Начальник Дергачівської МВА Вячеслав Задоренко: «Мені не соромно дивитися в очі людям»

Начальник Дергачівської МВА Вячеслав Задоренко/фото: Дергачівська МВА

«Сьогодні я чітко можу сказати: мені не соромно дивитися в очі людям. Не соромно приїжджати в гості до моєї матусі. Сподіваюся, що мій син та онуки пишатимуться, що їхній батько і дід воював за свою громаду та відбудовував її», – каже Вячеслав Задоренко, підбиваючи підсумки п’ятирічного перебування на посаді Дергачівського міського голови. (З жовтня 2022 року Указом Президента Вячеслава Задоренка призначено начальником Дергачівської міської військової адміністрації).

Якими були ці роки для нього, що зараз відбувається у громаді, як її люди об’єдналися, щоб разом протистояти викликам війни, а також як тут збираються зустрічати Новий 2026 рік, очільник громади розповів в інтерв’ю «Слобідському краю». 

«Вписати себе в історію там, де народився»

– Як розпочався ваш зараз уже п’ятирічний термін на посаді міського голови Дергачів? З якими викликами зіткнулися у 2021 році, і як повномасштабне вторгнення вплинуло на реалізацію стратегії, яку ви планували?

– Я завжди говорив, що у керівника, який обирається людьми на посаду, є три варіанти: зробити життя людей у своїй громаді кращим, зробити його гіршим або ж не зробити нічого. Кожен голова вписується в історію свого міста чи селища. Але основне – залишити після себе якийсь історичний слід і принести користь для суспільства.

Я пропрацював 10 років головою селищної ради у Козачій Лопані. За цей час нам вдалося поліпшити життя у селищі, отримати статус найкращого населеного пункту з благоустрою. Ми підняли рівень культури, створили народний театр. Я розумів, що разом із командою ми зробили більше, ніж усі попередники за всю історію незалежності України. 

Це приносило мені особисте задоволення і постійно спонукало робити більше, аби діти та внуки могли пишатися. Бо, наприклад, багатьох раніше знаних людей з великими статками забувають уже через тиждень після похорону. Але коли ти щось робиш для суспільства, то, можливо, мине 50 чи 100 років, а люди це пам’ятатимуть. І твоїм нащадкам ніхто не плюватиме в спину.

Особиста мотивація завжди була в тому, що люди дали мені можливість творити історію свого селища, вписати себе в історію там, де ти народився. Це круто.

Якщо говорити про Дергачі, то сюди я прийшов уже з досвідом. Люди довірили мені керувати містом, бо бачили, що було зроблено в Козачій Лопані. 25 листопада п’ять років тому відбулася перша сесія міської ради, де я склав присягу. 

Перший рік (2021-й) був присвячений формуванню громади. Треба було об’єднати всі селища, провести реформу, переформатувати комунальні підприємства, перевести людей. Я постійно пояснював: «Не чекайте швидких змін». Люди сумнівалися, говорили: «Голова прийшов, а нічого не змінюється». Та я чітко розумів, куди йду, і планував, що вже у 2022 році почнемо важливі реконструкції.

На жаль, у 2022 році прийшла війна. А вже після визволення восени, ми почали реалізовувати намічене у 2021-му. І починаючи з 2023 року, мешканці міста бачать зміни на краще. Зокрема, нам вдалося залучити інвесторів, збільшити бюджет, надати співфінансування і вирішити ті складні питання, які не вирішувалися десятиліттями. Наприклад, сподіваємось, що навесні почнеться будівництво сучасних очисних споруд за європейськими стандартами. Така потреба існує ще з 1991 року. Це дасть можливість розвивати місто, будувати нові квартали.

«Мозок розумів, але вірити не хотілося»

– Що за п’ять років на посаді для вас було найскладнішим?

– Звісно, найскладніше – це повномасштабне вторгнення росії. Бо це окупація територій, це вбиті люди, зокрема старенькі та діти. Це зруйновані будинки, людські долі. Під час війни бомби щодня руйнують десятки будинків, кварталів, лікарень, закладів освіти. І це найтяжче, що нам довелося пережити за ці п’ять років.

– Чи було у вас розуміння, що війна неминуча і як до неї слід готуватися?

– Розуміння було, але тільки приблизне. Я мав цю картину в голові завдяки спілкуванню з військовими, які свого часу були на Донеччині. Вони попереджали, що це буде масований обстріл, а вже після нього зайде механізована техніка під прикриттям авіації. Але не хотілося вірити, що у XXI столітті таке можливе.

