Аварія на ЧАЕС: двадцять сім років потому (ФОТО)

26.04.2013 06:31 Суспільство
фото УНН фото УНН

Ліквідаторів аварії на ЧАЕС спочатку вперто не хотіли розглядати як якусь окрему групу:

немовби та чума, з якою вони билися, дорівнювала банальній НП, на кшталт прориву водогону.

Згодом, коли стало зрозуміло, що масштаби і наслідки несумірні ні з одним іншим НП в історії та «замазати» проблему не вдасться – чорнобильців оптом записали в герої.

Паралелей з Апокаліпсисом не уникнути

Між тим, усе було зовсім інакше. Як у будь-якій великій біді, у чорнобильському котлі варилися різні люди. Були святі: ті, хто приїхав закрити страшну виразку на тілі країни – тілом власним. Як у будь-якій справі, їх була меншість. Були ті, кого послала партія, армія, завод або інститут. Вони розуміли, на що йдуть, але наказ є наказ: йшли.

Втім, таких теж було небагато, часи стояли вже цілком цивілізовані. Була група каламутних особистостей, які приїхали сховатися хто від виконавчого листа, хто – від призову в армію. Їх розрахунки справдилися. Біля підніжжя гігантських руїн атомної печі нікому не було часу перевіряти – хто ти і звідки? Бери протигаз, лопату чи бульдозер, що можеш, і працюй: всі питання – потім... Нарешті, були й мародери, любителі погріти руки на чужому вогні. Їх було мало, але знову ж таки – жодна велика справа, на жаль, без них не обходиться.

А більшість, як завжди, складали роботяги-добровольці. Переконані, що горілка лікує від усіх хвороб, вони не боялися ні бога, ні диявола, ні невидимих променів. Збуджені перспективою відпрацювавши всього одне літо, до осені придбати «Жигулі» зі знижкою. Ті, хто тягав каштани з атомного вогню, дійсно отримали дуже пристойні гроші.

Різні вони були, дуже різні. І зрівняти їх змогла лише радіація. А остаточно зрівняв час. Сьогодні ті з ліквідаторів, хто ще живі й мучаться десятками відомих хвороб і сотнями незрозумілих болячок, заслуговують тільки співчуття.
27 років тому голова комісії з подолання наслідків аварії на ЧАЕС, заступник голови Радміну СРСР Борис Щербина заявив:

– Ми надягаємо на пошкоджений реактор оболонку, ніби коронку на хворий зуб ... Ми вступили у завершальну стадію ліквідації.

Але «зуб»-то заліковано не було! Не вбитий нерв, не видалена уражена тканина... «Одягнути на нього коронку» означало приректи «пацієнта» на довгі пекельні муки. Не одягнути – означало смерть. А третього дано не було.

Тому піти від паралелей з Апокаліпсисом у тутешніх краях не виходить. Якщо хтось не знав, пояснить будь-який зустрічний: російська полин-трава українською зветься «чорнобиль», і отже, Чорнобиль у перекладі – Полин-місто. А атомна станція і все, що трапилося тут майже три десятиріччя тому – якраз і є передбачена Іоанном Богословом залізна зірка Полин, яка умертвила чверть вод, чверть земель, чверть жителів... Старі додадуть ще, що ніякої аварії не було – це Ангел смерті відвідав тутешню землю. Тільки не скажуть – за які гріхи?

Після аварії із зони відчуження, а це 2400 квадратних кілометрів, було евакуйовано 120 тисяч чоловік. Їм надали нове житло в Україні, але частина – в основному люди похилого віку – не ужилися на нових місцях і повернулися в зону. Спочатку було близько 1500, потім хтось усе ж поїхав, хтось помер, але й сьогодні в декількох селах і самому Чорнобилі живуть люди. Їх не стали виселяти вдруге, але закон про їх легалізацію так і не було прийнято.


Ще близько 4000 осіб обслуговують ЧАЕС вахтовим методом. 15 днів працюють, 15 – відпочивають за межами зони.

Ядерні побратими

Місто Славутич – головний «пропускний пункт» в зону відчуження ЧАЕС. Звідси туди щоранку відправляються безкоштовні електрички, а ввечері повертаються. Із загиблою Прип’яттю Славутич пов’язують складні родинні стосунки. Вони схожі, як брати-близнюки – отакі «міста майбутнього»: серед сосен компактно розташовані новенькі котеджі, магазини, стадіон, будинок культури... Але в той же час Славутич і спадкоємець Прип’яті: ровесник аварії, зобов’язаний їй своїм виникненням. Більшість жителів Славутича мають статус постраждалих від наслідків аварії. Усі малюки з народження отримують так званий «жовтий квиток» 4-ї категорії, і недарма: кожен другий страждає анемією. Мешканці кажуть: на станції порівняно з рештою України непогано платять, от і торгуємо своїм здоров’ям.


У місті дуже великий відсоток смертності досить молодих людей у віці 45–55 років, особливо чоловіків. Інсульти, інфаркти, онкологія. Але люди звикли – до всього звикаєш.

Міста, зруйновані війною, кинуті мешканцями села завжди важко бачити. Але тут – інше, куди різкіше. Процес не розтягнувся в часі, не був «природним» жодною мірою. Молоду, багату, красиву Прип’ять убили у розквіті сил – миттєвим пострілом у серце. «Труп» непогано зберігся, але тим страшніше бачити сліди руйнування. Кинуті будівлі замкнули, щоб уникнути мародерства, але від злодія немає запору.

У місті неможливо знайти шматка кольорового металу – весь викорчувано, здано у скупку. Де сьогодні служить людям цей метал?

Люди тут не живуть, навіть самосели: до ЧАЕС два кілометри з гаком. Тільки зграї диких кабанів, що розплодилися, іноді пробіжать проспектом Миру – поспішають на центральну площу повалятися в кориті з брудом, яке колись було басейном з фонтанами.

А от берега Прип’яті збирають, навпаки, «важкий» метал, за що їм окреме спасибі. У 1986-му році було зроблено обваловку, і тепер талі води потрапляють у річку лише проціджені через землю. Ще пощастило, що нижче за течією розташоване Київське водосховище, яке саме по собі – потужний фільтр. Правда, посидіти на березі Прип’яті з вудкою рибалці не побажаєш. Так їх і немає тут, рибалок.

Сергій Харківський, матеріал з газети "Слобідський край" №50 від 25.04.2013

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта