Найстрашніше – не знати, де твої діти 

Родина Ірини Заїки з Куп’янщини пройшла через окупацію, розлуку, полон сина, службу двох доньок у війську та втрату дому. Та попри всі випробування, ця жінка залишається щасливою мамою і бабусею, пишаючись кожним зі своїх дітей та мріючи лише про одне – зібрати всіх за великим сімейним столом у мирній Україні.

З родиною Ірини Заїки з Куп’янщини я познайомилася в Харкові, на акції підтримки полонених захисників Маріуполя у березні 2024 року. Тоді дізналася, що підтримати військовополоненого офіцера Артема прийшли його бабуся Ольга Іванівна, батько Сергій, мама Ірина та двоюрідна сестра Настя.

Як розповів батько, вони отримали від Артема звістку: «Живий, здоровий». Ця записка мандрувала цілий рік, поки дійшла до адресатів. На той час синові Артема – Левчикові ви­повнилося півтора рочки, і батька він знав лише по фотографії.

З пані Іриною обмінялися телефонами. Згодом я отримала від неї повідомлення: «Мій син 31 травня повернувся додому. Я дуже щаслива, і мені просто хочеться поділитися своїм щастям», – написала вона.

А цьогоріч надійшло ще одне повідомлення: «Я тепер щаслива бабуся двох онуків. В Артема народився ще один синочок. Але… Дві мої донечки одягли військову форму».

До початку повномасштабного вторгнення родина Ірини Заїки мешкала в селі на Куп’янщині. Працювали: Ірина – швачкою, а чоловік – залізничником.

«У мене немає вищої освіти. Спочатку – заміжжя. Потім – діти. Так і не використала свої можливості, але дуже мріяла, щоб діти отримали вищу освіту», – розповідає пані Ірина.

І її мрія здійснилася: син Артем закінчив академію На­ціональної гвардії, а донька Олена – Харківську гуманітарно-педагогічну академію за фахом корекційна педагогіка та логопедія.

Життя, здавалося б, налагоджувалося, родина Заїк поповнилася двома новими членами – чотирнадцятирічною Олександрою та дев’ятирічним Миколкою, яких вони забрали після смерті сестри чоловіка. Тож дітей у родині стало четверо.

Літо перед війною було радісним. Спершу Артем закінчив академію і поїхав служити до Кривого Рогу. А далі сім’я відсвяткувала два весілля: у липні одружився Артем, а в серпні – Оленка. Її чоловік також військовий і на той час служив у Кривому Розі, тож донька переїхала до нього. Здавалося, ніщо не віщувало біди.

Артем у лютому поїхав на ротацію до Маріуполя, хоча мав їхати пізніше, але хотів бути поруч із дружиною, яка у червні мала народити.

Перші дні окупації пані Ірина згадує з жахом. Не було ні світла, ні газу, ні зв’язку. росіяни нишпорили по хатах, винюхуючи, де можуть бути незгодні. Та й списки у них звідкись були. Бувало, що й «на підвал» забирали людей.

Ще коли був зв’язок, Артем сказав заховати все, що нагадує про те, що це родина військового. Тож закопали все: форму, фотографії, флешки.

Каже, було страшно, але найбільше серце матері тривожилося за дітей. Щоб поговорити з ними, вона шукала пагорби, де можна було зловити мережу. Олександра навчалася в академії Національної гвардії у Харкові. Артем був у Маріуполі, а донька Олена із вагітною невісткою жили у Кривому Розі. Дівчата оселилися разом, щоб підтримувати одна одну.

«Я знала, що син у Маріуполі, але не розуміла наскільки це жахливо. Він телефонував і заспокоював, що все добре. Потім дзвінки стали рідшими, і я здогадалася, що він на «Азовсталі», – говорить пані Ірина.

Олександру війна застала студенткою в Харкові. Дівчина опинилася сам на сам із небезпекою. Ні грошей, ні допомоги від родини, адже інтернету не було. Тож і допомогти не могли.

«Вона в паніці телефонувала, а ми нічим не могли допомогти. Не було ні інтернету, щоб скинути гроші, ні змоги приїхати на допомогу. На щастя, знайшлися добрі люди, які допомогли дівчатам. Згодом вони евакуювалися і продовжили навчання в центрі України», – згадує жінка.

За цей час Олександра закінчила академію. Вийшла заміж і тепер разом з чоловіком боронить нашу країну від окупантів.

«У перші дні війни, коли Артем був на «Азовсталі», ми ще іноді зідзвонювалися. Я більше дивилася новини по телевізору. У сусідів був генератор, тож працював телевізор. Просилася хоч раз-два на день, щоб подивитися новини і дізнатись бодай якусь інформацію про те, що відбувається на «Азовсталі». Звісно, кожен раз серце завмирало», – розповідає пані Ірина.