Ворог маневрував біля кордону, проводячи, як сам заявляв, військові навчання. Я особисто жив у Козачій Лопані. Там місцеві, спілкуючись зі своїми родичами в росії, були переконані: війни не буде. Проте, як голова громади, я прораховував найгірші варіанти. Остаточне розуміння неминучості прийшло лише за тиждень до подій, коли військові 92-ї бригади звернулися по допомогу з розміщенням на території міста. Вночі, вимикаючи вуличне освітлення, щоб приховати пересування техніки, я вже усвідомлював, що повномасштабне вторгнення буде. Мозок це розумів, але вірити не хотілося.

– Тож, коли вранці 24 лютого почалися обстріли, якими були ваші дії? 

– Зранку ми прокинулися від обстрілів. Поїхали в бік Харкова, на Кільцеву дорогу. Там я висадив дружину, і вона, у складі колони, поїхала до міста Люботин, подалі від зони обстрілів. Я ж повернувся в громаду.

Одразу провели нараду з військовими, залучили нашу комунальну техніку і почали, принаймні хоча б на в’їздах у місто, зводити невеличкі оборонні споруди: бліндажі, капоніри, змійки. Тобто вибудовувати оборону міста. Відтоді, з першого дня і до сьогодні, я майже постійно перебуваю на території громади і працюю для людей.

«Мотивували люди та родина»

– Що вас мотивувало, і як вдалося налагодити роботу в тій непростій ситуації?

– Мотивували, звісно, люди, родина, близькі та відповідальність перед громадою. Навколо нас гуртувалися однодумці, які знали: в тяжку хвилину ніхто нікого не кине. Люди гуртувалися, бо боялись окупації. Саме єдність місцевого суспільства була рушійною силою.

Ми швидко, вже 25 лютого, зібрали всіх, хто лишився, і чітко розпланували роботу за напрямами: логістика, «гуманітарка» та медицина, робота з військовими. Кожен знав свій фронт робіт: евакуювали людей, будували укріпрайони та бліндажі для військових, розвозили гуманітарну допомогу. 

Бойові будні, 2022-й/фото: Дергачівська МВА

Для всіх нас війна була вперше. Але коли люди бачили, що голова громади на місці і є стратегія, вони працювали. І це були звичайні люди, робочі, які ніколи не працювали в адміністрації.

– В умовах хаосу, коли не працювала логістика, як вдалося налагодити роботу критичної інфраструктури?

– Нашою головною задачею була безпека медиків та енергетиків, що працювали без захисту під обстрілами. Потрібно було забезпечити їх бронежилетами, які в той час не так легко було знайти. Ми згуртували всі комунальні служби, забезпечили їх пальним, ремонтом техніки (включно зі «швидкими») та координували роботу з військовими і енергетиками.

Ключовим став центр оперативних рішень, куди надходила інформація з усіх куточків громади, зокрема й з окупованих територій. 

Ці розвіддані аналізувалися і передавалися Силам оборони для ефективного нищення ворога. Вся робота трималася на довірі та підтримці людей. 

Були випадки, коли діти виїжджали та покидали своїх прикутих до ліжка батьків, просто скидаючи мені СМС із проханням допомогти. Фактично вони перекладали відповідальність на мене, як на голову громади. Нам доводилося виїжджати, шукати і вивозити цих людей, шукати для них безпечне місце. Це була справді важка робота, але завдяки єдності громади та підтримці військових ми з нею впоралися.

Ще хочу сказати, що у нас не було жодного випадку голодної смерті, хоча тоді було дуже важко з продуктами через постійні обстріли. Ми розуміли, що у місті немає хліба, а невеликі партії з Харкова не покривають потреб.

Випічка хліба у Дергачах, березень 2022-го/фото: Дергачівська МВА

Тому вирішили діяти самі: в аграріїв брали зерно, запустили місцевий млин, намололи борошна. Потім використовували покинуте підприємство для випічки, звісно, попередивши власників. Сформували бригаду з працівниць адміністрації, які в Інтернеті вичитали рецепти.

Вже 3 березня ми видавали власний хліб нужденним людям та військовим. А в села передавали борошно, щоб люди могли хоча б робити собі коржі.

