«Коли тиша, ще страшніше»: про життя у прикордонній Великобурлуцькій громаді

На початок війни у Шипуватському старостинському окрузі Великобурлуцької громади проживала 1281 людина, зараз – 570. Через близькість до лінії фронту кілька місяців тому тут була оголошена примусова евакуація, у лютому виїхало 90 дітей та близько 40 матерів. Але багато людей, незважаючи на небезпеку та обстріли, виїжджати не хочуть. Бо дуже люблять свій дім. 

У Шипуватський старостинський округ входять села Шипувате, Середній Бурлук, Нестерівка та селище Шипувате. Округ, як і уся Великобурлуцька громада, пережив окупацію.

Декілька місяців з початку повномасштабної війни не було світла. Люди боялися голоду, тож скупили все у магазинах, а зберігати продукти було ніде. Допомагали місцеві аграрії, роздавали населенню крупи, борошно, молоко. Також пекли хліб та привозили його з Дворічної.

«Керівник одного сільгосппідприємства, яке вирощувало свиней, набагато дешевше продавав м’ясо, возив борошно у Дворічну, а звідти привозив хліб по собівартості. Дуже виручав людей, вони були йому щиро вдячні», – розповідає староста Шипуватського старостинського округу Тетяна Демченко.

До речі, сільгоспвиробники й зараз допомагають старостинському округу. І бур’яни косять, і «гуманітарку» возять, і дають техніку для ремонту, коли ламається насос, який качає воду. А головне – вони сіють та збирають урожай, бо проблеми із замінуванням території тут немає. З обстрілами – так, частина техніки через прильоти постраждала, і її довелося переганяти в інші місця. У минулому році засіяли всі угіддя, що буде цьогоріч, залежить від багатьох факторів, у тому числі безпекової ситуації.

Місцеві кажуть, що той день, коли їх звільнили, став найщасливішим. Зв’язку не було, виїжджали в інші села, щоб зателефонувати комусь та запитати про новини.

«Ми не знали, що відбувається, аж раптом бачимо, а по нашому селу Шипувате вже їздять українські військові. То був найщасливіший момент, я лише двічі у житті такі сильні емоції переживала. Коли у мене дитина народилася, і тоді, 11 вересня 2022 року», – говорить староста Тетяна Демченко.

Люди стояли понад дорогою, раділи, плакали, обіймали захисників. Потім почали зносити усе, що мали, щоб пригостити хлопців. Одна з жительок, Тетяна Миколаївна, спекла величезний коровай.

Як потім виявилося, тікали росіяни із селища «позорно». Місцеві жителі розповідають, що покидали навіть особисті речі, телефони та позабували зброю, так швидко довелося бігти.

Після звільнення вже у жовтні 2022 року почалися обстріли. Спочатку окупанти влучили у городи, потім постраждали перші будинки… Влітку 2023 року загинула жінка та отримав поранення чоловік. Через обстріли багатьом власникам житла довелося ремонтувати дахи та замінювати побиті вікна.

Частіше прилітає у село Шипувате, а заголом в окрузі постраждало відсотків 20–25 житла. У будинках побиті вікна, пошкоджені дахи та стіни. Усім допомагають відновитися. Великобурлуцька селищна військова адміністрація надає будівельні матеріали, працівники комунального підприємства громади ремонтують пошкоджене. Ліквідувати наслідки обстрілів також допомагають волонтери. Що можуть, у старостаті роблять своїми силами.

А от із компенсацією за пошкоджене житло від держави ситуація складна. Багато місцевих жителів не мають необхідних документів.

«У селищній раді є спеціаліст, який приймає документи на компенсацію за програмою «єВідновлення». Але існує проблема – у селах у багатьох немає документів на право власності. Живе собі людина у своїй, як вона думає, хаті і навіть не збирається робити якісь документи. З початку війни з’ясувалося, що це необхідно, але оформляти зараз, по-перше, дорого, а по-друге, потребує сил та часу. Для пенсіонерів це доволі складна процедура – і через те, що пенсія усього 3000 гривень, і через стан здоров’я у похилому віці», – пояснює пані Тетяна.

З одного боку, за менш ніж 20 км від старостинського округу проходить лінія фронту. З іншого, люди вже призвичаїлися до небезпеки та життя під обстрілами. Більшість з тих, хто залишається вдома, дорослі люди та пенсіонери. Дітей немає, взимку цього року родини з дітьми виїхали після оголошення примусової евакуації.

До війни у школі села Шипувате навчалося 111 дітей. Зараз вони займаються онлайн, але скільки саме учнів, староста не знає. Тож які перспективи у майбутньому має сільська школа, зараз сказати складно. Проблема з народжуваністю виникла ще до війни. Років 20 тому за рік народжувалося 10–11 дітей, а останні роки перед війною – одна або й жодної дитини. Серед причин – у селі немає роботи для молоді, тож вона намагається виїхати у місто й залишитися там.