Особливо нестерпним став період, коли зв’язок обірвався. Ірина залишилася відрізаною від світу, не маючи жодного доступу до своїх дітей. «На той момент за Артема, мабуть, хвилювалася найбільше», – зізнається жінка.

У пошуках зв’язку з дітьми Ірина з чоловіком їздили в поле, де можна було «зловити» мобільну мережу.

Тривога за сина зростала з кожним днем. «Так я до серпня ледь витримала, потім дізналася, що через Печеніги зробили переправу, що можна виїхати», – говорить Ірина. Проте виїхати було непросто: чоловіків та хлопців від 13 років окупанти не пропускали, а молодший син Миколка був саме в такому віці.

«Коля залишився з чоловіком і бабусею в селі, а я спробувала виїхати на велику землю, тому що там і дочки, і невістка. Треба було щось робити, якось дізнатися про сина, а я ж не могла нікуди пробитися», – пояснює своє рішення пані Ірина.

9 серпня 2022 року Ірина виїхала через Печеніги до Кривого Рогу. На той момент у неї вже був онук, який народився 15 червня. Дівчата, невістка Настя і дочка Олена, постійно шукали інформацію про Артема, який не виходив на зв’язок і вважався зниклим безвісти. «А потім через Червоний Хрест дізналися, що він живий і в полоні, – згадує пані Ірина. – Також хлопець-медик розповів, що Артем був поранений, і він йому допомагав».

Розпочалася нова боротьба – боротьба за повернення сина. Мати не пропускала жодного обміну, ходила на акції та зверталася до різних інстанцій. Ніколи не випускала з рук телефон, адже кожне повідомлення могло стати звісткою про Артема.

Травень 2024 року приніс довгоочікувану звістку: «Вітаємо, ваш син потрапив на обмін».

«Спочатку був такий безумовний ступор: правда це чи ні. Від хвилювання все ходуном ходило, руки трусяться. Потім мені зателефонували з Координаційного штабу, усе підтвердили. 31 травня Артем був уже в Украї­ні», – розповідає Ірина, ледь стримуючи емоції.

Перший дзвінок від сина був дуже стриманим, не схожим на Артема – бойового хлопця з твердим характером. «Він тихо запитав, як ми. Може, боявся почути погані новини», – припускає мати.

Коли Артема направили на реабілітацію в Полтавську область, родина поїхала на зустріч. Ірина дуже хотіла обійняти сина, але першість віддала невістці.

«Артем був худий, дуже блідий. Воно й зрозуміло – у в’язниці сонця не бачив. А ще в нього трусилися руки. Про полон нічого не розповідає. Не хоче. Але ми й не питаємо», – ділиться Ірина.

Жінка сподівається, що настане момент, коли син сам захоче поділитися своїм болем.

Іноді син розповідає про оборону Маріуполя. Він ніколи не дозволяв собі панікувати на «Азовсталі» і намагався заспокоїти бійців. «Казав хлопцям: «Якщо нам випала доля померти тут, то давайте зробимо це так, щоб нами можна було пишатися, а не соромитися», – передає слова сина Ірина.

Зараз Артем продовжує навчання і має намір далі робити військову кар’єру. У квітні в нього народився другий синок Тимофій.

«Цьогоріч на початку літа моя донечка Оленка теж стала на захист країни. Каже, хочу бути корисною», – розповідає пані Ірина. Олена працювала за фахом у Кривому Розі, в дитячому садочку.

Попри всі стереотипи, дівчина підписала контракт і невдовзі стане зв’язковою. Цей вибір був свідомим, адже її чоловік також служить у ЗСУ, в авіації. Олена вирішила бути поруч. Нині дівчина проходить навчання. Опановує всі тонкощі військової справи.

Коли я запитала пані Ірину, як вона ставиться до вибору доньок, та відповіла: «Знаєте, що стосується Саші, це був її вибір ще до повномасштабного вторгнення. Саша завжди була дівчиною-пацанкою. Маленька, шустренька, але бідова. Обожнювала футбол та почувалася комфортно в чоловічому колективі. Тому її вибір я спокійно сприйняла. Щоправда, ніхто не сподівався, що ці діти підуть воювати. Я весь час думала, що, поки вона відучиться, війна закінчиться».

А от Оленка – повна протилежність. За словами матері, це сама жіночність: 47 кілограмів ваги та 1,5 метра зросту, вона зав­жди доглянута, з макіяжем, ідеально підібраним одягом. Дівчина також дуже педантична, в неї все завжди має бути на своєму місці. Ще одна її риса – величезна любов до тварин. Їй треба врятувати і пожаліти весь світ.

Пані Ірина зізнається, що ніколи не могла уявити Олену в армії.

«Я кажу: «Донечко, ти уявляєш, це полігон, це ж треба проходити КМБ, це холод, це зима…» Вона бачила, що я не дуже хочу, щоб і вона пішла на війну. Я колись пожартувала, що ж це таке, у всіх сім’я як сім’я, діти як діти, а у мене всі військові», – згадує мама.

