«Робитимете усе, як для рідної мами»

Вона жителька Ізюма, мати трьох синів-військовослужбовців. Окупацію рідного міста пережила вдома. Будинок зазнав серйозних пошкоджень. Відновили його російські полонені. Організували допомогу бійці Третьої окремої штурмової бригади ЗСУ.

Російських військовополонених – не більше трьох десятків. За віком – від вісімнадцяти до шістдесяти. Їх об’єднують порослі щетиною обличчя, згаслі погляди, зовнішня зашореність.

– Наразі ви перебуваєте в Ізюмі. Це місто ваші військові знищили майже під фундамент. Через вас і таких, як ви, частина місцевих живе в умовах, гірших за ті, які ви маєте в полоні. Женевська конвенція дозволяє нам задіяти вас на роботах з відновлення цивільної інфраструктури, але за умови добровільної згоди. Чи є охочі брати участь у відбудові житла, в першу чергу пенсіонерам? – запитує росіян командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький.

Замість відповіді догори дружно здіймаються руки. Незгодних немає. російські полонені готові відбудовувати житло ізюмським пенсіонерам.

Білецький пропонує ставити запитання, якщо такі виникли. Над гуртом вигулькує рука:

– Ми полонені, окупанти. Місцеві нас не заб’ють?

– Цим не переймайтеся. Працюватимете під охороною. Робитимете усе, як для рідної мами. За умови повної самовіддачі і хорошої поведінки матимете поживне харчування. Та й місія у вас тепер шляхетна – будувати, а не руйнувати, – дає відповідь військовий.

Перед поїздкою до садиби літньої жінки полоненим закривають обличчя, руки зв’язують попереду і завантажують до звичайного автобуса. Обов’язкова перекличка перед дорогою і після прибуття на об’єкт. Різними голосами відлунює коротке «я» на позивні «Черкес», «Білка», «Старий», «Гвоздика», «Гермес», «Шкет». З гурту помітно виділяються немолодий вояка із сивою бородою і зовсім молодий, ще безвусий.

– Скільки тобі років? Який позивний? – запитує молодшого штурмовик.

– Вісімнадцять. «Шкет», – відповідає той коротко.

– Молодий. Енергії багато, сили не займати. В підсобники підеш, – наказує йому військовий.

Виходить, що той, з бородою, озивається на «Старий».

На велику метушню на ганок свого пошкодженого будинку виходить жінка. Вона мовчки спостерігає за тим, як військовополонені під наглядом наших солдатів розвантажують фуру з будівельними матеріалами, організовано розбиваються на групи і приступають до роботи.

– Я нікуди не виїжджала. Звільнення рідного міста дочекалася вдома. І чому вони на нас напали? Ось так: ні з того ні з сього. Біди наробили багато. Було пряме влучання в дах. Як тільки дощова погода, так у хаті стінами струмки біжать. Бігли. Дах уже полагодили. Стелю онук зробив. А як же гарно до війни було! Шпалери чистенькі, підлога гладенько вистелена… А прийшли – і такого накоїли! – говорить господиня пошкодженого будинку.

У жінки троє синів, і всі стали на захист України. Один і сьогодні на фронті, другий зник безвісти, а третій наразі поруч з нею через важке поранення.

– За кожного душа болить, та за Славу – найбільше. Де він? Що з ним? Жодної звісточки. Я просто божеволію від невідомості. Ще коли виходив на зв’язок і дізнався, що хата побита не тільки ззовні, а й зсередини, то пообіцяв: «Я повернуся, мамо, і все зроблю». І мене, і мою сестру запевнив – у неї теж є пошкодження домівки, що допоможе з ремонтом. А я б уже нічого не хотіла, аби тільки повернувся чи хоча б дав про себе знати. Заплющу очі, а він так і стоїть переді мною. Безупинно про нього думаю, – розповідає мати захисників.

