Костянтин Ольшанський: два герої під одним іменем
Великий і могутній, він не міг вибратися з пастки озера Донузлав – через блокаду із затоплених кораблів пройти було неможливо. 24 березня 2014 року надвечір російські військові захопили український великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський».
Це сталося саме за чотири дні до того, як у Миколаєві мали святкувати 70-річчя звільнення від німецько-фашистських загарбників. Тоді, у 1944 році, 28 березня, після двох діб кривавих боїв 68 мужніх десантників ціною свого життя здобули перемогу міста над німцями. Їхнім загоном командував 28-річний старший лейтенант Костянтин Ольшанський, уродженець села Приколотне Великобурлуцького району Харківщини. Але про долю військового та його подвиг трохи пізніше…
Захоплення корабля «Костянтин Ольшанський» харків’яни переживають особливо тяжко. У них склалися особливі стосунки з екіпажем судна. Адже корабель названо іменем героя Радянського Союзу, уродженця Харківщини.
Спали на дошках
Корабель, названий на честь героя-десантника, збудували у Польщі в 1985 році. Судно виконувало навчальні висадки десанту, бойові служби в Середземному морі.
На рахунку судна – не один подвиг і добра справа. Наприкінці 1993 року – на початку 1994 «Костянтин Ольшанський» брав участь в евакуації біженців із зони грузино-абхазького конфлікту. Є свідчення, що тоді на борт узяли понад 4 тис. біженців. Як розповіли «СК» у харківській ЗОШ І–ІІІ ступенів № 135 імені Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського (педагогічний колектив і учні якого тісно спілкуються із екіпажем корабля), серед урятованих людей було багато тяжкопоранених. Взагалі вивозити їх звідти доводилося у прямому сенсі під свистом куль, ризикуючи власним життям.
А в березні 2011 року корабель вирушив до Лівії, де відбувалися масові повстання, аби евакуювати українських громадян. Там він взяв на борт 193 пасажирів, серед яких було 85 українців та 108 громадян інших країн світу, у тому числі й росіян.
– Якби тільки всі знали, в яких умовах тоді були наші моряки. Вони поклали в технічних відсіках дошки і спали на цих дошках, тому що поступилися своїми каютами людям, яких евакуювали з Лівії, – розповіла «СК» заступник директора з навчально-виховної роботи 135-ї школи Оксана Оборонова, яка цю історію чула із уст самих військових.
Власне, увесь колектив школи особливо переймається за долю корабля та членів екіпажу. Адже кілька разів на рік учні та вчителі приїздили на судно на урочисті заходи, для них проводили екскурсії на кораблі. Тому вони добре товаришують із членами екіпажу.
– Це люди дуже достойні. Це щира думка всього нашого колективу – дітей і дорослих. Вони поводяться як справжні чоловіки. Для них цей корабель, служба на ньому – це сенс життя, – каже керівник музею (що знаходиться у 135-й школі) Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Наталія Осьмина.
Тепер же, коли корабель захоплено, морякам, які залишилися вірними Україні, доведеться перебратися на материкову Україну.
Проте їхні друзі з Харківщини щиро сподіваються, що військові все ж таки повернуться на борт свого «Костянтина Ольшанського». Адже для цього нарешті з’явились передумови: у п’ятницю, 28 березня, Президент РФ Володимир Путін наказав почати передачу Україні озброєння і військової техніки з кримських частин, які не перейшли на бік російської армії. Йдеться і про авіацію, і про корабельний склад.
Чорна смерть для німців
Хто ж такий Костянтин Ольшанський, чиє ім’я носить бойовий корабель? Звання Героя Радянського Союзу молодий чоловік отримав уже посмертно. Під час Великої Вітчизняної він брав участь в обороні Севастополя, звільненні міст Лівобережної України та Миколаєва.
– Коли на початку березня 1944 року до Миколаєва підходила Червона Армія, на східних рубежах німці створили сильну оборону. Тоді, мабуть, виникла думка про висадку морського десанту. Розробити і здійснити операцію доручили командуванню 384 батальйону. Воно сформувало загін і призначило керівником Костянтина Ольшанського. Виконання призначили на ніч з 25 на 26 березня, – розповіла «СК» директор Приколотнянського музею Героя Радянського Союзу К. Ф. Ольшанського Тетяна Гостудим.
Участь у виконанні операції взяли 68 військових. Спочатку, коли німці їх помітили, то прийняли за невеликий партизанський загін. А тому пішли в атаку, яку десантникам удалося відбити.
– Німці зрозуміли, що проти них б’ються морські десантники. Вони їх дуже боялися – називали чорною смертю, чорною хмарою. Тому що десантники на своєму шляху змітали усе. Проти них німці застосовували всі види зброї – міномети, вогнемети, танки, авіацію, – розповідає Тетяна Гостудим.
Битва тривала дві доби, і Миколаїв було звільнено. Із 68 вояків, які взяли участь в операції, серед живих лишилося вісім. Усім хлопцям було щонайбільше 30 років. Обвуглені та обгорілі тіла загиблих впізнавали лише завдяки особистим речам. За планшеткою упізнали і 28-річного керівника десантного загону Костянтина Ольшанського.
