Ветеран з-під Харкова: «У війну, як у роботу, – втягуєшся»

26.06.2013 14:17 Суспільство
фото Тамари Кіч фото Тамари Кіч

Фронтові будні зв’язківця Іллі Тимофійовича Саєнка тривали 20 місяців.

Досить довго, порівняно зі службою сотень бойових товаришів, яка іноді тривала не більше доби. Встиг він послужити на 2-му і 3-му Українських фронтах, і навіть провести зв’язок через одну з найширших європейских річок – Дунай. Сьогодні, коли ветерану великої вітчизняної війни 88 років, він згадує події війни так яскраво, ніби вони були учора.

«Саранчевська дивізія»

У 1943 році Іллі Саєнку було 18 років, а він уже пішов служити телефоністом, зв’язківцем. До прямих обов’язків солдата входило налаштовувати телефонний зв’язок між командиром полку та підрядними командирами. А одного разу довелось навіть протягнути зв’язок через Дунай – з Чехословаччини в Австрію, за що й отримав орден Червоної Зірки.

Із теплотою Ілля Тимофійович згадує свою дивізію – 19-ту стрілкову Воронезько-Шумлінська ордена Трудового Червоного Прапора та ордена Суворова. Це одна з небагатьох дивізій Радянської Армії, яка мала орден Трудового Червоного прапора. Та відома вона не тільки цим. Одного разу цій дивізії довелося вступити у бій з незвичайним противником.

– Під Воронежем влітку на поля було нашестя сарани, вона все поїдала, і нашу дивізію кинули на боротьбу із саранчею. Тому дивізією назвали «саранчевською», – розповідає ветеран.

За плечима – речмішок і згадка про друзів

У переддень Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв Великої Вітчизняної війни Ілля Тимофійович завітав до юних спортсменів у спортивно-оздоровчий табір «Чайка», що у Вовчанському районі, і провів для дітей Урок мужності. Юні спортсмени слухали фронтовика, затамувавши подих. А він із легкістю відповідав на найпопулярніше запитання від молоді: «Чи страшно на війні?»

– У війну так, як у роботу, – втягуєшся. От ідуть бої, німець відступає, ми наступаємо. І ти звикаєш, як тільки підходиш до фронту, чуєш вистріли, розриви снарядів, ракети. У тебе на душі тривожно, адже ця міна або снаряд може упасти саме там, де ти йдеш. І це майже стовідсоткова гарантія, що так і буде. Коли приходиш, страшно, потім звикаєш. Ти йдеш на роботу і знаєш, що треба робити. Так і я знав.

У розпорядженні зв’язківця Саєнка була радіостанція РБ-12 (радіостанція батальйонна на 12 км), за яку він відповідав головою. Крім неї, за плечима у речмішку шматок сала, ковбаси, сухарик, пляшка шнапсу «для зігріву». Ілля Тимофійович пробув на фронті 20 місяців і вважає це своєрідним рекордом, адже не кожен солдат стільки пробуде, «буває, не пробуде і два дні». Він втратив безліч бойових товаришів, і сьогодні відновлює пам’ять про них.

– Австрія, 1945 рік, квітень, тепло, кругом росте трава. Ми гонимо німця, фриц тікає, але огризається, переходить у контратаку, тіснить наші батальйони, – розповідає ветеран. – Стоїть хата, де залишились наші зв’язківці: Кекшин і Коваленко. Їх оточили в тому будинку, німці примушують здатися. А хлопці не здаються, відстрілюються. Тоді німці підпалили будинок, він згорів, і хлопці там загинули. Вранці ми просуваємося далі, проходимо цей будинок, і командир роти наказує командиру радіовзводу відкопати і знайти зв’язківців. Їх відкопали і поховали.

На війні, як у житті – свої правила гри. У деяких випадках лють і ненависть до ворога має підкоритися сухим законам. Ілля Тимофійович розповідає, як особливо суворо ставились до дотримання правил стосовно полонених.

– Якщо німці здалися у полон, їх приведуть у полк, де їм не гарантують життя, там можуть розстріляти, – каже Ілля Саєнко. – Але якщо він нікого з наших солдатів не ранив у бою, приведуть у дивізію, можуть дати поїсти. У дивізії він уже вважається полоненим, відбуде свій строк і поїде додому.

«Як запрігся, так і повіз»

Після війни звикати до мирного життя Іллі Саєнку не довелось: за висловом ветерана, «як запрігся, так і повіз». Коли повернувся з війни з чотирма бойовими нагородами, у нього було 9 класів освіти. Вступив до Харківської обласної заочної середньої школи і закінчив 10 класів. Більш за все Ілля Тимофійович любив математику, тому пішов у школу в Старому Салтові вчителювати. Самостійно він перерішав усі задачі, які давав учням.

– Коли навчався, за мною завжди ватага бігала, щоб дав переписати. Я їм давав чернетку з помилками, а собі переписував начисто, – каже ветеран. – Я проробив у школі 33 роки. Жодного дня не було в мене, щоб я не був класним керівником. Завжди у мене був клас, причому якщо вчителька якась захворіє або в декрет піде, директор мене просить підмінити, або взяти важкий клас.

Хоч учителем Ілля Тимофійович був суворим, колишні учні й сьогодні запрошують його на важливі події у своєму житті: чи то весілля, чи іменини, а наступного року виповниться 50 років випуску одного з його класів. Учні салтівської школи перейняли від колишнього фронтовика не тільки відмінні знання математики і жагу до навчання.

Спогади ветерана про війну є для них безцінним уроком мужності, і Ілля Тимофійович жодного разу не відмовлявся від запрошення виступити перед молоддю. Ілля Тимофійович передусім радить цінувати найважливіші речі в житті – мирне небо та здоров’я рідних і близьких. А ще – не лінуватися, бо й у свій поважний вік він самостійно пересувається, порається на городі та доглядає господарство.

– Трудіться. Якщо призовуть в армію – не хитріть, ідіть служити, опановуйте військову справу, – наставляє «робітник війни».

Тамара Кіч, матеріал з газети "Слобідський край" №74 від 22.06.2013

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта