Щоб усе пережити, потрібні кохання й терпіння: історія бійця, який захищав Харківщину
Григорій і Альона у шлюбі вже десять років, майже шість з них чоловік провів на війні. В цей час його дружина утримує дім та виховує дітей, а бачиться з коханим, лише коли він у відпустці. Та попри все – не втрачає оптимізму. Бо знає універсальний рецепт, як триматися та зберігати сім’ю.
Історію подружжя пресслужба 3-ї окремої Залізної бригади виклала на своїй сторінці у Facebook, повідомляє медіа «Слобідський край».
Григорій і Альона знайомі давно, разом навчалися у коледжі. Він, непосидючий веселун, спочатку мало звертав увагу на дівчат.
– Та мені не до дівчат тоді було. Налягав на спорт, зокрема футбол, з пацанами «двіжував». Коротко кажучи, молодий-зелений. Але після літніх канікул, уже на третьому курсі, зробив відкриття. Глянув і подумав: «Ого, нічого собі, як наша Альонка розквітла. Треба щось робити», – згадує чоловік.
Уже за деякий час вони почали зустрічатися, а невдовзі прийшло перше випробування тривалою розлукою – Григорія призвали на строкову службу до армії. Служив у Житомирі зв’язківцем і там зрозумів, що прикипів до війська.
– Зрозумів, що це моє. Я не ідеалізую армію. В ній усього вистачає – і порядку, і безглуздя. Але тим, хто вміє реально сприймати життя, хто розуміє армійську систему, вона не може не подобатися, – каже Григорій.
В один день у листопаді 2014 року він підписав контракт та зробив Альоні пропозицію вийти за нього заміж.
– Я спочатку розгубилася. Навіть перепитала у Гриші, чи він сповна розуму, але потім емоції вляглися. Бо я ж його вже знала, розуміла, що інакше він не міг, це в його стилі. Не довго роздумуючи, погодилася, – говорить жінка.
Через службу весілля зіграли лише восени 2015 року. А далі їхні стосунки на міцність випробовувала вже війна. Спочатку Григорій воював на Донеччині. Пройшов Донецький аеропорт, Піски, Волноваху, Мар’їнку. Альона терпеливо чекала коханого вдома. А він підтримував її жартами та розповідями, що у нього все нормально. Оскільки чоловік не міг приїхати додому, дружина кілька разів приїжджала до нього на Донеччину.
Після закінчення контракту у 2017 році чоловік вирішив будувати цивільне життя, тим більше, що Альона готувалася стати мамою. Працював в охороні, складав меблі, забезпечував сім’ю. 2018 року народилася перша донечка, Кіра, а через два роки – Евеліна. 24 лютого 2022 року застало його у Харкові, де він на той момент працював.
– Почалися вибухи. Я прокинувся і відразу все зрозумів. Ще за кілька тижнів до цього мені було ясно, що буде велика війна. Швидко зібрав речі, зателефонував начальству, попросив виплатити зарплатню і вирушив додому в Лохвицю. Я знав, що мені робити. Одразу пішов до військкомату. 25 лютого вже вирушив в Ярмолинці до 3-ї окремої танкової бригади, – згадує військовий.
У складі Залізної бригади Григорій брав участь у безлічі боїв, обороняючи та звільняючи Харківщину. Побратими називають його досвідченим, ініціативним, рішучим та сміливим воїном, який не боїться брати на себе відповідальність. За те й поважають. Війна не змінила ставлення чоловіка до армії.
– Це та робота, яка мені до душі. Мабуть, тому що це справжня чоловіча робота. Важко пояснити, чому вона подобається, адже під час війни багато горя і біди. Але якщо ми не будемо захищати свою землю, то ніхто нас не захистить, – говорить військовий.
Дружина та донечки з нетерпінням чекають на повернення Григорія додому.
– Звісно, важко самій, але це війна. Я виходила заміж за Гришу, коли він воював, тому все добре розумію й зараз. Розумію, але переживаю, нервую, якщо він довго не виходить на зв’язок. Сама себе заспокоюю, стараюся триматися. Вистояти допомагає «секретний» рецепт, дуже простий, відомий багатьом, але не всі надають йому важливого значення. Щоб все пережити, потрібні лише кохання і терпіння, – зазначає Альона.
Раніше ми писали про Олександра – сапера бригади «Спартан». Повномасштабне вторгнення він зустрів у Харкові. Його батьківський дім у Вовчанську знищили росіяни, тому головна мотивація бути в армії – не дати ворогові знищити Україну.