Згодом у своїх спогадах один із уцілілих воїнів десанту Микола Щербаков напише: «Я впевнений, що під час бою він бачив кожну дію свого воїна і не тільки бачив, а й уміло керував. Командир роти автоматників старший лейтенант Ольшанський був не просто командиром, він був улюбленцем батальйону в хорошому сенсі цього слова. Ось така думка склалася у нас, матросів. Ми були впевнені: якщо він веде у бій, то яким би тяжким не був цей бій, ми його виграємо, ми переможемо».
Десантник пише, що його командир був дуже ерудованим офіцером, хорошим психологом, умів знайти правильний підхід до кожного підлеглого.
«Я часто думав, як і коли він устиг накопичити такий великий досвід людяності. Його якості: висока військова майстерність, душевне ставлення до людей, турбота про підлеглих – підкупляли, створювали заслужений авторитет, робили його людиною з великої букви. Із всіх операцій, в яких мені вдалося взяти участь під командуванням Костянтина Ольшанського, мені особливо запам’ятався миколаївський десант», – йдеться у спогадах товариша по службі.
Він зізнався: тоді десантники вважали, що вони у безвихідному становищі, співвідношення сил було 1 до 20. Лише завдяки мудрості командира вдалося перемогти.
«Після того як ми висадилися в порту, Ольшанський спочатку хотів зробити ядром оборони елеватор, але той виявився заповненим зерном і замінованим. Тоді штаб десантного загону розташувався у двоповерховій будівлі контори порту. Коли сапери розмінували елеватор і доповіли про це Ольшанському, вони також повідомили йому і про те, що на під’їзних шляхах до елеватора стоять 11 вагонів з вибухівкою. Хтось запропонував зірвати ці вагони, влаштувати фріцам червоний феєрверк, та Ольшанський на цю пропозицію не пристав, а наказав саперам, не чекаючи початку бою, підібратися до мосту через річку Інгул і підірвати його, тим самим відрізати німцям шлях відступу до Одеси. Сапери цей наказ виконали, а вагони з вибухівкою нам добре допомогли, коли почався бій і велика кількість фріців опинилася біля цих вагонів. Фашисти приготувалися нас атакувати. Бронебійники наші відкрили вогонь по вагонах з вибухівкою. І тоді вони рвонули. Довго фашисти не могли оговтатися після такого феєрверку», – написав Микола Щербаков.
Лідер з дитинства
Народився майбутній герой у селі (нині селище) Приколотному Великобурлуцького району. Свого часу із Курської губернії сюди у пошуках роботи переїхав його дід. Дитячі роки Кості пройшли теж у Приколотному. Але вчитися у школі батько відправив сина до родичів у Бєлгород. Там Костя закінчив школу-семирічку, потім здобув фах машиніста і навіть вісім місяців пропрацював за спеціальністю. Згодом отримав водійські права і до призову в армію два роки пропрацював шофером.
Коли Кості було чотири роки, народився його брат Микола. Вони мали дуже теплі братерські стосунки. У своїх спогадах про Костю Микола Ольшанський писав, що ще з дитинства брат був сміливим і рішучим. Завжди прагнув у всьому бути першим. Не вмів відступати і ніколи не відмовлявся від своїх намірів. Костя брав участь у різноманітних спортивних змаганнях, грав на гітарі, любив співати, особливо романси на вірші Лермонтова і Єсеніна, а ще малював. До речі, у музеї в Приколотному зберігся малюнок, виконаний його рукою, – «Поранений олень».
Трагічна доля сина
У 1935 році Костянтин Ольшанський одружився з Катериною Поповою. Це була дуже красива молода пара, в якої у 1940-му народився син Валерій. Доля хлопчика склалася дуже трагічно. Коли почалася війна, мати Катерини забрала його до себе у Курськ. Під час евакуації бабуся й тітка Валерія загинули, прикриваючи собою хлопчика. Після чого поранену дитину підібрала чужа 70-річна бабуся. Врешті маленький Валерій опинився в дитячому будинку.
За деякий час, коли Катерина Никифорівна приїхала сюди у пошуках сина і показала його фотографію, Валерія впізнали... 12-річна вихованка розповіла, що цей хлопчик помер у неї на руках через харчове отруєння. Після таких новин Катерина Никифорівна припинила пошуки.
До наших днів збереглися особисті листи Костантина Ольшанського, які він надсилав своїй коханій із фронту. До дружини завжди звертався «дорога, рідна Катуська»:
«Хтось сказав, що я загинув, і не збираюся. Роднусю, і не думаю, на зло усім. Живу зараз нормальним життям. Кричу, сварюся, взагалі став якимось занадто нервовим і злим. Ти про мене не турбуйся, як ти там, роднуся, бідна ти моя?»
Після смерті чоловіка Катерина так і не вийшла заміж. Відомо, що після війни вона переїхала до Москви, там працювала на кондитерській фабриці. А у 1975 році «дорога Катуська» Костянтина Ольшанського померла.
Про загибель Костянтина його брат дізнався в 1944 році від батьків:
«Я був на фронті і щоденно бачив, як війна забирає тисячі життів. Розумів, усвідомлював, що в будь-який момент мене може спіткати така само доля. Але, коли мені батьки повідомили, що Костя загинув, я відразу не міг повірити в це. <...> Згодом, коли я дізнався, за яких обставин загинув Костя, я усвідомив, що вчинити по-іншому він не міг».
Інна Пирлик, матеріал з газети "Слобідський край" №38 від 29.03.2014