На подвір’ї кипить робота. Полонені знімають з даху листи шиферу, побитого осколками, натомість накривають його профнастилом. Інша група зосередилася біля фасадної частини хати.

До війни господиня подбала про зовнішню її привабливість, використовуючи легкі сучасні будматеріали. Більшістю вони відвалилися від обстрілів, решта – ледь тримаються. Полонені обережно знімають їх залишки, а на звільнене місце кріплять нову основу.

Не наважуючись дивитися прямо в очі, один з учорашніх завойовників, не припиняючи фарбувати паркан, коротко розповідає про себе.

– До війни працював на будівництві різноробочим. Тому мене ця робота не страшить. Я багато чому навчився від інших роботяг, – говорить полонений.

За мить його розмова несподівано перескакує на інше.

– Зрозуміло, що Україна тягнеться більше до Європи. Коли Союз розпався, кожна з республік обрала свій шлях. Дорога України пішла врозріз з дорогою росії. Вона стала розвиватися у своєму напрямку. Треба поважати її рішення. Ми повинні чути одне одного. Не без того, що в кожного свої інтереси, амбіції. Але треба домовлятися. Тільки для цього повинно бути бажання з обох сторін. Колись воно почнеться. А може, вже почалось? Ось із цього паркану, який я фарбую, – ділиться полонений своїми міркуваннями.

Купа народу – і свого, і чужого – привертає увагу місцевих, які живуть поблизу. Літній чоловік в окулярах схвалює трудотерапію для російських військовополонених.

– А чому мають без діла сидіти, харчі наші проїдати? Он скільки лиха накоїли! Нехай працюють! Через них маю стільки збитків! Через дах зорі можна рахувати. На горищі зберігав дещо з вартісного, зокрема, листи пенопласту, так осколками перемололо їх на труху. Добре, що хоч сам уцілів, – говорить пенсіонер.

До розмови приєднується жінка за п’ятдесят.

– Ми нікого сюди не кликали. Два прямих влучання було в дах і вісім довкола хати. Ми два роки жили без вікон. Нещодавно вставили. Дякуємо хлопцям з Третьої штурмової, добре діло задумали. А за сусідку – окреме спасибі. Звелася вона за синів, а за Славку, що зник безвісти, – і поготів. Хай хоча б ремонту потішиться. Вони порядок у нас забрали, вони хай і повертають, – зазначає жінка.

Серед тих, хто «повертає» порядок українцям, ще один бранець. В одній руці в нього – банка фарби, в іншій – щітка. Він фарбує в сірий колір металеву основу для кріплення паркану і не проти поділитися своїм минулим.

– Сухпайок на тиждень дали – і все. Діли його, як хочеш. А тут годують і, між іншим, дуже смачно, – розповідає ще зовсім молодий полонений.

Ближче до обіду бранці збилися в гурт, пустили по колу пляшку газировки, закурили.

– А що, я не проти працювати. І цигарку можна викурити, і жагу втамувати. Дволітрова пляшка солодкої води на шістьох – зовсім непогано. Тільки, чуєте, звідси до своїх кишень – нічого. Навіть шматочка пенопласту. Ясно? – звертається до гурту один із них.

У цю хвилину увагу наших військових привертає до себе мешканка з будинку напроти.

– А я думаю, звідки скільки люду? А воно он що! Правильно, хай працюють. Тільки мені якось лячно трохи від їхньої присутності. Ви вже, хлопці, нас охороняйте. А собаку, щоб не здіймала зайвого галасу, я припнула, – і попросила, і водночас відзвітувала жінка.

Робочий день добігає кінця. Повторюється ранковий сценарій дій і ранкова перекличка. В повітрі густо пахне свіжою фарбою. Жінка дякує хлопцям Третьої штурмової і словом не озивається про тих, хто працював на її подвір’ї. Вони отримують те, що заслужили.

Підготовлено за матеріалами фільму, що був знятий Третім армійським корпусом