Після Перемоги відкрию готель для тварин: історія «Квітки» з харківської тероборони

Про це «Слобідський край» пише з посиланням на 113-ту окрему бригада Сил територіальної оборони ЗСУ.

Марія народилася та виросла у Харкові, закінчивши школу, пішла навчатися у Харківський медичний коледж, а потім у Харківський медичний університет. Дівчина з дитинства хотіла бути лікаркою, також її приваблювала військова справа. 

«У дитинстві я обирала, ким я буду: актрисою, а може, ветеринаром, лікарем або військовою. Мені завжди подобалися хлопці у військовій формі. В мене тато військовий та мама медик, і нікого не хотіла образити. Дуже пишалася, коли йшла з татом по вулиці та тримала маленька його за руку, а він у військовій формі – я ним дуже пишалась», – розповідає жінка.

Марія працювала медичною операційною сестрою та навчалася. Була на контракті, тож треба було платити за навчання, тому працювала в лікарні швидкої та невідкладної медичної допомоги, потім у приватних клініках, а потім у ХНІОНХі. Весь цей час вона навчалася, писала різні наукові статті з хірургії, їздила до Києва на різні наукові конференції, симпозіуми – слухала та сама виступала, ділилася своїми науковими дослідженнями. Була на стажуванні в Інституті раку, клініці Спіженка. 

«Війну я зустріла у Харкові під час роботи в Інституті загальної невідкладної хірургії ім. В. Т. Зайцева. Над головами літали та бомбили літаки, було страшно, але в першу чергу ти думаєш про хворих. Потім стала волонтером – потрібно було допомагати пораненим людям та військовим, котрі були евакуйовані у бомбосховище та у метро, зашивала рани, робила перев'язки», – каже Марія.

У 113-й бригаді жінка з 1 лютого 2024 року.

«Тут, на «стабіку», ми творимо «великі дива»! Робимо всі операції. Працюємо однією командою – розуміємо за поглядом, жестами, кому які надати інструменти або що ввести.  Це наша друга родина, і ти вже не можеш без неї. Найбільша проблема, це конверсія турнікета, її або взагалі не роблять, або роблять, коли вже не можна. Турнікет може до 2-х годин стояти, далі вже тільки лікарі можуть чіпати турнікет. Зараз турнікети використовують бійці при переломах. Турнікет для фіксації палок на нозі, нібито шина. Але дуже мало використовують правильно», – ділиться медикиня. 

Вона зазначає, що для хірурга найголовніший інструмент – руки. 

«Але є правило: спочатку голова, потім руки. Тобто спершу хірург думає, а далі робить. Буває, що ти граєш в гру зі смертю за життя, частіше ти виграєш, але бувають моменти, що ми програємо, їх менше.  Я загальний хірург, але на стабілізаційному пункті я і хірург, і уролог, і проктолог, і терапевт, і лор, і травматолог – тут немає вибору, бо тут або ти виграєш і даєш шанс на життя, або ти схибив, і від тебе піде чуже життя», – розповідає Марія.

Та попри всі складнощі професії, Марія вирішила, що буде у війську до кінця війни.

«Буває кажу: все, з мене досить, я дуже втомилася. Потім трохи піду заспокоюсь, посиджу на вулиці, подумаю про свою другу родину, як вони без мене і який я приклад показую, і йду працювати. Найголовніший антистрес для мене – це велика кількість тварин. Я дуже полюбила одну собаку, назвали її Лисиця, було холодно, вона за нами побігла, і так з нами і живе, їздить з нами на «роботу», ми її простерилізували. Годуємо котів та собак, купаємо від бліх, кліщів, лікуємо їх, бо вони не можуть самі собі піти купити їжу і сказати, що в них щось болить», – ділиться медикиня.

Після Перемоги Марія хоче забрати Лисицю додому. Військову кар’єру жінка завершувати не планує, бо вже не уявляє свого життя без цього.

«У цивільній лікарні я не зможу працювати, тому хочу закінчити Київський військовий університет та працювати військовим хірургом. Куплю собі великий приватний будинок, там буде в мене багато котів та собак, зроблю «готель» для тварин та буду військовим хірургом. Але, щоб скоріше настала Перемога, стабілізаційним пунктам дуже не вистачає лікарів, щоб була заміна, щоб лікар міг відпочити, «змінити картинку», йому потрібна заміна. Тож чекаємо на своїх колег з цивільного життя, яких усьому навчимо, якщо буде бажання», – зазначає жінка.

Раніше ми писали про Андрія з позивним «Смузі», який вперше опинився у війську в далекому 2016 році. Тоді він підписав 3-річний контракт з однією з бригад, яка боронила Авдіївку на Донеччині. Там же, під час бою, чоловік дістав серйозне поранення – поруч із його ногою вибухнула граната.