З Торецька до Харкова: історія 88-річної ВПО, яка пережила Другу світову

З Людмилою Федорівною розмовляла кореспондентка «Слобідського краю».

Пшениця, рояль і страх

 Людмила Федорівна народилася і до початку 2023 року прожила в Торецьку. Вона була найстаршою з-поміж трьох дітей. Її раннє дитинство припало на роки Другої світової.

«Коли німці увійшли в Торецьк, тоді він називався Дзержинськом, мені було шість років. Мама часто брала мене із собою у пошуках їжі. Памʼятаю, як на критому майданчику між ворожим шпиталем і церквою потайки набрали трохи пшениці. Та нагодився поліцейський, пригрозив автоматом і змусив висипати зерно. Так і повернулись додому ні з чим», – ділиться Людмила Федорівна дитячими спогадами.  

У свідомість жінки міцно укоренився й епізод, коли через місто гнали корів. Вони з мамою підходили до погоничів і просили хоча б трохи молока. Їм не відмовляли.

«Коли німці залишили місто, я з мамою, сусідкою і її дочкою Зоєю вирішили зазирнути до їхнього шпиталю в надії розжитися чимось їстівним або корисним для дому. Натрапили на рояль. Зоя, яка вміла грати на клавішних, швиденько підбігла до нього. Тільки вдарила пальцями по інструменту – розлетілася на ошмаття. Рояль був замінований», – згадує пенсіонерка.

Нелегкими видались для родини Людмили Федорівни і повоєнні роки. З пʼятнадцяти років вона вже працевлаштувалась ученицею на хлібозавод. З роками «виросла» до бухгалтера. Ця професія годувала її все життя. 

  Ювілей перекреслила війна

24 лютого 2022 року Людмила Федорівна збиралась відсвяткувати 85-річчя. Ювілярка накликала гостей, та подзвонила подруга і повідомила, що почалася війна.

«Мені відразу відібрало праву руку. На той час я пережила вже багато випробувань. Мені не було і сорока, як помер перший чоловік. Через тридцять років овдовіла вдруге. Незадовго до повномасштабного вторгнення поховала сина – серцевий напад. Звістка про російсько-українську війну ледь не доконала мене», – розповідає пенсіонерка.

До лютого 2023-го жінка залишалась у Торецьку. До Харкова її вивезла онука-військовослужбовиця і поселила в себе. Людмилу Федорівну все влаштовувало, крім одного: їй бракувало тиші і спокою. Двокімнатну квартиру вона ділила з онукою, її чоловіком і дочкою. Жінка подзвонила до волонтерів – вони знайшли їй місце в гуртожитку.

«Внучка відмовляла мене відселятися, але я вирішила, що так буде краще. У молодих інший ритм життя. А в гуртожитку  мені добре. За час мого проживання тут мені зробили безкоштовну операцію по заміні тазостегнового суглоба. З такими переселенцями, як я, працюють психологи. Надають безкоштовну медичну допомогу. Раз на тиждень приходить соцпрацівник, але хотілося б, щоб частіше. Єдине, чого бракує, легких ходунків з 4 колесами. Права рука так і не працює як слід, важко пересуваюсь. Без сторонньої  допомоги не обійтись», – говорить переселенка.

 Попри вік і хвороби, переселенка з Донеччини не нарікає, а просто мріє про спокій і трохи людської уваги.

Раніше ми писали, що у Харкові відкриється центр психологічної допомоги для мешканців Липецької громади.

Кожен з вас допомагає нам триматися і працювати. Приєднуйтесь до спільноти «Слобідського краю».