«В Ізюмі залишилася наша душа…»: сім’я переселенців мріє про повернення додому

Мирне життя

Вулиця Незалежності – це спальний район Ізюма. Між п’яти- та дев’ятиповерхівками облаштовано затишний міський парк, де щоранку галаслива юрба дітей поспішала до школи № 5. Неподалік зустрічали малечу і три дитячі садки, а дорослих – Ізюмський приладобудівний завод. Поруч з будинком № 47, де жила родина Голиків, функціонувало відділення Служби безпеки України, через дорогу – міський Будинок культури, зовсім поряд був центральний ринок, а там уже й магазинчики та супермаркети. Життя було злагодженим, спокійним та мирним.

Юрій – корінний ізюмчанин, закоханий у місто, де виріс та жив. Він за професією монтажник-висотник металевих та залізобетонних конструкцій, а ще стропальник та газорізальник.

24 лютого чоловік мав їхати до Маріуполя на завод «Азовсталь», де планувалося велике будівництво. Сумки були зібрані, і останню ніч перед війною голова родини провів дійсно «на чемоданах».

Олена багато років працювала помічником вихователя в дитячому садку № 16. Вона обожнювала своїх маленьких вихованців, а ті зі свого боку відповідали їй дитячою безпосередньою любов’ю.

Їхній менший син Богдан готувався стати бакалавром Харківського національного університету радіоелектроніки і дистанційно вчився на четвертому курсі вишу, а старший – Олег уже давно жив у Харкові.

Війна

До Маріуполя Юрію завадила поїхати війна. Літаки зі смертоносною зброєю прилетіли до Ізюма вже в ніч на 25 лютого. 

– Будинок моєї мами знаходиться на вулиці Соборній, тож після нічних бомбардувань я вирішив подивитися, чи він цілий. Ішов вулицями Ізюма і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається, – згадує чоловік. – Бачив, як горів п’ятиповерховий будинок, школа № 4, меблевий магазин «Слон» та магазин телефонів «Алло», не було вікон у будівлі пошти та ресторані «Ювілейний». Мамина хата залишилася цілою на той час, а зараз уже й не знаю. 

Під будинком, де жила родина Голиків, було облаштоване справжнє бомбосховище, отже, їм пощастило. Коли оголосили про початок війни, Юрій з чоловіками спустився вниз, і вони змогли разом з комунальниками хоч трохи навести там лад. 

– У голові був повний хаос. Я не розумів, що робити і як захистити сім’ю. Доки працювали магазини, намагався купити якомога більше продуктів харчування, бо надія на швидке завершення конфлікту згасала з кожним виходом на вулицю, – розповідає Юрій. – Я бачив мертвих людей, бачив, як між обстрілами тіла прикопують на клумбах, лише трішки присипаючи мерзлою землею. І нічого не казав дружині та сину, які фактично не виходили за межі двору, бо відчував якою буде реакція. А я на той час ще не вирішив, чи варто виїжджати з міста.

Щоночі прилітав літак і місто бомбили, а ізюмчани сиділи в бомбосховищі, цокаючи зубами і від холоду, і від страху. А зранку знову намагалися вийти з укриттів і придбати щось їстівне. За спогадами Юрія Голика, за цей час були різні випадки і навіть ті, які неприємно вражали, бо дехто з напівзруйнованих магазинів у палаючому місті тягнув морозильні камери, телевізори та якісь меблі…

На початку березня в місті пропала вода, бо був пошкоджений водогін. 6 березня рашисти бомбили завод, улучили в підстанцію, впала високовольтна опора – і частина Ізюма залишилася без світла. Тепла не було вже давно. 9 березня ракета влучила в будинок № 47 по вулиці Незалежності і пошкодила дах, пробивши діру в під’їзді. У квартирі Голиків вилетіли вікна, погнулися двері. Чоловіки якось закрили дірку в даху, перекривши її арматурою та дошками, а знизу підбили плівкою, щоб не дуже протікало. І лише тоді Юрій зрозумів, що треба виїжджати.

Бомбосховище

Власне бомбосховище мало два виходи та складалося з багатьох кімнат, де люди збиралися групами. У кімнаті, де перебували під час бомбардувань Голики, було 17 осіб.

– Спочатку ми знайшли дерев’яний піддон і втрьох сиділи на ньому, потім уже назбирали їх більше та облаштували собі місце для ночівлі. Люди зносили до бомбосховища теплі речі, ковдри, подушки, бо було дуже холодно. Та й ми настягали з дому, що було, – згадує Олена. – У перервах між обстрілами бігали додому, щоб узяти щось поїсти, і я дуже жалкувала, що не напекла коржиків, бо їжі залишалося все менше. Важко згадувати, як ми там виживали, але ми всі дорослі, тож нам було легше. Дітки часто плакали, бо було страшно і темно, коли світло вимкнули. Немовлят возили у візочках, гойдаючи по черзі. А ще закарбувався в пам’яті великий собака, якого залишили господарі. Він дуже боявсь обстрілів, тож ховався біля нас.

Цементні вологі стіни, брудна долівка, вкрита цементним пилом, який піднімався під час будь-якого руху, павутина та пакети зі сміттям. У бомбосховищі був і туалет, але його не підготували, тож сморід розносився скрізь. Аби було трішки тепліше, люди завішували двері ковдрами та клейонками. Дехто приносив із квартир стільці і проводив на них цілу ніч. А вдень кожний намагався пробиратися до своїх квартир. Там було ще холодніше, але ж то був рідний дім.

– Декілька разів у бомбосховище привозили ковбасу з хлібом, печиво, рибу навіть дали один раз. Ми ділили їжу між собою, і по шматочку діставалось усім. Доки було світло, то готували каші, гріли чай, і я навіть борщ встигла зварити. Той борщ, що залишився в каструлі, замерз, але і врятував нас, бо ми на вогнищі його зуміли розігріти і залюбки з’їли. Іноді ловили мережу Інтернету і тоді могли переповісти одне одному новини – це було важливо, – наголошує Олена.