Та попри таку сумну тенденцію життя триває. Тут навіть живе 21 ВПО. Люди переїхали з Дворічної, Рідкодубу, зараз вдома у них, скоріш за все, уже нічого не залишилося.

В окрузі працюють магазини, є дві медичні сестри, які роблять процедури, що призначив лікар. Сімейний лікар приймає у Шипуватому двічі на місяць, до інших фахівців треба їхати, наприклад, у Великий Бурлук. Дістатися туди можна раз на тиждень соціальним автобусом – кожен день він обслуговує різні населені пункти громади. У Великий Бурлук також їздять, щоб зняти кошти у банкоматі або придбати ліки в аптеці.

Поштове відділення у селі закрили, два рази на тиждень приїжджає пересувне. «Нової пошти» немає.

Громада дбає про своїх пенсіонерів. В окрузі одиноких людей, які потребують підтримки, обслуговує соцробітниця терцентру. Надає їм соціальні послуги, допомагає по господарству. У старостаті оформляють субсидії, тож не треба нікуди їхати. У разі потреби виписують довіреність на представлення чиїхсь інтересів.

«У нас є жінка, яка має сина, але він давно про неї забув. Терцентр через це взяти її на обслуговування не може. Але ж неправильно її залишати саму, тож дівчата, які працюють на суспільно корисних роботах, білять їй кожен рік хату, садять город, допомагають по господарству. А хто, крім нас, їй буде допомагати?» – каже староста.

Серед проблем, які зараз найбільше хвилюють жителів округу, – відсутність газу. Місяць тому росіяни перебили трубу, відремонтувати яку через близькість до лінії фронту неможливо. Тож що буде з опаленням наступної зими – це серйозне питання, яке вирішується на найвищому рівні. Є варіанти з газовими балонами, є з дровами, але що буде і як, поки ніхто не знає. І це дуже хвилює людей.

«У нас живуть звичайні, але надзвичайні люди. Хтось десь жаліється, що в нього усе погано, важко жити, а наші отримують пенсію 3000 гривень і кожен місяць дають по 100–300 гривень на сітки для військових. Ніхто їх не примушує, самі так вирішили. А ще збирають продукти для хлопців, готують їжу. Одна жінка кожен тиждень пече пиріжки, бо вважає, що так треба», – говорить Тетяна Демченко.

У 2023 році пані Тетяна побачила в соцмережах сторінку волонтерки Інни. Сподобалося, що вона постійно виставляє інформацію, хто скільки коштів перерахував та на що їх витрачено. Інформацію про Інну староста виставила у групу села.

«Написала, що не можна сидіти осторонь, коли у країні війна. Усе закінчиться, бійці скажуть: «Я воював», волонтери скажуть: «Я допомагав», хтось ще щось скаже. А комусь буде нічого сказати. «Тож давайте й ми будемо допомагати хто чим може, щоб нам було що сказати», – запропонувала я. Відверто скажу, не думала, що люди так почнуть збирати гроші. Дуже багато збирали, я потім звітувала у групі, хто скільки приніс і скільки перераховувала волонтерці. Коли Інна на своїй сторінці подякувала Шипуватому за підтримку, ми раділи усім селом», – розповідає староста.

А далі, з 2024-го, округ почав плести сітки. «Люди донатять, я купляю матеріал, а наші жінки як скажені плетуть, бо багато замовлень від військових», – посміхається староста.

Перед Великоднем прибирали село: зібрали сміття, причепурили дерева, посіяли квіти на клумбах. Так само активно працюють місцеві і на власних городах. Картоплю та розсаду посадили, буряки посіяли.

«Знаєте, як ми до війни жили. У нас усе цвіло-буяло, стадіон посеред села, у Будинку культури євроремонт який був. Усі клумби були засаджені петуніями, я сама їздила їх купляти кожен рік. На День села і танці були до ранку, і салюти, і їжу готували на усіх», – згадує староста.

Зараз пані Тетяна живе разом з 75-річною мамою, яка теж завзято господарює на городі. Хотіла ще й курчат нових узяти, донька ледь відмовила. Але такий мамин ентузіазм, як і всіх жителів свого округу, розуміє та поділяє.

«Безпекова ситуація у нас складна, самі розумієте. Люди хвилюються, що і як буде далі. Але, якщо відверто, поступово ми до усього цього звикаємо. Гепає воно десь і гепає, а коли іноді настає тиша, аж незвично якось себе почуваєш. Коли тиша, ще страшніше. Але усе село зараз на городах, працюємо, картоплю садимо. Земля дуже допомагає, дає якесь відчуття того життя, яке було раніше, до війни. Відволікаєшся, займаєшся творенням, а не руйнуванням. Ми усі багато втратили за цю війну, але є щось стабільне – рідна земля, свої люди, любов до праці. Мабуть, завдяки цьому і тримаємося», – каже Тетяна Демченко.

Фото надані Тетяною Демченко