Зніму форму та піду на рибалку: військовий з Харкова розповів про бойовий шлях
47-річний Сергій з позивним Кудрявий – командир відділення одного з батальйонів 5 Слобожанської бригади, звання молодшого сержанта отримав у 2024 році. За ці два роки встиг повоювати у Куп’янську, Кремінній та Кліщіївці.
Історію гвардійця медіа «Слобідський край» розповіли у Східному оперативно-територіальному об'єднанні Національної гвардії України.
До повномасштабного вторгнення чоловік багато років працював електриком-монтажником. Згодом змінив профіль і почав працювати сам на себе – займався ремонтами «під ключ». Велику війну зустрів на роботі. Все кинув та поїхав до сім’ї в Харків. Щойно дружина з маленькою донькою опинилися в безпеці, пішов до військкомату. Проте до війська потрапити вдалося лише у серпні, а вже у вересні він виконував бойові завдання у Куп’янську. Сергій з та побратимами нещодавно повернулися з фронту та увійшли до складу сил оборони та безпеки Харкова.
– Рік тому я вже лікувався, готувався до реабілітації після поранення в око та контузії. Кремінна тоді мене вразила. Заходили ми ще в ліси на позиції, але вже в середині лютого 2023 року цілих дерев зовсім не лишилось по лінії зіткнення. Викосило все. А як повернулися назад у квітні, то знов звикав, що можна говорити вголос і не ховаючись палити. Там ми постійно копали. Виходили на позиції, які тримали, відривали нові й закріплювалися там, але завжди копали. Пісок постійно сиплеться. Всю ніч риєшся, а тоді прокидається міномет з тої сторони та все завалює від прильоту десь поблизу – знов лопату в зуби та гребеш, – розповідає Кудрявий.
Чоловік розповідає, що бійцям заважають ворожі дрони, іноді їх вдається знищувати.
– Я думав у Серебрянському лісі багато дронів було. Ми на позицію кожного разу тягнули за собою гілки та сітки. Але Кліщіївка – це зовсім інша річ: відкрита місцевість, село. Тут дрони скрізь та постійно – як комахи. Все небо в них і не розбереш, де чиї. Вже по звуку почали розрізняти важкий чи легкий. Найбільше непокоїли камікадзе, які дзижчать і пірнають у вікно чи двері. Тому жили там, як кроти, всі виходи заставляли чимось. Як бракувало речей, то власними броніками. Довелося пристосовуватись до нових умов, - каже гвардієць.
Сергій згадує, як одного разу їм вдалося взяти у полон двох росіян.
– Взяли ми їх, зв’язали, забрали всі речі та розвели по різних виритих схованках. Сиджу, дивлюся, на вигляд наче нормальний, років так за 35. Я запитую в нього, хто він і чого прийшов сюди? А він мені відповідає: «Я – тренер по бальным танцам. Пришел к вам поправить своё финансовое положение». Більше розмовляти з ним я не міг. Дочекалися, поки їх заберуть на допит, та й видихнули. А в інших полонені були старіші, багато хто з тюрми сюди поїхав, - ділиться Кудрявий.
Зараз гвардієць мріє про перемогу та похід на рибалку.
– Я був за кордоном. Там цікаво, якщо ненадовго. Але зараз моє місце тут - треба цих гадів виганяти. Немає в нас вибору – тільки перемога. А після того зніму форму та піду на рибалку. Саме на рибалку, бо полювання мені й зараз вистачає, - говорить Сергій.
Раніше ми писали про Марка – артилериста 92-ї ОШБр. Чоловік родом з Луганська, три роки він прожив в окупації. А у 2019-му вирішив стати до лав ЗСУ.
А також про Геннадія на псевдо «Монах» – бійця 113-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Чоловік родом з Лозової, сумнівів, чи брати до рук зброю, у нього не було. На захист держави став з перших днів повномасштабної війни.
Та про Андрія – снайпера 92-ї ОШБр. У військо чоловік прийшов задовго до повномасштабного вторгнення. Він каже, що найголовніше у роботі снайпера – мати гарне фізичне здоров’я та з повагою ставитися до своєї зброї.