«Страх був, але відчаю не було»

– В умовах, коли здавалося, що все довкола руйнується, як вдавалося підтримувати моральний дух працівників та знаходити внутрішні сили? 

– Так, страх у людей був. Це ж не просто десь там запустили ракету, перебили  живлення і хтось відновлює щось. Це була робота, коли під час розвантаження фури з гуманітарною допомогою біля Будинку культури ворог починає бити з мінометів та РСЗВ. Ти мусиш переганяти машину, ховатися, а по даху йдуть прильоти. Ти чекаєш – і знову виходиш працювати.

Зруйнована окупантами Дергачівська дитячо-юнацька спортивна школа/фото: Дергачівська МВА

На жаль, був випадок, коли наш волонтер, який пішов отримувати пенсію до банку, загинув від снаряда на місці. Звісно, було страшно. Але відчаю не було. Ми завжди вірили в перемогу. Я мотивував усіх своїх працівників: правда за Україною, правда за нами – ми вистоїмо і переможемо.

Сімейна амбулаторія після російського удару, квітень 2022-го/фото: Дергачівська МВА

Для наших жінок (співробітниць міської ради) була особлива емоційна підтримка. Коли зранку приходиш на роботу, обов’язково всіх обіймеш – і вони заряджалися цією енергією, щоб працювати.

Велика кількість військових, які прибули до нас у громаду в перші дні, не мали запасу продовольства і можливості подбати про гігієну. Ми організували для них цілий комплекс підтримки: окулісти, стоматологи, лікування від застуди. Забирали їхню білизну, прали, сушили, видавали чисту. Ми тоді чітко усвідомлювали: якщо фронт не втримається, нас тут або перестріляють, або повішають на площі, або повезуть у заслання і катуватимуть. Тож хоча багато людей виїхало, але ті, хто залишився, тягнули роботу «за трьох», беручи на себе завдання, з якими раніше ніколи не стикалися.

Я дуже вдячний усім мешканцям, які лишилися, підтримували, а також тим, хто виїхав за кордон, але проводив там благодійні ярмарки, збирав кошти та надсилав їх для підтримки місцевих людей та наших військових.

– Чи зберігається така потужна єдність громади і зараз, коли частина людей повернулася до цивільного життя?

– У більшості так, єдність збереглася. Вона трохи змінилася, але військовим досі треба допомагати, бо наша єдина надія, сила й опора – це військо.

Звісно, спочатку був страх, але з часом люди адаптувалися. Ти вже не біжиш від вибуху. Ти стоїш, чуєш вихід, розрізняєш калібр по звуку. Важко це казати, але люди навчилися жити з війною.

«Це жахіття: замість села – суцільна руїна»

– Який відсоток території громади був окупований, і що ви побачили там після визволення? 

– Окуповано було близько 40 відсотків території. Деякі населені пункти зруйновані майже на 100 відсотків. Наприклад, є в нас село Дементіївка. Там проживала лише одна жінка. Вона отримала поранення в окупації, її вивезли росіяни, прооперували, але вона одразу втекла від них через Європу і повернулась у своє село. Це жахіття, коли заїжджаєш і бачиш замість села суцільну руїну: немає світла, газу, будинків, а у напівзруйнованому сараї живе одна жінка.

Або такий випадок. Під час визволення Руської Лозової 29 квітня я бачив у людей страх і біль. Люди тікали, ховалися за парканами, бо в цей час ішли штурмові дії Збройних сил України, підрозділу «Кракен», партизанського руху спротиву, а ворог завдавав вогневих ударів мінометами. Ми підганяли автобуси, діти були в сльозах. Це страшно, коли на трасі бачиш, як люди везуть неходячих літніх жінок у будівельних тачках, тікаючи від обстрілів.

Зі старостою Козачої Лопані Людмилою Вакуленко після звільнення селища від окупантів/фото: Дергачівська МВА

Ситуація у Козачій Лопані, деокупованій 11 вересня, була іншою: там була радість, люди обіймалися, бо ворог уже відійшов. Але ми побачили там катівні та підвали, де окупанти мордували людей, застосовували тортури. Декого вбили, декого примусово вивезли до росії, і їхня доля невідома. Всі, хто був в окупації, психологічно травмовані. Їм знадобиться довгий час, щоб відновитися від усього, що вони тоді пережили і побачили. 

– Після деокупації почалося відновлення громади. Як розвивалася масштабна відбудова, особливо в прикордонних населених пунктах?

