася аптека, працюють магазини, два місяці тому запрацювала «Укрпошта».

– Пенсіонерам дуже потрібна була «Укрпошта», вони там сплачували за комуналку, бо смартфони є не в усіх. Продуктові та будівельні магазини працюють. Усі наші підприємці повернулися, всі працюють. І люди теж бачать, що у громаді працює багато фондів, у тому числі з відновлення домівки. І якщо ти повернувся, тебе не залишать сам на сам з бідою. Ти все одно отримаєш будівельні матеріали та вікна нові, – каже Семер’янов.

Начальник Чкаловської селищної військової адміністрації Сергій Котенко зазначає, що наразі у громаді робиться все для комфортного життя. У селах відновлюють водопостачання, посилено працюють за програмою «єВідновлення», залучають гуманітарну допомогу.

Попри всі труднощі, жителі Чкаловської громади не втрачають надії на краще майбутнє. Вони з ентузіазмом беруться за відновлення своїх сіл – беруть участь в обговореннях плану відновлення громади.

Крім того, жителі громади активно обговорюють нову назву Чкаловського та борються за свої вподобання. Спочатку жителі обрали назву Слобідське, але Верховна Рада України не погодила цю назву та запропонувала назвати селище Нежурилівкою. Тут уже чкаловці не погодилися, тому селищна рада направила листа ВР та Офісу Президента, щоб люди ще раз мали змогу обрати назву.

Обирали місцеві серед назв Українське, Незламне та Пролісне, за останнє проголосувало 65%. Нині громада чекає на рішення ВР. Перейменують у територіальній громаді й Коробочкине – на Коробчине.

Ми створили цей матеріал як учасник мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.