Нове життя – нова справа

13.10.2016 09:41 Суспільство
Завжди усміхнений, доброзичливий та впевнений у собі. Михайло Лучкін – багатодітний батько й власник «солодкого» бізнесу, який через війну на Донбасі змушений був розпочинати все з нуля в незнайомому місті.

«Безкоштовний» автобус від росіян

Не боїться змін, завжди шукає можливості і відкритий до експериментів. Знайомтеся, Михайло Лучкін – із запалом в очах він розвиває на Харківщині власну справу, прикрашає їстівними картинками кондитерські вироби.
У рідному Алчевську в нього також був свій бізнес – будівельний, а ще дім, автівка, проте все це він змушений був покинути та разом із родиною (дружиною й трьома дітьми, найменшій донці було лише три тижні) терміново виїхати з небезпечного міста.

– Для нашої сім’ї останньою краплею став випадок з 15-річною донькою, – розповідає Михайло. – Дружина разом із Олею та найменшою Аріною йшли вулицею. Поруч проїжджали так звані «ополченці», такі собі абреки. Побачивши доньку, вирішили її з собою забрати. Дружина була в шоці, голосно дитині крикнула: «Тікай!». Донька побігла з усіх ніг, навпростець через двори. Машина поїхала за нею, на щастя, поки вони об’їжджали будинки, Ольга вже була в безпеці у бабусі. Після того випадку дівчина була у дуже пригніченому стані, взагалі з квартири не виходила.
Родина Лучкіних вирішила виїхати з міста. Таких, як вони, були тисячі. Виїхати на своїй машині Михайло не зміг, бо вона була на штрафмайданчику. Тому виїжджали на автобусі, який організовували росіяни.

– По всьому місту були розклеєні об’яви про безкоштовні автобуси, – згадує чоловік. – Однак не зовсім вони й безкоштовні виявилися. З кожної людини брали по 100 грн. Нам вдалося домовитися, щоб хоч за немовля не платити, все одно Аріна у нас на руках була. Тож виклали за поїздку близько 500 грн.
Опівночі біженців висадили у Кам’янці-Шахтинському (Ростовська область РФ). Хто був без важких сумок, відразу ж побіг на вокзал займати сидячі місця. Родині Лучкіних «комфортабельних» місць не дісталося, немовля спало на підвіконні, старшим дітям батьки на підлозі постелили (добре, що літо було), а самі по черзі спали на сумках.

Зранку українці зіштовхнулися з новою проблемою – ніде було обміняти за нормальним курсом гроші. Місцеві таксисти міняли гороші за курсом один до одного.

– Звичайна сосиска в тісті коштувала 100 рублів, тобто чотири сосиски за 400 грн, «нормальні» такі ціни, – зараз уже з посмішкою згадує чоловік. – Ми щось перекусили та купили квитки на електричку до Ростова. А вже там від МНСників дізналися, що квитки для біженців з Донбасу безкоштовні. Та в касах про це нам ніхто не сказав, а таких як ми, там три автобуси було. В Ростові до нас по-людськи поставилися, допомагали як рятувальники, так і волонтери.

Душ на вокзалі

У планах Лучкіних було переїхати до батьків Михайла у Крим, проте доля завела їх у Харків. Саме тут Михайло переконався – безвихідних ситуацій не буває, головне – не зупинятися, шукати можливості й реалізовувати подаровані долею шанси.

– У Крим ми так і не доїхали, російська залізниця була занадто дорогою, наших грошей вистачило б на 1,5 квитка, – розповідає чоловік. – Натомість поїхали до родичів дружини у Харків. Ми дуже вдячні, що вони нас тоді прийняли, хоча в самих місця не було. Вони нам поступилися своєю кімнатою, а самі три тижні спали в машині. Ми не стали зловживати гостинністю, почали шукати житло. У Харкові для нас були дорогі квартири, знайшли у Шарівці (Валківський район). До обласного центру трохи більше півгодини їзди.

Нове житло комфортабельністю не вирізнялося – у квартирі не було навіть душу. Якийсь час родина усім складом щотижня їздила до Харкова, щоб на залізничному вокзалі душ прийняти. Волонтери домовилися з адміністрацією вокзалу і переселенців безкоштовно туди пускали. Михайло хотів зробити в квартирі ремонт, але жінка відмовила його від цього рішення, мовляв «нам тоді оренду піднімуть, бо умови кращими стануть, або взагалі квартиру на продаж виставлять». Як у воду дивилася: тільки-но Лучкіни в новій оселі провели каналізацію й встановили ванну, господарі квартири були тут як тут. Похвалили
— й підняли орендну плату.

Чоловік крутився як міг, з першого ж дня почав шукати підробіток. Влаштувався в торгову компанію, яка також була евакуйована з Донбасу. Заробляв там більш-менш нормальні гроші, але все одно такого достатку, як в Алчевську, не було. Чоловік хотів знову працювати на себе.
Похід до центру зайнятості став для Михайла щасливим квитком. Там чоловік познайомився з іншими активними переселенцями. Разом вони моніторили безліч ресурсів у пошуках потрібної програми або гранту.

