Юлія Піменова «Бджілка»: Ніколи не забуду людей зі скляними очима
Що таке насправді робота волонтера, чим сьогодні займається «Станція Харків» і як ці люди рятуються від божевілля, дівчина розповіла в інтерв’ю «СК».
Сьогодні «Станція Харків» – потужна волонтерська організація, яка співпрацює з різними міжнародними донорами. Серед її координаторів – Юлія Піменова на прізвисько Бджілка (так вона себе називала в одній із соцмереж), яка приєдналася до волонтерського руху в липні 2014 року. До цього дівчина займалася піаром та комунікаціями й перебувала в декретній відпустці.
– Коли і як почалося твоє волонтерство?
– Я не була у витоків «СХ» («Станції Харків»). У кінці травня 2014 року моїм знайомим почали надходити дзвінки від людей з Криму з проханнями розповісти, куди можна виїхати. Потім купка однодумців вирішила виробити систему, завдяки якій можна було б допомагати людям. Перші фактичні збори «СХ» (тоді вона ще так не називалася) відбулися 1 червня 2014 року. Один з присутніх виділив своє офісне приміщення для збирання гуманітарної допомоги і прийому людей. Пункт цей називався «Під арочкою», туди я і прийшла 1 липня 2014 року. Не змогла пройти повз повідомлення журналістки Анни Гін у соцмережі, вона писала, що волонтерам потрібна допомога. Прийшла, мені відразу ж вручили гроші для закупівлі в супермаркеті. А в кінці липня з’явився відомий волонтерський пункт «СХ» на Південній залізниці.
– Від чого довелося відмовитися, щоб займатися волонтерством? А що – навпаки, придбала?
– Довелося відмовитися від кар’єри, частково від спілкування з родиною. Набула великого досвіду, впевненості і зустріла багато надійних людей, на яких завжди можна покластися. А ще стала сильнішою та більш терплячою.
– А були такі моменти, коли хотілося піти?
– У мене було їх кілька. Я це називаю «нервовим зривом», перший стався восени 2014 року. До цього моменту я була координатором вокзалу, і в якийсь момент зрозуміла, що сил уже ніяких не залишилося. Тоді мені на допомогу прийшла колега Алла Фещенко і взяла на себе частину обов’язків. Руки опускалися найчастіше від втоми і боротьби з чиновниками та бюрократією. Бюрократія і корупція – це, мабуть, найбільше зло, яке існує в нашій державі. Яскравий приклад: нам чехи надіслали гуманітарну допомогу у вигляді вживаних милиць. Так цю допомогу довелося розмитнювати три місяці.
На голому ентузіазмі до міжнародної співпраці
– Як розросталася «Станція Харків», у яких напрямах довелося організовувати роботу?
– Усі напрями нашої роботи диктував час. Коли приїжджали тисячі людей, яким ніде було жити, ми шукали, куди б їх поселити. Спочатку використовували особисті ресурси й найближче оточення, а потім до процесу почали підключатися небайдужі харків’яни, представники інших міст і навіть країн. Коли постало питання працевлаштування переселенців, ми також організували цей напрям роботи – юридична допомога і т. ін. Кожний з цих напрямів очолив хтось із волонтерів і став координатором. Усі рішення в нас приймає координаційна рада.
Восени 2014 року ми навчилися писати проекти, так до Харкова почали приходити міжнародні донори з різними грантами. Першою ластівкою став грант на відкриття проекту «Станція. Вокзал». МФ «Відродження» виділив гроші на підтримку вже існуючого пункту допомоги. Після цього було ще кілька успішних проектів, спрямованих на підтримку переселенців.
На 2016 рік завдання «СХ» – стерти межу між переселенцями і місцевим населенням. Щоб не виникало напруження в суспільстві, потрібно і місцевих залучати до участі в різноманітних програмах. До речі, ми вже давно допомагаємо й харків’янам працевлаштовуватись, також активно підтримуємо сім’ї військових.