– Восени 2022 року ми приступили до проєктування відновлення. Коштів було небагато, але нам допомогли податки від доходів військових. Це передовсім дало змогу підтримати військових: майже 200 мільйонів гривень було спрямовано на їхні потреби. Частину ж коштів ми спрямували на проєктні роботи та відбудову.

Відбудова багатоповерхівки у Дергачах, 2023-й/фото: Дергачівська МВА

У 2023 році почалася масштабна відбудова багатоповерхових будинків у селищах Проходи, Слатине, Руська Лозова та у місті Дергачі. У Руській Лозовій, де ворог зруйнував адміністративну будівлю, ми почали її відновлювати, аби старостат міг обслуговувати населення. Також відновили роботу старостату в Козачій Лопані.

Паралельно активно відновлювався приватний сектор. Залучили велику кількість благодійних організацій та фондів. Це сотні приватних подвір’їв: десь проводився капітальний ремонт (заміна дахів, вікон, дверей), десь просто консервували житло мешканців, які виїхали, закриваючи контури та вікна брезентом і піною, щоб зберегти будинки від подальшого руйнування. Загалом понад півтисячі приватних будинків були частково або капітально відремонтовані. 

Волонтерська допомога/фото: Дергачівська МВА

Ми відновили роботу амбулаторій сімейної медицини у Проходах та Руській Лозовій. Однак потім ворог почав завдавати ударів КАБами та «Шахедами» по прикордонних населених пунктах. На жаль, це призвело до подальших руйнувань і жертв. Частина прикордонних населених пунктів віднесена до зони активних бойових дій, а інші – до зони можливих бойових дій. Через це роботи з відновлення там призупинені.

«Основний ресурс – це люди»

– На що зараз спрямовані основні зусилля громади з відбудови, і чому ви вважаєте критично важливим відновлювати Дергачі під час війни?

– У нас сьогодні більше трьох тисяч ВПО, і це лише ті, хто зареєструвався. Основний ресурс – це люди, і найважче – повернути їх у громаду. Коли люди, які виїхали за кордон чи в інші області, бачать, що вдома нічого не будується, вони втрачають віру у майбутнє своєї громади. Вони рік-два чекають, а потім влаштовують дітей до шкіл, знаходять роботу, купують житло – і повернути їх додому буде нереально.

Асфальтування вулиці у Дергачах/фото: Дергачівська МВА

Розуміючи це, ми сьогодні приділяємо максимальну увагу відновленню саме міста Дергачі. По-перше, згідно із законодавством, у зонах активних бойових дій не можуть працювати державні чи волонтерські програми, бо ніхто не направить людей на ризик загинути. Тож зараз відновлення там неможливе. По-друге, Дергачі сьогодні функціонують як великий хаб для всіх, хто втратив житло і переїхав сюди.

Ми максимально відбудовуємо місто, створюємо належні умови для ведення підприємницької діяльності. Ремонтуємо бомбосховища, капітально відновлюємо підвальні приміщення у багатоповерхівках. Установлюємо наземні укриття в адміністративних будівлях, на залізничних станціях (Слатине, Безруки, Дергачі). Будуємо підземну школу для наших дітей.

Уже модернізували всі котельні, перевели їх на тверде паливо. Це гарантує, що навіть під час блекауту ми будемо з теплом, і люди зможуть прийти зігрітися, зарядити телефони.

Облаштування джерела забору питної води/фото: Дергачівська МВА

Замінили теплотраси, зараз міняємо водогони, відновлюємо свердловини та ремонтуємо джерела загального користування (криниці), якими щодня користуються сотні людей. Ремонтуємо дороги.

Сьогодні наша громада є привабливою для ВПО. Чимало людей, які отримують сертифікати за зруйноване житло, купують нове саме у Дергачах. Вони бачать, що тут є лікарні, фізкультурні центри, будується підземна школа, є транспортне сполучення з Харковом. Життя тут триває, незважаючи на війну.

Ми чітко розуміємо: Козача Лопань, Проходи, Цупівка – там не може бути відновлення, бо їх постійно обстрілюють. Але такі міста, як Дергачі, що є хабами, потрібно відбудовувати, щоб давати людям надію. Кошти – це папірці, а тут стоїть питання про життя і долю наших дітей: чи будуть вони тут жити, продовжувати батьківську справу, чи вивчать іншу мову і поїдуть за кордон.

