Коти були першими

Волонтер з Харківщини Олег Чопенко понад два з половиною роки займається евакуацією мешканців прифронтових населених пунктів та допомогою покинутим тваринам. Його маршрути проходять через зони активних бойових дій, а кожен виїзд пов’язаний із постійним ризиком для життя.

Одного разу, гортаючи стрічку новин в одній із соціальних мереж, я побачила відео. Чоловік іде вулицею вщент розбитого села і роздає людям, які ще там залишилися, корм для домашніх тварин. Почувши голос людини і запах їжі, волонтера оточують голодні собаки і коти. А неподалік, обабіч дороги, лежить собака – чи то вбитий уламком «шахеда», чи померлий від голоду.

«Боже, боже. За що ж цим невинним душам це?», – із сумом у голосі каже чоловік. Це був волонтер Олег Чопенко.

«Я звичайна людина», – розповідає Олег Чопенко. Проте за цими словами стоять сотні врятованих життів і тисячі кілометрів небезпечних доріг Харківщини і Донбасу. 

До 24 лютого 2022 року Олег працював у територіальному центрі соціального обслуговування. Його будні – це були долі дідусів та бабусь «60+», які потребували уваги та підтримки.

Повномасштабне вторгнення перетворило соціальну роботу на волонтерський фронт. Спочатку все трималося на ініціативі кількох однодумців. У рідному Люботині вони збирали продукти, шукали теплий одяг, роздавали найнеобхідніше тим, хто опинився в скруті. Згодом допомога стала масштабнішою: Олег почав їздити до військових. У багажнику замість соціальних пакунків з’явилися «кошуноходи» (спеціальне взуття), домашні смаколики та речі, які хоч трохи зігрівали хлопців на позиціях.

Але справжній поворот у його волонтерській долі стався майже випадково. Одного ранку Олег гортав телеграм-канали. Погляд зачепився за оголошення: «Потрібні люди зі своїм авто, які не бояться їхати в зону бойових дій на евакуацію».

«Я просто набрав номер», – згадує чоловік. На іншому кінці дроту був Олександр – засновник волонтерської організації «Троянда на руці», якого в команді кличуть «Вождем». Олег чесно зізнався: машина невелика, місця обмаль, але є величезне бажання бути корисним. Поки чекав на дзвінок-відповідь, хвилювався: чи підійде його кандидатура, чи не малим виявиться його авто для евакуації.

Рішення було швидким. Коротка зустріч, оцінка ситуації – і фраза Олександра, яка змінила все: «Давай, погнали на Куп’янщину!».

Від того моменту минуло вже два з половиною роки. Тепер його «соціальна сфера» розширилася до меж усієї області, де в підвалах під обстрілами чекають на допомогу ті самі бабусі й дідусі, якими Олег опікувався раніше. Тільки тепер він везе їм не просто пайок, а шанс на безпечне життя. І так – день за днем, без вихідних, бо люди чекають на допомогу.

Кожен волонтер пам’ятає свій перший виїзд. Для Олега він став зовсім не таким, як він собі уявляв. Це була перша поїздка на Куп’янщину. Чоловік зізнається: тоді він ще зовсім не знав, як працює механізм евакуації.

Заявка здавалася простою: забрати жінку, трохи речей, чотирьох котів і «двох маленьких собачок». Проте замість кишенькових песиків у вольєрах сиділи два величезні дорослі добермани.

«А чого ти на такій малій машині приїхав?», – з порога запитала власниця. Олег лише розвів руками, дивлячись на свій компактний автомобіль. Жінка була непохитною: без своїх чотирилапих друзів вона нікуди не поїде. Довелося імпровізувати на ходу.

Першим рейсом волонтер завантажив у салон п’ять котів (більше, ніж у заявці) та частину речей. Адреса призначення була під Солоницівкою. «Фактично, моя найперша евакуація – це були не люди. Це були коти», – посміхається Олег. Наступного дня він повернувся знову, щоб нарешті забрати господарку разом з її доберманами.

З часом евакуаційні маршрути Олега перетворилися на організацію порятунку для тих, хто не може попросити про допомогу словами. Побачивши на власні очі покинутих у напівзруйнованих селах тварин, він зрозумів: просто проїхати повз не може. Люди, які залишаються під обстрілами, часто підходять до волонтерів не за хлібом, а за кормом для своїх чотирилапих.

Олег почав шукати ресурси. Корм коштує дорого, але благодійні фонди, коли бачили відеозвіти з гарячих точок, почали довіряти. Тепер, коли він їде на евакуацію, у багажнику завжди є «заначка» для безпритульних собак і котів. А інколи команда виділяє цілий день лише для чотирилапих: везуть 20–30 мішків корму, зупиняючись біля кожного голодного собаки.

господар вагається через брак місця в авто, то Олег каже: «Краще залиште якусь сумку з речами, але заберіть друга. Речі можна придбати за гроші, а відданість домашнього улюбленця – скарб, який не має ціни».

Якщо ж собака занадто великий і не вміщується в один заїзд, за ним повертаються наступного дня. Обов’язково.

Вдома у Олега чотири кішки, котик, такса та дві вівчарки. Усіх прихистив, усі зі своєю історією порятунку.