– Але ж із часом змінювалося ставлення суспільства до переселенців, до конфлікту на Донбасі?
– Спочатку для всієї України було великим здивуванням, що Харків так активно долучився до процесу допомоги переселенцям і військовим. Саме в нас один з найсильніших волонтерських рухів у країні. А потім відбувся якийсь перелом, у ЗМІ почали писати про «поганих» переселенців. Чомусь негативні історії тиражувалися набагато частіше, а от історії успіху – не надто, хоча їх доволі багато. Насправді хороших людей значно більше, ніж поганих. Якщо говорити в цілому про Україну, то за ці два роки суспільство втомилося від війни, від бездіяльності влади. Досі немає ніякої загальнонаціональної програми з підтримки переселенців.
– Чимало волонтерів пішли в політику. Немає бажання до них приєднатися?
– Мені пропонували піти в політику і на минулих місцевих виборах, і на цих, але не пішла, бо не бачу в собі достатніх сил впроваджувати зміни.
– Ти боїшся, що система тебе зламає?
– Не те що боюся, але мені здається, що в нашій системі нереально щось змінити. Я бачу це на прикладі волонтерів, які потрапили до місцевих рад. Їм дуже важко, але замість підтримки зараз на їхню адресу ллється багато бруду від їх учорашніх же прихильників.
Найбільше зло
– За час свого існування «Станція Харків» допомогла багатьом тисячам людей. Точну кількість, мабуть, назвати складно?
– Було багато хвиль переселенців. У вересні 2015-го ми намагалися підбити якісь підсумки. За документами ми надали допомогу понад 100 тис. осіб. Насправді ж це дуже приблизна цифра. Часто просто не було часу на складання звітів. Сотні людей потребували термінової допомоги.
– Які дні були найбільш жорсткими на вокзалі? Можливо, є якісь історії, які ти б і хотіла забути, але не виходить?
– Найбільш «гарячими» були серпень-вересень 2014 року, а також зима 2015 року. Тоді через наш пункт допомоги на вокзалі за день проходило близько 600 чоловік. Загострювалася ситуація на Донбасі, у нас збільшувалися потоки переселенців.
Історій маса. Ніколи не забуду бабусю й дідуся, які принесли відкритий пакет якоїсь крупи. Сказали: «Ми пам’ятаємо війну і голод, тому відсипали собі, скільки нам вистачить до пенсії, а решту віддайте людям, які тікають від війни». Були дивовижні випадки, коли хтось із переселенців питав коляску для дитини, і буквально через кілька хвилин хтось із харків’ян привозив таку коляску.
З важкого – люди, які сиділи зі скляними очима на вокзалі. Вони тільки приїхали в Харків і дорогою потрапили під обстріл. На їхніх очах горіли і вмирали їхні знайомі, снаряд потрапив у машину, яка їхала попереду. А ще волонтери «СХ» ридали, коли на вокзал приїхала родина, яка певний час жила в підвалі. Вони розповідали, що і їсти, і в туалет ходити доводилося в різних кутках приміщення. Через постійний обстріл люди не могли вийти з підвалу кілька днів. У дворі будинку лежали поранені сусіди, які не встигли добігти до безпечного місця. Люди чули їх стогони і крики про допомогу, але були безсилі щось зробити, бо йшов сильний обстріл.
– Що тобі допомагає самій не розчинитися в чужому горі і де береш сили для подальшої роботи?
– Уся підзарядка йде від рідних. Вони мене підтримують, допомагають і все це терплять. Моя дитина пишається мною. Всім розповідає: «Моя мама – волонтер, я теж волонтер». Спочатку збирає гроші, а потім їх віддає. Одного разу віддала всі свої особисті заощадження військовим: «Вам же там холодно, це вам на шапочки та шкарпетки». Спокійно віддає свої іграшки для діток переселенців.
Юлія Шматченко, інтерв’ювала