Психіатр Олександр Плотніков: «Якби у країні був такий порядок, як у мене у відділенні...»

31.07.2017 13:40 Суспільство
Фото Юлії Шматченко Фото Юлії Шматченко
Це була одна з найяскравіших цитат відомого харківського лікаря-психіатра Олександра Плотнікова у виставі-мюзиклі «Пиріг Паралельних Реальностей».

У психіатрії він уже близько 50 років, вважає свою роботу хобі, а ще переконаний, що людяність і любов цінніші за все. Про це, а також про трудотерапію, схильність «сов» до депресії, інвалідів радянської влади та віру в Бога лікар розповів в інтерв’ю кореспонденту «СК».

Замість хірургії – психіатрія

«Сашо, невже ти собі вибрав психіатрію? Кажуть, що всі психіатри – психічно ненормальні, а ти і так ночами розмовляєш!», – так відреагувала мати Олександра Плотнікова на його рішення пов’язати своє життя з психіатрією. Олександр Георгійович з дитинства мріяв про медицину, але тривалий час бачив себе хірургом.

– Усі мої думки і дії були спрямовані на медицину. Після закінчення восьмого класу попросив тата влаштувати мене на роботу. Я перейшов у вечірню школу і працював лаборантом в одному з медичних НДІ – заробляв собі стаж для того, щоб вступити до інституту. Тоді без стажу було не вступити.

– Чи були у вашій родині медики?

– Не було, тато і мама – інженери, сестра закінчила будівельний інститут. Коли я мріяв про професію лікаря, то, як і багато хлопчиків, хотів бути ким?

– Напевно, хірургом?

– Правильно, я хотів бути хірургом і готувався до цього. Перші два курси ми вивчали теорію, але коли на третьому курсі почали вивчати клінічні дисципліни і я потрапив в операційну, чомусь розчарувався. Я уявляв це трохи інакше. І засумнівався в тому, що хочу стати хірургом. Мало того, я засумнівався, що хочу бути терапевтом, або взагалі практичним лікарем.

Думав, піду до аспірантури на якусь теоретичну дисципліну – фізіологія, фармакологія тощо. Але коли на четвертому курсі ми прийшли сюди, на кафедру психіатрії (ми спілкувалися в робочому кабінеті Олександра Плотнікова в обласній клінічній психіатричній лікарні № 3 (Сабурова дача. – Авт.)), яку очолювала професор Ніна Татаренко, унікальна людина і дивовижна особистість, тоді я вперше побачив психічно хворого, прослухав лекцію професора і визначився з вибором. Ходив сюди в гурток, де ми обговорювали різні клінічні випадки, оглядав хворих, а потім розбирали їх історії, також навчалися гіпнозу і ще багато чому, що могло стати в пригоді у професії.

– А західний досвід вам викладали?

– Я закінчив інститут у 1968 році, про якісь новинки західного досвіду не йшлося. Однак радянська психіатрія в цілому базувалася на досягненнях німецької психіатрії. Фрейда я читав самостійно в дуже рідкісних довоєнних виданнях, які зберігалися в бібліотеці нашого НДІ. А так ми вчилися за книгою «Павлов і Фрейд», де Павлов – дуже добре, а Фрейд – погано.

Потрібно сказати, вчили нас чудово. Взагалі Харків був дуже передовим містом у галузі психіатрії, саме тут започаткували диспансеризацію і трудотерапію у хворих. Були денні стаціонари, коли можна було прийти підлікуватися, поїсти, попрацювати і заробити копійчину.

– Наскільки трудотерапія була ефективною?

– Ефективна. Тривале хронічне захворювання викликає дефект особистості, який виражається в неробстві – апато- абулічний синдром. Часто кажуть, що людина ледача. Не ледача, просто хвора – втратила енергетичний потенціал. Таких хворих потрібно ворушити і мотивувати чимось займатися, для цього і була трудотерапія – нескладні однотипні дії. На території лікарні була розвинена картонажна справа – хворі складали коробочки. Одноманітна механічна дія дуже сприятлива для меланхоліків. Це своєрідна медитація.

Маски депресії

– Усі мої старі друзі хоча б раз побували моїми пацієнтами, а всі нові друзі – з моїх пацієнтів (посміхається). У той же час, робота має залишатися на роботі. Усі прийоми – тільки в кабінеті, і відразу чітке розмежування: лікар – пацієнт, інакше людині не допомогти.

– Зараз досить модне слово депресія. Чи часто ви з цим явищем зустрічаєтеся у своїй практиці?

– Депресія існує стільки, скільки існує наукова психіатрія. Існувало це явище і в ще раніші часи, тільки назви були інші – меланхолія, хандра, сплін.

– Чому ж сучасне покоління більш схильне до цього?

– На мій погляд, в основі здоров’я нашого настрою і психіки лежить дотримання циркадних ритмів життя. Наш організм – це біологічний годинник, який існує у взаємодії з навколишнім світом. І якщо ти часто переводиш стрілки то вперед, то назад, внутрішній годинник дає збій.

Окрім цього, нинішнє життя нестабільне. Раніше ми вважали, що на депресію переважно хворіють жінки, скажемо так, не юного віку. Сьогодні ж – страждають як чоловіки, так і жінки, причому, хто частіше, ми не знаємо. Тепер і в молоді спостерігаються різні види депресії.

– Різні види?

– Є таке поняття, як маски депресії. Вона може рядитися у хворобу серця. Люди ходять по лікарях, скаржаться на серце, медики нічого не знаходять і ставлять діагноз вегетосудинна дистонія, а там органічного нічого немає. Депресія може маскуватися під шлунково-кишкову патологію, неврози (страхи, тривоги і панічні атаки) тощо.