На багатьох відео з поїздок Олега можна побачити страшні кадри: тіла загиблих тварин посеред пустих вулиць. «Ось собака лежить біля поваленого паркану... Мабуть, прилетіло в город, і її дістало осколками або вибуховою хвилею. А буває, що зовні пошкоджень немає, і тоді розумієш: серце не витримало. Тварини так само, як і люди, помирають від розриву серця, не витримавши жаху обстрілів», – розповідає чоловік.

Заїжджаючи в чергове «пусте» село, волонтери потрапляють у світ, де колись домашні улюбленці змушені ставати дикими звірами. Безхатніх тварин зараз – безліч. Вони збиваються у зграї, стають агресивними, намагаючись вижити в умовах голоду та постійних обстрілів.

Олег визнає: проблема величезна. Притулків катастрофічно не вистачає, а кількість тепер «нічийних» тварин зростає з кожним днем. «Багато питань сьогодні залишаються без відповіді, – говорить волонтер. – Але я знаю одне: ми маємо везти їжу. Щоб вони не були такими дикими. Щоб відчували, що про них не забу

Олег Чопенко давно перестав рахувати врятовані життя.

«Спочатку, може, й намагався, а зараз ні. Знаю, що багато», – каже чоловік.

Його робота – це постійний рух: щойно лунає дзвінок, він заводить свою автівку і їде. Люди часто чекають на евакуацію в шоковому стані, намагаючись забрати із собою весь дім, але Олег чесно попереджає: «Я приїду не на КамАЗі. Що влізе в мою машину – те й заберемо».

Проте найважче починається після того, як двигун автівки заглушено у відносно безпечному місці. «Буває, через три дні телефонують: «Олеже, вези мене назад. Я тут нікому не потрібна. Поселили на дев’ятий поверх, а ноги хворі. Та ще й ліфт не працює», – ділиться волонтер.

У такі моменти душа розривається. Забрати всіх до себе додому не може і повернути назад теж, бо це було б поверненням на смерть. Тож радить стукати у всі двері – і все налагодиться.

Окремий біль – діти, які досі залишаються на небезпечних територіях Харківщини. Олег не знаходить виправдання батькам, які тримають малечу в підвалах під нескінченними обстрілами.

Він згадує, як у деяких населених пунктах регіону ще влітку волонтери заїжджали в кожне подвір’я, благаючи людей виїжджати, поки це можливо. Тоді їх запевняли, що все добре і потреби такої немає. Тепер настав той день, коли приїхати туди майже неможливо.

Попри постійні заклики до евакуації, на лівому березі Куп’янська, у Ківшарівці та Куп’янську-Вузловому, все ще залишаються люди. Сьогодні вивезти їх – це справжня спецоперація. Переправ немає, дороги прострілюються. Олег каже людям: «Ідіть пішки до Грушівки, там я вас підхоплю». І вони йдуть. Через поля, кущі та посадки, під покровом ночі, щоб не стати ціллю для ворожого дрона.

Кожен такий виїзд – це ризик, який він усвідомлює.

«Коли я виїжджаю з дому, я дивлюсь на свою хату і не знаю, чи побачу її знову. Чи обійму ввечері дружину, чи поцілую доньку. Але я їду, бо відчуваю відповідальність. Якщо людина мені зателефонувала, я вже за неї відповідаю», – ділиться волонтер.

Його маршрути пролягають через найгарячіші точки: Донеччина, Сумщина, прикордоння Харківщини.

Кожна історія евакуації – це окрема драма. Нещодавно Олег забирав родину з Кіндрашівки, яка два дні пробиралася лісами до місця зустрічі. В машині чоловік пильно дивився на волонтера: «Олеже, ти що, мене не пам’ятаєш?». Виявилося, ще в березні Олег вивозив його родичів і просив чоловіка їхати з ними. Той тоді відмовився: «Буду сидіти до останнього».

«Останнє» настало, коли в хату один за одним прилетіли три дрони. Коли летів четвертий, чоловік просто впав на коліна і підняв руки до неба. Тільки тоді, схопивши заздалегідь зібрані тривожні рюкзаки, пара кинулася тікати.

На жаль, не всі історії мають такий фінал. У тій же Кіндрашівці мати власноруч поховала на городі сина, який не зміг сховатися від ворожого дрона. Він стік кров’ю, бо жодна «швидка» вже не могла туди доїхати…

Волонтер розповідає, що найнебезпечніше зараз при евакуації – це дрони. Раніше артилерійський обстріл давав бодай примарний шанс встигнути впасти на землю чи сховатися, а зараз небо належить дронам.

«Ця зараза, якщо пристане до машини, це 90 % загибелі. Я ніколи не думав, що буду боятися звичайного дзижчання. Тепер для мене це звук смерті», – зізнається Олег.

Напруга настільки висока, говорить він, що навіть звичайний птах, який раптово злітає з узбіччя, змушує серце стиснутися, а руки – міцніше вхопитися за кермо.

Він звертається до всіх, хто ще залишається на небезпечних територіях.

На питання, чи не збирається він зупинитися після всього пережитого, чоловік відповідає: «Як можна? Якщо ми всі опустимо руки, то тут будуть ходити окупанти».

Його мотивація тепер підкріплена ще й особистим «визнанням» ворога: друзі знайшли в російських телеграм-каналах інформацію, що на тій стороні волонтера «засудили» до довічного ув’язненн