– Я подав заявки в усі організації, в які тільки зміг. Позитивний результат отримав у МОМі (Міжнародна організація з міграції) та «Карітас України», – розповідає Михайло. – Згодом у «Карітас» виграв грант на робочій простір – став резидентом першого в Україні соціального коворкінгу IDP Business Space. А потім, знову ж таки в «Карітас», виграв грант на придбання обладнання для власного бізнесу.

Чоловік вирішив повністю змінити сферу діяльності – з будівельного бізнесу перейти в кондитерський. Почав із друку їстівних картинок, а згодом амбіції зросли.

Смачний бізнес

Девіз IDP Business Space: «Новий дім для вашого бізнесу». Коворкінг дійсно став для Михайла другим домом, а всі його резиденти, більшість яких також переселенці, – частиною великої родини.
– За контрактом, 30 вересня (Інтерв’ю відбувалося напередодні цієї дати. – Авт.) закінчується мій робочій простір тут і я йду у вільне плавання. Вже знайшов місце, де обладнаю собі офіс, мені б ще поряд усіх цих людей, – вказує на сусідів Михайло. – Ми не сприймаємо одне одного як конкурентів. Допомагаємо, часто мозкові штурми влаштовуємо. Тож інших резидентів мені буде дуже не вистачати. Але в мене в житті є певні принципи. Як казав мій дід: «Дуже добре – це вже погано». Потрібно періодично виходити зі своєї зони комфорту. Якщо я можу щось зробити сам, то я буду це робити. А коворкінг може стати шансом для ще однієї людини.

Поки ми розмовляємо, приходить один із клієнтів та забирає смачне замовлення. У Михайла дуже зручне робоче місце, яке серед інших виділяється суперзручним і дорогим кріслом, яке він теж свого часу виграв.
Над столом у чоловіка фотографія його наймолодшої доньки, яку він називає своїм головним босом, а поруч – стратегія розвитку бізнесу.
– Це етапи мого зростання, – пояснює власник бізнесу. – Ми ж тут не лише спілкувалися й ділилися ідеями, а ще й навчалися в бізнес-школі. Також у нас були бізнес-лабораторії, в рамках яких готували проекти власного бізнесу.

Експерти вивчали мій проект і давали рекомендації. Коли я тільки прийшов, у мене була ідея продавати їстівні картинки в роздріб. Після навчання в бізнес-школі вирішив перейти на продаж великими партіями. А цей план (показує на аркуш, що висить над столом) з’явився після бізнес-лабораторії. Якщо стисло, то зараз я продаю готовий продукт. Продовжую працювати з кондитерами, але тільки тепер вони стають моїми партнерами. Мій бренд зростає разом зі мною. І фішка його в тому, що кондитерські вироби я продаю з логотипом своїх замовників. У такому напрямі працює мало кондитерських фірм.
У Михайла дуже великі й амбітні плани. Крок за кроком чоловік йде до своєї мрії. І поки що в його плани повернення до Алчевська не входить.

– Харків для мене більше став тим місцем, де я хочу залишитися, ніж Алчевськ, куди я хочу повернутися. А якщо втіляться мої плани, то Харків стане для мене справжнім домом, – ділиться Михайло Лучкін.

IDP Business Space – перший в Україні соціальний коворкінг (колективний офіс), створений МБФ «Карітас України». Це одна з частин програми допомоги переселенцям в Україні. У бізнес-просторі створено 30 робочих місць, також є івент-зона (зал для проведення заходів) на 50 осіб, зона навчання,та зал для швачок. Переселенці можуть подати заявку на грант, який дозволить протягом півроку працювати в IDP. 30 вересня відбувся перший випуск резидентів.

До речі

Вже понад два роки завдяки допомозі міжнародних донорів переселенці на Харківщині не тільки відкривають власну справу, але й створюють додаткові робочі місця. У створенні успішних бізнес-проектів бере участь Асоціація приватних роботодавців.

– Цього року тільки в рамках проекту «Новий відлік» (МФ «Відродження») до нас за допомогою в написанні бізнес-планів звернулося близько 300 осіб. У минулому – 260, – розповідає президент Асоціації приватних роботодавців Олександр Чумак. – У 2015 році найкращі 35 проектів отримали грантівські кошти на загальну суму 1 млн 360 тис. грн. Було створено 112 робочих місць.
У серпні – вересні цього року «Новий відлік» підтримав 19 проектів. До речі, окрім переселенців у конкурсі взяли участь і АТОвці. Наступного року цільова аудиторія буде ще ширшою – можливість відкрити свою справу з’явиться й у родин загиблих бійців АТО. Цей проект здійснюватимуться в рамках обласної програми сприяння розвитку підприємництва, яка розрахована на чотири роки.
З «Карітас» ми також співпрацюємо в рамках їхнього проекту зі створення робочих місць.

За словами Олександра Чумака, найбільш затребувана на Харківщині сфера послуг: місця громадського харчування, перукарні, тренінгові та івент-послуги, навчання іноземних мов, дитячі центри, СТО, шиномонтаж.


Стаття створена в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Юлия Шматченко, кореспондент

Автор: Администратор сайта