Олена ніколи не скаржиться і завжди каже, що все добре. На запитання матері, чи не шкодує про свій вибір, відповідає категорично «ні».

«Була на КМБ і підхопила якийсь вірус. Їй говорять, треба лежати, температура, дають п’ять днів постільного режиму, а у них на ці дні припадає проходити стрес-смугу. Вона каже: «Ні, я піду. Усі будуть проходити, я теж повинна бути з усіма». Вона дуже вперта», – з гордістю розповідає Ірина.

Через тендітну статуру Олени для неї навіть бронежилета немає. Інструктори допомагають як можуть, а пані Ірина покладає всі надії на сильний характер доньки.

Ірина каже, що її діти не скаржаться й не плачуть. Хоча видно, як їм важко.

Говорить, вже звикла, що діти самостійні і самі приймають рішення. І так було із самого дитинства. «Основне правило виховання дітей у нашій родині – любов. Мені здається, любов’ю можна гори звернути», – зазначає пані Ірина.

«Зараз діти кажуть: «Мамо, живи для себе, навчись себе любити». А як це зробити, не знаю. Всі мої родичі й друзі знають, що кожен вечір я зайнята і турбувати не можна, бо у мене черга із дзвінків. Усі діти знають, що за можливості ввечері потрібно матері зателефонувати, щоб не хвилювалася. Я повинна всіх вислухати. Мені це потрібно, я цим живу. Не розумію, як можна не поговорити з дитиною місяць або тиждень», – говорить Ірина.

Їхній будинок на Куп’янщині зруйновано прильотом. Тож повернутися нікуди.

Пані Ірина пережила найстрашніший період у своєму житті, коли її син перебував на «Азовсталі», а потім – у полоні. Це був час, коли вона ходила зі сльозами на очах, намагаючись тримати себе в руках.

«Приходила до мами, а вона казала: «Доню, треба це все виплеснути, тому що так неможливо, збожеволіти можна». Я просто заходила до мами в сарай за літньою кухнею, кричала на весь голос, намагалася все це викричати», – ділиться жінка своїм материнським болем.

«Зараз, слава Богу, я щаслива мама, щаслива бабуся, пишаюся кожним зі своїх дітей», – з гордістю каже Ірина.

Загальна мрія родини – зібратися разом за великим столом. Вона згадує часи, коли діти приїжджали додому, і вся сім’я збиралася у дворі.

І пригадує, як влітку перед повномасштабним вторгненням з’їхалися всі, адже мали відсвяткувати весілля двох дітей. Перед будинком було велике подвір’я. Чоловік Ірини зробив навіс. Артем облаштував альтанку з винограду. Поставили великий стіл, бо ж родина чималенька.

«Ми навіть не прибирали скатертину з того столу, тому що снідали, обідали й вечеряли там. Я хоч і втомлювалася, але отримувала задоволення, коли бачила, як вони бешкетують у дворі, жартують між собою», – з теплою усмішкою згадує пані Ірина.

У будинку був дров’яний котел, і чоловік купив дрова. Покололи їх, а потім треба було складати, тому що весілля на носі, а дрова посеред двору лежать.

«Діти з чоловіком гуртом, як мурахи, швидко все почали прибирати. Я за цим спостерігаю, стіл накриваю – і мені так добре. Це таке задоволення – дивитися, коли вони усі разом», – каже мати.

На захисті країни також стоять брати пані Ірини та її чоловіка. Тож, попри всі труднощі, ця родина не здається. Зараз вони мешкають у двох орендованих квартирах у Харкові. Ірина з чоловіком і молодшим сином Миколкою – в одній, а бабуся Ольга Іванівна – в іншій. Миколці вісімнадцять, він опановує професію автослюсаря в Полтаві. Оскільки навчання онлайн, то хлопець ще й вчиться майстерності у старших колег на СТО в Харкові.

Пані Ірина бідкається, що зараз не може допомогти матеріально дітям. Навпаки, вони допомагають батькам: і з лікуванням, і побутову техніку придбали.

Попри все жінка не втрачає почуття гумору і насолоджується моментами, які дарують діти. Цьогоріч вони замовили аніматора у вигляді великого ведмедя. Тож довелося танцювати.

«Торік на ювілей Олександра із зятем Ярославом мені золоті сережки подарували. Я кажу: «Добре. Тепер чекаю першу внучку. Треба ж комусь ці сережки потім передати», – посміхається Ірина.

Наразі пані Ірина працює швачкою: шиє одяг для військових. Чоловік підробляє, а бабуся спочатку в’язала шкарпетки для воїнів, а зараз виплітає захист для них. Одним словом, стараються обжитися на новому місці і мріють про той час, коли за сімейним столом збереться вся родина, щоб відсвяткувати Перемогу.