Переселенка з Руських Тишків втратила будинок та мріє про перейменування села
На початку повномасштабної війни Біляївська громада Харківської області стала прихистком для родини з 13 людей. Переселенці приїхали з Руських Тишків Циркунівської ТГ, через обстріли вони залишилися без будинку і, головне, втратили рідних та друзів.
Тісненько, але безпечно
24 лютого Ольга Сєрова разом з чоловіком були в Харкові, де придбали нову маленьку квартиру та вже затіяли там ремонт. Їхня донька на той час була в селі Руські Тишки Циркунівської громади. Дівчина до самого ранку писала курсову роботу, тільки-но зібралася спати – пролунали вибухи. У селі багато родичів з Ольгиного боку, і з дружини її брата боку. Але на той час виїхати звідти наважилися лише семеро.
– Мій брат працює у ДСНС, він вмовив батьків, сестру з її чоловіком та двох дітей виїхати до Харкова. У нас було дві автівки, «Таврія» та «Опель», але остання була не на ходу. Тоді вони придумали причепити зламану машину до «Таврії» і просто тягли її за собою. Вони встигли. Через пів години, як виїхали, на окружній Харкова вже стояли російські танки, – згадує Ольга Сєрова.
Декілька днів родина жила у маленькій квартирі в Харкові під канонаду вибухів. У місті були ще троє родичів. Через деякий час до родини надійшла пропозиція про влаштування у Біляївській громаді.
– На той час ми розселяли людей у покинуті будинки. Зв’язувалися з господарями, які давали дозвіл. Деякі наші аграрії викупали покинуті будинки та заселяли туди ВПО. Якщо треба було, то нових господарів забезпечували дровами, меблями та іншими необхідними речами, – розповідає секретар Біляївської сільської ради Інна Брусенцова.
Так усією громадою у селі Верхня Орілька віднайшли будиночок для великої родини з Руських Тишків. І хоча дім був давно покинутим, він непогано зберігся.
– Приїхало нас сюди 13 людей. Прийняли дуже добре, усе село збігалося, приносили ковдри, подушки, ліжка, їжу. Тут можна було розміститись, хоч і тісненько, але безпечно, – каже Ольга Сєрова.
Будинок, в якому живе родина з Руських Тишків
Опалення в будинку не було, тут ніхто не жив два роки – батареї розмерзлися та полопалися. Спочатку топили дровами, а зараз уже все полагодили та опалюють газом.
Не дочекався на визволення області
А поки родина облаштовувалася у Верхній Орільці, їхні родичі залишалися в окупації у Руських Тишках. Більшість з них виїхала за кордон через росію, бо іншого шляху вибратися не було. У травні 2022 року Руські Тишки звільнили, утім жахи на цьому не скінчилися. Окупанти щодня гатили по селу з різної зброї.
– Тоді, після звільнення, ми забрали із села мого дядька і сусідів, маминих кумів. Брат відмовився їхати. Ми його дуже вмовляли, але він не погоджувався. На початку вересня, за декілька днів до звільнення області, він загинув, коли ховався у погребі сусідів, – ділиться Ольга.
Раніше, у квітні 2022 року, від обстрілів загинув і друг родини, похресник мами Ольги Сєрової.
Читайте також: Через війну з Циркунівської громади виїхали 1300 дітей, залишилось 260
Через обстріли у Руських Тишках знищена бабусина хата, вона повністю згоріла. Ще один обстріл зруйнував батьківський будинок, де жила Ольга з родиною. Повертатися їм більше нікуди.
– Стоїть накритий будинок, який з дня на день завалиться повністю. Він не горів, але пошкоджено всі несучі конструкції. Ми сподівалися, що зможемо його відновити, але комісія сказала, що це неможливо, – зазначає переселенка з Руських Тишків.
Несучі конструкції в будинку родини
«Донька за кордоном, а я батька не покину»
Мама, сестра з дітьми та донька Ольги Сєрової з літа 2022 року живуть у Фінляндії.
– Донька хоч уже доросла, але потребує догляду. Їй поставили дуже важкий діагноз. І ми вже двічі операцію за кордоном робили. Їй потрібен медичний нагляд. А ми далеко від лікарні, та і взагалі в лікарнях зараз і так навантаженість велика, – зауважує жінка.
У Фінляндію виїжджали і сусіди родини, яких евакуювали після звільнення Руських Тишків. Спочатку подружжя жило у Верхній Орільці, але згодом перебралося за кордон.
– У сусідів, слава Богу, хата ціла. Дядько Петро не витримав, повернувся вже з Фінляндії додому, живе в Тишках. У його дружини дуже сильна психологічна травма, вона боїться будь-яких звуків узагалі, тож не готова повертатися. Ми тут її заспокоювали, але вирішили, що їй буде спокійніше, якщо вони поїдуть, – ділиться Ольга Сєрова.
Сама ж Ольга залишилася в Україні через батька, тепер доглядає за ним. Він не хоче їхати за кордон, у Верхній Орільці знайшов роботу, працює трактористом у місцевого аграрія.
– Я економістка, працюю віддалено. Чоловік більше господарством займається, в нього хвора спина, – розповідає жінка.
Радіють дрібницям
Ольга Сєрова каже, що була приємно вражена тим, як їх зустріли в селі. Жінка вважає, що в Біляївській громаді вони практично асимілювалися – тут завжди допоможуть та підкажуть. Кожного тижня видають продуктові набори, також завозять пелети для опалення.
– Єдине, з чим важко тут, це транспорт. Тричі на тиждень їздить комерційний автобус, хоча буває таке, що він ламається. І коштує проїзд 75 гривень до Харкова – це дорого. Але восени сюди запустили соціальний автобус – це було просто в серденько. Ми були дуже раді йому, тепер набагато простіше живеться, – говорить Ольга.
Наразі родина займається поданням заяви на компенсацію за зруйноване житло. Вони почали це робити давно, але були деякі проблеми з документами. Тепер сподіваються, що компенсацію нарахують та можна буде якось відновити будинок у Руських Тишках. Є в пані Ольги маленька та проста мрія – перейменування рідного села та обʼєднання його з сусіднім - Черкаськими Тишками.
– Дуже хочеться, щоб більше не було Руських Тишків. Поряд ще є село Черкаські Тишки. Хотілося б, щоб їх обʼєднали та це були просто Тишки, щоб ніяка росія більше не асоціювалася з нами, – констатує жінка.
«Люди питають, чи прихистимо їх ще раз»
На початку повномасштабної війни у селі Верхня Орілька було зареєстровано 234 внутрішньо переміщені особи. Наразі більшість з них виїхала, у селі залишаються близько 60 переселенців. Тут допомагають сім’ям з дітьми, дарують теплі речі.
– Дрова аграрії наші також завозили. Працівники благоустрою допомагали людям облаштувати нові будинки, косили траву. Світло, газ якщо не були підключені, то дзвонили й вирішували це питання. Переселенці, які вже виїхали, досі дзвонять та дякують нам. Іноді питають, чи приймемо ми їх, якщо знову почнеться щось страшне… Кажемо, що їхні хатки чекають на них, чисті, доглянуті та замкнені, – каже староста Верхньоорільського округу Геннадій Шеремет.