Вовчанськ: місто, якого більше немає

У Вовчанський гуманітарний хаб у Харкові не лише приходять по допомогу люди, в яких тепер немає свого дому. Тут і працюють ті, у кого в рідному місті більше не залишилося нічого. Навіть самого міста вже фактично немає: його методично знищують росіяни.

Як і більшість жителів Вовчанська, родина пані Алли 11 травня цього року залишала свій дім ненадовго. Їхній будинок раніше вже постраждав від обстрілів, але евакуюватися ніхто не збирався, та ще й город посадили.

Почалися сильні обстріли, тож вирішили перечекати небезпеку, а потім повернутися додому. Із собою взяли документи, собаку та кота. Але минуло кілька днів, ситуація не мінялася, а ті, хто ще залишався у місті, по телефону казали, що повертатися не треба.

– Ми хотіли повернутися, щоб узяти хоча б якісь речі, але поліцейські сказали, що не треба. Там літають дрони, дуже сильні обстріли, – розповідає жінка.

У Харкові вони живуть у квартирі знайомих, оплачують «комуналку». Жінка дуже вдячна за підтримку працівникам хабу, а також усім небайдужим людям, які не залишили жителів Вовчанська сам на сам з їхньою бідою. Нещодавно у листі до жителів Рівного вона просила надіслати корм для своїх тварин, бо він дуже дорогий.

Собака Ніка та кіт Марсель, які отримали посилку з кормом, тепер живуть на 9-му поверсі, це дуже сильно відрізняється від життя у власному домі з великим двором. Тож пані Алла дуже за них хвилюється.

Разом із домашнім улюбленцем тимчасово виїжджав з дому і пан Віктор. Дружина виїхала 10 травня, він із спанієлем Жучком – через два дні. Обстріли тривали цілодобово, на місто летіло все що можна.

– Я не хотів виїжджати, у мене троє дітей, сім онуків. Тож будував дім на всіх. Ми думали, що ситуація погіршилася тимчасово, крамниці працювали до останнього. Але донька, яка мешкає у Харкові, вмовила. Тож подумав, що на пару днів поїду, щоб її заспокоїти, а тоді повернуся додому, – розповідає чоловік.

Вивіз його знайомий доньки, поліцейський. Збирався поспіхом, машину навіть не глушили. Пан Віктор побіг у хату, а тут – «прильот». Каже, що трохи далі прилетіло б – загинули б його рятівники, трохи ближче – поцілило б у нього. Тож одразу вискочив з будинку, схопив собаку – і поїхали. Чоловік з любов’ю показує у телефоні фото свого чорненького Жучка з довгими вухами.

– По путі їдемо, а воно як у кіно. Там рветься, тут прилетіло. Мабуть, дрон корегував. Не вгадаєш, чи швидше треба їхати, чи повільніше. Трошки загальмували біля Телекому, щоб на Гагаріна їхати – сказали, що міст ще цілий. Тільки повернули – як бухне. Там біля школи кіоск є, де автобусна зупинка, прямо у нього влучило. Загорівся той кіоск, на дорозі залізяк повно. Думали, колесо проб’ємо, та проскочили. Коли виїхали до Симинівки, там уже тихіше стало, – згадує пан Віктор.

Разом із ними вивозили бабусю, яка попросила заїхати у Бугаївку до онучки. Хоч на хвилинку побачитися та попрощатися. Біля Будинку культури було багато поліції, медиків, і онучка там, поліцейська, маленька така, згадує чоловік ту поїздку. Пообнімалися вони з бабусею – і поїхали далі.

У Старому Салтові пересіли на іншу машину та дісталися до евакуаційного пункту в Харкові. Зараз родина винаймає житло, потихеньку пристосовуються до нового місця. Документи на будинок узяла жінка, а на квартиру пан Віктор взяти не встиг. Там він хотів відкрити фотосалон, зробив ремонт, оформив документи та віддав на реєстрацію.

– Ми вже почали збирати документи на єВідновлення, можна було це робити у Харкові або у Змієві. Я поїхав у Зміїв, тепер чекаємо, що і як скажуть робити далі, – говорить чоловік.

Пані Олені з Рівного надіслали теплий одяг та телефон – усе, що вона просила. Лікарі з цього міста допомагають жителям Вовчанської громади. Жінка зі сльозами на очах показує, що у посилку додали ще багато смаколиків.

Вона виїхала з Вовчанська ще у 2022 році, у Харкові живе другий рік. А чоловік із сином виїхали 12 травня цього року, залишалися там до останнього.

– Тікали без нічого, усе залишилося вдома. Наш будинок повністю знищений, як майже і у всіх. Живемо у гуртожитку в Харкові, є все необхідне. Умови чудові, гріх жалітися. Та й допомагають нам багато – і у хабі, і з інших міст, і в гуртожиток постійно привозять гуманітарну допомогу. Їжа є, одяг надають, жити можна. Але, знаєте, як додому хочеться?.. Та як тепер туди повернутися?.. – каже пані Олена.

Пані Тетяну з донькою Мариною вивезли 12 травня. Родина залишилися у громаді, у селі Новоолександрівка, аби бути поближче до дому. Живуть там у рідні. Кажуть, що мріють повернутися додому, а чи є куди?..

– Коли виїжджали, вже був дах розбитий. Ні вікон, ні дверей. Сподіваюся, хоч стіни цілі. Будинок наш на Кисляківці, це окраїна. До літку там сусіди залишалися, а потім теж виїхали, тепер не знаємо про дім нічого, – говорить пані Тетяна.