Тим, хто говорить, що відновлення «не на часі», я відповідаю: «Приїдьте, поживіть тут, наприклад, у Слатиному, хоча б рік, а потім ми поспілкуємося, що є пріоритетним, а що ні». 

– В умовах війни, коли частина великих підприємств змінила дислокацію, яка сьогодні ситуація з робочими місцями у Дергачівській громаді? І чи є позитивні тенденції щодо повернення великого бізнесу?

– Щодо робочих місць, то сьогодні майже в повному обсязі відновилася сфера послуг і торгівлі. Зараз місцеві мешканці переважно задіяні у державних установах, комунальних підприємствах, у сфері послуг та торгівлі. Багато працюють у гуманітарних місіях, благодійних та державних програмах, що надають підтримку людям.

Стосовно наших великих підприємств, які працювали на європейські ринки, то деякі з них поступово починають повертатися, запускаючи невеликі виробничі лінії з надією відновити роботу в повному обсязі. Це дуже важливо, адже вони не кидають громаду. Ми сподіваємося, що прийде час, коли всі великі підприємства повернуться і нададуть значно більшу кількість робочих місць населенню.

– Як вдається балансувати між вимогами «все на фронт» і необхідністю відновлення цивільної інфраструктури?

– Хоча пріоритет – підтримка ЗСУ, але треба не забувати про людей, що мешкають у громаді, про родини військових, їхніх батьків та дітей, які тут живуть і користуються відновленою інфраструктурою: дорогами, криницями, лікарнями, сферою послуг. Військові ставляться до цього з розумінням.

Багато військових кажуть, що не впізнають Дергачі. Вони пам’ятають 2022 рік, коли місто були занедбане не лише через війну, але й через «старість», бо 32 роки не було розвитку. Сьогодні тут відбудовані нові будинки, квартали, дороги та інфраструктура. Місто змінилося докорінно.

«Постійно ремонтуємо медзаклади»

– На прифронтовій території, де щоденно тривають обстріли, забезпечення якісної медичної допомоги – це виклик. Як організована система охорони здоров’я у громаді, чи вдалося зберегти фахівців?

– Сьогодні медичні заклади функціонують у Слатиному, Руській Лозовій, Безруках і місті Дергачі. Це населені пункти, де на постійній основі працюють сімейні лікарі, а люди можуть отримати медичну допомогу.
На жаль, у прикордонні – це Козача Лопань, Проходи, Токарівка, Цупівка, Прудянка, Гоптівка – медичних працівників сьогодні немає. Там дуже небезпечно: ворог постійно контролює під’їзні шляхи, наражаючи на небезпеку цивільний транспорт, включно з каретами швидкої допомоги. Тому люди звідти їздять у Слатине, Руську Лозову або Дергачі.

Відновлена амбулаторія, 2025-й/фото: Олександр Кулік

Ми постійно ремонтуємо свої медзаклади. У Руській Лозовій відновлено амбулаторію сімейної медицини, а будівлю у Слатиному ремонтували неодноразово – чи через погодні умови, чи через ворожі удари. Ремонт, звісно, косметичний, аби створити гідні умови для роботи: щоб було тепло, було світло, і не протікав дах.

Щодо міста Дергачі, то лікарня сьогодні обслуговує мешканців не лише нашої громади. Я сам заходжу в палати, спілкуюся з людьми, наприклад, із Золочівщини, питаю про умови, харчування, обслуговування. Усі задоволені.

Маємо велику підтримку від держави та особисто від очільника обласної військової адміністрації Олега Васильовича Синєгубова, який часто приїздить до нас і контролює процеси відбудови об’єктів освіти й медицини. Завдяки цій підтримці у нас збудована нова сучасна амбулаторія сімейної медицини. Вона зроблена з дотриманням інклюзивних норм, за сучасними європейськими стандартами. 

Прийом пацієнтів у відновленому поліклінічному відділенні, 2024-й/фото: Олександр Кулік

Щодо вторинної ланки медицини, то ремонтуються палати, плануємо збільшити кількість ліжко-місць до 120, щоб люди могли стаціонарно лікуватися. Зроблена сучасна їдальня з гідним харчуванням. Завдяки бюджетним коштам та допомозі благодійників у нас тепер є велика кількість сучасного обладнання: томографи, УЗД-апарати, аналізатори крові. Усі медичні послуги, що входять до пакетів НСЗУ, люди отримують на території громади.