Взагалі для того, щоб з’ясувати, чи схильна людина до депресії, потрібно запитати: «Ви сова чи жайворонок?». Якщо сова, то чекай рано чи пізно депресії.

– Мені здається, це справа звички...

– Звичайно, справа звички. Я завжди казав студентам, що я народився совою, але життя мене зробило конем – я пізно лягаю, рано встаю і іноді на ходу сплю (сміється).

- А сьогоднішня ситуація в Україні, військові дії на Донбасі привносять свій відбиток?

- Кожна епоха має свої шкідливості. І не відомо, що більш шкідливе, то що сьогодні відбувається навколо нас, або те, що відбувалося під час Другої світової, або в роки репресій, або в роки голодомору, або громадянської війни, або революції.

– Один з бичів сучасного суспільства – залежність. Чи може людина самостійно впоратися з алкоголізмом, наркоманією, ігроманією?

– Такі випадки вкрай рідкісні. Якщо людина лікується, то шансів впоратися значно більше. І потім, у лікуванні наркотичної залежності важливо пережити період абстиненції (ломка). Це синдром позбавлення, коли хворий переживає відібрання звичного засобу. Оскільки часто у хворих фізична залежність, то абстиненція супроводжується не тільки психічним, а й важким фізичним станом. У наркоманів – викручує суглоби, сильно болить поперек, діарея, у алкоголіків може розвинутися біла гарячка.

А всім людям, які схильні до синдрому залежності, потрібна не тільки медична та психологічна допомога, а й соціальна. Тому що це насамперед соціальні хвороби, які виростають з дефектів нашого соціуму. Молодий вік, хочеться все спробувати.

– Та як з ігроманією боротися?

– До нарколога звертатися і лікувати як залежність. А взагалі спокуси для таких видів залежності потрібно викорінювати – закривати ігрові заклади.

Життя на сцені

– Ви казали, що намагаєтеся не виносити роботу за межі лікарні. А от у робочому кабінеті є куточок для захоплень. На стінах багато ікон і картин, у сусідньому кабінеті також картини та піаніно.

– Я віруюча людина і сповідую православ’я. До церкви прийшов у дуже свідомому віці, коли мені вже було за тридцять. Хоч у нас сім’я і була атеїстична, але мені з дитинства було дуже цікаво про релігію читати. А ще я дуже любив музику, і мені подобався церковний спів. Тож спочатку храм почав відвідувати, щоб послухати спів. Потім звернув увагу на бабусь у церквах, у них, попри похилий вік, нічого не болить стільки часу на ногах стояти. Запитав себе: «Яка їх сила тримає?». Віра!

Кожна культурна людина дбає про чистоту свого тіла, але ж і про чистоту душі теж потрібно подбати. Так я прийшов до віри і утвердився там. Де віра, там і різні її атрибути – ікони. Щось сам приніс, щось подарували, і вийшов у кабінеті невеличкий іконостас.

– Ви один з акторів мюзиклу «Пиріг Паралельних Реальностей» (Дансько-український проект про події в Україні, прем’єра якого відбулася у вересні 2016 року. – Авт.). Як ви потрапили в цей проект?

– Кожна людина має багато захоплень у житті, психіатрія – це моя професія, яка є і захопленням. Але в той же час ще з дитинства у мене були здібності до театру, до музики. Малим займався у драматичній студії. І всі студентські роки грав у народному театрі.

А потім мені захотілося співати. Я почав виконувати романси з репертуару Олександ- ра Вертинського. Кожна його пісня – це маленький спектакль, тобто, виконуючи такі пісні, потрібно бути і актором.

А в дансько-український проект я випадково потрапив. Сашко, який у виставі ветеран АТО, колись працював на телебаченні оператором. Ми з ним познайомилися під час однієї зі зйомок, подружилися. Коли він повернувся з АТО, зателефонував мені і сказав, що команда проекту шукає консультанта з моєї спеціальності. Україна – не перша країна, де працювала команда, у кожній країні вони помічали непорозуміння між старшим і молодшим поколінням – антагонізм поколінь. Але в Україні цей розрив завбільшки з прірву.

– Чому так?

– Таке питання мені і в театрі поставили. Всі люди мого покоління – це інваліди радянської влади. Кому пощастило, той інвалід третьої групи, а кому не пощастило – першої. А нове покоління вже виросло без цієї інвалідності, звідси і непорозуміння. Наші внуки – нова генерація людей, які народилися вже вільними. Що думаю, те й кажу. Якщо не хочу, то не роблю. Їм не потрібно жити подвійним життям, як це було в нас. Ми ходили на демонстрації, перебирали гнилі овочі. Ми могли собі дозволити говорити, що думаємо, тільки на кухні, і то не всім і з побоюванням.

Коли я команді проекту пояснював причини нерозуміння, то ілюстрував їх прикладами з особистого досвіду. А потім вони мені запропонували взяти участь у проекті. Для мене було дуже важко ходити після роботи на репетиції, а чого коштував тільки марафон у десять вистав поспіль! Але нічого – впорався! Я вважаю, що участь у цій виставі – одне з моїх надбань.

У виставі всі герої – з різними політичними поглядами. Часто ми в таких ситуаціях втрачаємо друзів і близьких. Завдяки проекту всі учасники вистави стали єдиним механізмом. Людяність і любов набагато цінніші за політичні платформи.

Юлія Шматченко

Джерело: SLK
Автор: Юлія Шматченко