Не хочу залишати дітям цю війну: історія військової з харківської бригади  

30.01.2024 17:51 Суспільство
Фото: 92 ОШБр Фото: 92 ОШБр

Аня – військовослужбовиця 92-ї окремої штурмової бригади. На захист України жінка стала ще у 2020 році. У цивільному житті жінка повністю реалізувалася – є дружиною, мамою трьох дітей, педагогом та спортсменкою. А нещодавно вона отримала відзнаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Історію військовослужбовиці медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Жінка родом з Кривого Рогу, згадує як ухвалила для себе рішення взяти до рук зброю.

– Ми із сином брали участь у заході вшанування загиблих Героїв в нашому рідному місті Кривий Ріг і він сказав: «Мам, я виросту і теж піду захищати Батьківщину!», на що я відповіла йому: «Ти дуже маленький, синку». Серце стиснулось від неймовірного болю. Тоді я і вирішила вдягнути однострій. Не хочу, щоб мої діти брали до рук зброю. З 2014 року я волонтерила. З однодумцями робили всілякі збори, організовували ярмарки на підтримку захисників, як могли, підтримували військо. Тож ця тема дуже мене хвилювала, – згадує жінка.

Так в один день педагог з 16-річним стажем, двома вищими освітами, дружина, мама трьох дітей та спортсменка  стала частиною ЗСУ. Ошелешений новиною чоловік намагався відмовити, однак, коли зрозумів, що наміри коханої серйозні – підтримав, а через деякий час і сам поповнив лави українського війська.

Аня – військовослужбовиця 92-ї окремої штурмової бригади

Аня вже майже чотири роки у складі 92 ОШБр стоїть на захисті країни. Вона стрілець. Серед побратимів користується неабиякою повагою, адже з перших днів служби працює на рівні із чоловіками. Коли в першій своїй  ротації у Попасній їй запропонували працювати на кухні, не йдучи «на нуль», вона відмовилась. Разом з посестрою, яка має таку ж непохитну позицію щодо гендерної рівності в армії, не пасла задніх – рила окопи, рубала дрова, готувала їжу і, звісно, виходила на бойові чергування.  Хоч було важко, але відступати жінка не звикла. Та один з бойових виходів захисниця згадує, як найстрашніший за роки служби.

 – 12 березня 2021 року. Пам’ятаю той день, як сьогодні, адже це день народження мого сина. Ворог гатив як скажений – більш ніж сто п’ятдесят прильотів по наших позиціях,  такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка про те, що я можу загинути у день народження сина ще більше засмутила – для нього б то був вже не день ангела.  Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням, – ділиться військова.

військова з 92 ОШБ

Аня говорить, що під час повномасштабного вторгнення такі страшні дні для захисників стали нормою. Тепер вона живе короткостроковими та довгостроковими цілями.  Інакше – ніяк.

– Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і двісті метрів стають дорогою життя. Кілька прильотів з міномета протягом двох хвилин і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий та неушкоджений – це вже маленьке диво, – говорить Аня.

Жінка зізнається, що бувають моменти коли емоції беруть верх.

– Багнюка дуже ускладнює шлях у кілька кілометрів і сил вже немає, або ж замерзла дорога, коли рятують тільки дуже хороші за якістю льодоступи, адже побутові «провалили» екзамен на міцність і ти падаєш – раз, два, три… кажеш: «Все, не можу», а побратими заспокоюють, зізнаючись, що і самі знесилені, але треба йти. А потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію і розумієш: здаватися не час. Дійшли до точки – мета досягнута. Наступна – виконати бойове завдання. Нещодавно на позицію залетіло два ворожих дрони, один вибухнув, інший заплутався у маскувальній сітці, снаряд, на щастя,  не розірвався. Тож, довелось знешкоджувати. Ще одна маленька перемога.  Додому повернулись із трофейною «пташкою», – розповідає військова.

історія військової з харківської бригади

Аня говорить, що тепер має дві родини – бойову та свою сім’ю.

– З бойовою ми пліч-о-пліч тягнули цю війну – на позиціях, без світла, зручностей, нормального сну та під обстрілами, яка буде зі мною завжди. Моя сім’я – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж захищає країну. З малими зустрічаємось дуже рідко, але спілкуємось по відеозв’язку. І сміємось, і плачемо, інколи математику допомагаю молодшому робити, радію, коли середня донька досягає високих результатів у спорті, старша наполегливо здобуває вищу освіту. Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали в Харків, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Однак не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні й це моя довгострокова мета, – каже Аня.

Анна з сином

Нещодавно Аня була нагороджена почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». Але про свої здобутки захисниця говорить неохоче. Закликає небайдужих поповнювати лави ЗСУ, адже подолати ворога, який постійно нарощує м'язи, без посилення власних потужностей, неможливо, говорить жінка.

– Потрібні люди. Кожен робить те, що може. Надійний тил – то надзвичайно важливо. Скільки потреб ми закриваємо завдяки людям, не передати. Тому тільки разом зможемо зламати хребет орді. Треба зібрати всі сили в кулак і триматися, іншого шляху немає, – каже Аня.

нагороджена почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ

Раніше ми писали про 28-річного Петра – штаб-сержанта і командира танка 3-ї окремої танкової Залізної бригади, що звільняла Харківську область. До повномасштабного вторгнення чоловік працював у Польщі й Німеччині.

Та про Сергія, який з перших днів повномасштабної війни добровільно пішов до війська. Спочатку був піхотинцем в одній з механізованих бригад, визволяв Херсонщину. Однак поранення похитнули здоров’я захисника, тож він вирішив перевестися в артилерію харківської 92-ї ОШБр.

А акож про Вадима з позивним «Хан» – військовослужбовця 120-го окремого батальйону 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. Чоловік з перших днів повномасштабної війни пішов добровольцем та став на захист держави.

Автор: Ксенія Карпенко