Наразі розробляється проєкт будівництва сучасного центру реабілітації для військових та цивільних осіб, які зазнали травм під час війни. Цей проєкт курирує Департамент охорони здоров’я ХОВА.

«Діти – основний ресурс для майбутнього»

– Зараз, коли навчання відбувається переважно онлайн, а прикордонні школи зруйновані, які умови створені у громаді для фізичного, психологічного та освітнього розвитку дітей?

– На сьогодні в громаді – 1740 дітей, і це, безумовно, наш основний ресурс для майбутнього. Ми чудово розуміємо: якщо родина не має можливості відправити свою дитину до школи чи гуртка, вона виїжджає. Кожна родина дбає про майбутнє дітей. Тому ми створюємо всі належні умови, щоб діти мали можливість вчитися, бути фізично розвиненими і отримувати психологічну підтримку.

Діти співають в одному з безпечних просторів/фото: Олександр Кулік

Нині в громаді функціонує п’ять безпечних просторів позашкільної освіти. Там діти задіяні з педагогами, батьки мають можливість привести своїх дітей та залишити під наглядом. Діти навчаються, спілкуються, виховуються в соціумі, адаптовані. Вони беруть участь у різних змаганнях і посідають призові місця на чемпіонатах України, Європи і світу. Це ще раз доводить: наші діти, навіть в умовах війни, морально та фізично сильні й незламні. Я завжди кажу дітям: «Ви, виїжджаючи, представляєте нашу громаду, тож маєте викладатися на максимум, щоб усі бачили, що мешканці Дергачівщини – це вольові та сильні люди».

Зараз у громаді також будується підземна школа. Плануємо відкрити її наступного року. Заклад відповідатиме всім вимогам протирадіаційного укриття та вміщатиме майже всіх наших дітей, працюючи у декілька змін. Також наступного року плануємо збудувати три підземні дитячі садочки.

Коридор підземної школи/фото: Дергачівська МВА

Я дуже вдячний Міністерству розвитку громад та територій України (особисто Олексію Кулебі) та обласній владі за чітке розуміння того, що таке прифронтова громада і що таке надійний тил Харкова. Усі гілки влади працюють у тандемі, розуміючи: треба втримати людей у громаді і дати їм можливість жити в гідних умовах, бо ці люди творять сучасну історію і Дергачівщини, і Харківщини.

«Ми – націоналісти»

– Крім відкриття підземної школи та дитячих садків, які ще плани у громади та її керівника на майбутнє? 

– Плани в нас на майбутнє грандіозні, ми живемо вірою. Я завжди кажу: «Бог – це правда, а правда за Україною, тож з нами Бог і ми переможемо». росіяни завжди розповідають про те, що в Україні «нацисти», а я завжди казав: «руські, у вас одна проблема – ви не відрізняєте нациста від націоналіста». Ми – націоналісти.

Ми віримо в майбутнє. Віримо, що Україна буде європейською державою саме завдяки нашим Збройним силам. Сьогодні ми довели, що українська армія – найсильніша в Європі. У подальшому Україна буде незламним щитом європейської оборони так, як сьогодні Дергачівщина є незламним щитом оборони Харкова.

– Щиро дякуємо, пане Вячеславе, за відверті відповіді. І насамкінець – як у Дергачах будуть зустрічати новий, 2026-й, рік? 

– Ми щороку на зло всім критикам наряджаємо ялинку, бо це атмосфера хоч якогось миру і спокою. У 2022 році, коли по місту не було світла, але світилася ялинка, це був наш символ стійкості та незламності. Вона говорила про те, що громада живе.

Цього року, як завжди, у центрі стоятиме новорічна ялинка, яка даруватиме радість нашим дітям і нашим військовим, які проїжджають через Дергачі. 

Ми повинні вірити в краще, але готуватися до гіршого. Ми не можемо постійно заганяти себе в негатив, бо в людей опустяться руки. Тому, користуючись нагодою, підбиваючи підсумки своєї діяльності на посаді керівника громади за п’ять років, хочу подякувати всім мешканцям Дергачівщини, хто протягом цього часу вірив, підтримував і вкладав свою душу в те, щоб зробити громаду кращою.

А напередодні нового, 2026-го, року бажаю всім миру, справедливого миру для України, незламності духу, стійкості, здоров’я рідним, близьким, любові і гарних новорічних свят.