Вона пенсіонерка, інвалід 3-ї групи. Донька Марина другий рік працює у Вовчансько-Хутірському ліцеї педагогом-організатором і класним керівником 5 класу. У ліцеї дистанційно вчаться близько 80 учнів. Дівчина у січні 2022 року закінчила магістратуру педагогічного університету імені Сковороди у Харкові, отримала червоний диплом. Повернулася додому, а у лютому почалася війна.

Згадують, як пережили окупацію. Ховалися вдома, бо дуже страшно було. Людей забирали на агрегатний завод, і звідти багато з них не поверталися. Окупанти хватали будь-кого будь-де, могли просто посеред вулиці зупинити. Спочатку ніби перевірити документи, телефон, потім ще щось – і все, людина зникає.

У травні 2024 року спочатку прилетіло у них за двором, потім на городі впало. А далі вже й дах постраждав. Будинок матері пані Тетяни розбили, у одного із синів – теж згорів.

– У хатах полишили все, що нажили за життя. Але головне, що живі, та додому, знаєте, як хочеться, – плаче пані Тетяна.

Вивезли із собою собаку, чотирьох котів та папуг. Ще дві кішки десь забігли, знайти їх не змогли – не було часу. Документи склали раніше, тож подавати на відновлення житла є що. Цього разу приїхали у хаб до лікарів, які безкоштовно приймають тут жителів Вовчанської громади.

Лікарка пані Тетяна та медична сестра пані Наталя приймають у Вовчанському хабі двічі на тиждень, у вівторок та четвер. Вони працівники Вовчанської центральної районної лікарні, яку релоковано до Чугуєва. У ЦРЛ за необхідності можна пройти обстеження, там працює лабораторія, приймають вузькі спеціалісти. Якщо є потреба, покладуть на лікування у стаціонар.

У хабі до них звертаються з різними питаннями – гіпертонія, астма, цукровий діабет, хвороби шлунково-кишкового тракту. На кожен прийом приходять до 20 людей.

– Приходять з усім, оглядаємо, консультуємо, допомагаємо. Надаємо необхідні ліки – безкоштовно. Зараз вони у нас є. Поки хвиля простудних захворювань тільки почалася, обіцяли надати і такі препарати, – розповідає пані Тетяна.

Жінки до останнього залишалися вдома, працювали до 10 травня. Пані Тетяна каже, що, коли за ними приїхали поліцейські, щоб евакуювати, встигла взяти лише рябу сумку з документами. Там ще були білизна, капці, халат. Пані Наталя теж мала тривожну валізку з найнеобхіднішими речами. А ось своїх тварин та сусідських, яких годувала, просила волонтерів потім вивезти з Вовчанська. «Потім сама усіх порозвозила власникам», – радіє жінка.

Керівниця хабу Віта Грубник теж у рідному місті тепер не має нічого. У травні на третій день з початку наступу росіян усе згоріло. «Ми третя вулиця з боку росії, на лінії вогню. Тож одразу почалися обстріли», – каже жінка.

Документи родина змогла взяти з собою, тож вже подали їх на єВідновлення. Але багато жителів громади мають проблеми саме з документами на право власності на втрачене житло. У когось вони неправильно оформлені, у когось залишилися вдома, тож треба відновлювати. З усіма цими питаннями треба звертатися до юристів, які безкоштовно працюють у хабі двічі на тиждень, у понеділок та середу чи четвер.

– Ми тепер усі залишилися без свого дому. Але намагаємося триматися разом, усією громадою, допомагати одне одному. Хаб відкрився у жовтні, та працювати почали за декілька місяців. Люди приходять постійно, вже зареєструвалися близько 12 360 осіб. Вони отримують продуктові набори, засоби гігієни, постіль, матраци, розкладачки, одяг, посуд, ліки. Більше половини жителів громади хоч раз, та отримували гуманітарну допомогу. До війни у громаді мешкало 38 тисяч, у Вовчанську – 17 тисяч мешканців. Майже всі евакуювалися, вдома залишається десь 2500 людей, – говорить керівниця хабу.

У громади є власний чат, там постійно з’являється корисна інформація. У тому числі – про роботу хабу: коли кому що можуть надати, які фахівці працюють тут безкоштовно. Людей похилого віку, які не користуються Інтернетом, обдзвонюють та інформують самі працівники хабу.

Громада вдячна усім волонтерам та благодійникам, які її підтримують. Їх дуже багато, кожному з них жителі громади постійно кажуть щирі слова вдячності, коли отримують допомогу. Але потреба у підтримці залишається, бо люди втратили майже усе. Тож бажаючі допомогти можуть зателефонувати у хаб, де їм скажуть про нагальні потреби. Зараз це продукти, засоби гігієни, теплі речі та взуття.

Телефони Вовчанського хабу:

+380 63 49 37 821

+380 97 03 95 894

Усі жителі Вовчанська мають одну найзаповітнішу мрію. Кожен казав про неї, стримуючи сльози: «Так хочеться додому»…

А пані Тетяна, яка зараз з родиною мешкає у родичів у Новоолександрівці, аби бути поближче до рідного знищеного міста, сказала те, з чим беззастережно погодяться всі вони: «Ми залишаємося поближче до Вовчанська, бо надіємося: як тільки що – ми перші додому. Аби там хоч щось залишилося…».