Як родина з Ізюма знайшла прихисток у Близнюках

Бої за місто Ізюм Харківської області почалися фактично відразу з початку вторгнення росії в Україну. На початку квітня населений пункт опинився під тимчасовим контролем російських окупантів. Про те, як родина ізюмчан провела місяць під обстрілами артилерії та бомбардуванням літаків, а потім добиралася до тихого місця в Україні, рятуючи інші сім’ї, – в нашому матеріалі.

Не вірила, що почалася війна

24 лютого Наталя Кучугура прокинулася як зазвичай і поїхала на роботу в Ізюмську РДА. По дорозі звернула увагу на те, що автобус порожній, а біля банкоматів – черги. Про те, що почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, жінка дізналася на роботі.

«Приїжджаю, а мені повідомляють, що почалася війна. Чесно кажучи, для підтвердження я попросила ввімкнути телевізор», – згадує Наталя.

У той час її чоловік Юрій, з яким у шлюбі понад 20 років, водій у сільськогосподарському підприємстві, був на роботі – в селі Вірнопілля. 22-річний син Артем – студент Харківського національного технічного університету сільського господарства імені Петра Василенка знаходився вдома, навчаючись онлайн. «Що робити? Навіщо війна?» – крутилося в голові в жінки, яка поверталася додому ранком 24 лютого.

Реальність увірвалася вже через декілька годин: було введено комендантську годину, і в той же вечір у сусідній будинок «прилетіло». Поліція, швидка допомога, заграва пожежі і… підвал.

«Наша квартира розташована в аварійному будинку, тож побігли із сином рятуватися до підвалу сусіднього. Принесли стільці, щоб хоч якось можна було сидіти, – згадує Наталя. – Було холодно, а ще дуже страшно прийняти реальність. У підвальній кімнаті, де знаходились ми з Артемом, було багато дітей. Вони постійно плакали, просилися додому. Ми з ними малювали, різали папірці, гралися, намагаючись відвернути увагу від вибухів, які чулися зверху. Вдень бігали додому, щоб сходити в туалет, взяти із собою щось поїсти та деякі речі. Коли був зв’язок, телефонував чоловік і кричав у слухавку: «Досить випробовувати долю, треба виїжджати з Ізюма». А я чекала, не слухаючи нікого, бо не могла повірити, що весь цей жах надовго».

Про рішення виїжджати

З кожним днем ставало все гірше. Їжа закінчувалась, бомбардування та обстріли не припинялися, місто цілеспрямовано руйнували рашисти. Щоранку, виходячи з підвалу, люди бачили все страшніші картини: вже не було пів будинку навпроти – туди потрапила ракета, люди стали схожими на привидів, а навколо гриміло, гриміло… і вбивало.

Врешті Артем сказав матері: «Все. Не можу. Я просто хочу спати!» – і зателефонував батьку. А Наталя пішла на роботу, бо там залишалися безпритульні собаки, якими вона опікувалася до війни.

«Я востаннє йшла по тоді ще цілому мосту, дивилася на рідне місто в руїнах і згадувала, як з 20 лютого фактично щодня син просив мене зібрати тривожну валізу, а я, сміючись, відмовлялася це робити, дивуючись – звідки у нього така нав’язлива ідея. Мало що говорять по телевізору, війни бути не може», – розповідає Наталя.

Автобуси перестали ходити. Побачивши одиноку тендітну Наталю на вулиці, військові попереджали її про небезпеку, а потім здивовано знизували плечима і відпускали її на всі чотири сторони, коли з’ясовували, що жінка йде годувати собак.

Під обстрілами Наталя таки добралася до хвостатих безхатьків, востаннє їх нагодувала і помчала до свого будинку, де вже найнеобхідніше зібрали її син та чоловік у старенький синій «Жигуль». Це було п’ятого березня.

Вірнопілля, де шукали порятунку, опинилося на першій лінії фронту

Залишала родина Кучугур місто Ізюм під бомбардування літаків. Фактично через декілька хвилин після того, як вони проїхали блокпост, туди втрапила авіабомба. Мчали люди до Вірнопілля Ізюмського району. Колись це було великим багатолюдним селом, яке з часом опустіло. Війна зібрала в поодиноких будинках сотні ізюмчан, які скупчувалися по декілька сімей в одній хаті, аби лишень не їхати далеко від рідного міста.

У Наталі та Юрія тут був власний будинок, де вони планували перебути, доки Ізюм стане вільним, але Вірнопілля опинилося на першій лінії фронту. Село почали обстрілювати і бомбити щодня. Літаки традиційно прилітали з 2-ї до 4-ї години ночі, тож виспатися Артему так і не вдалося. Спочатку пропало світло, потім вода. Всі жителі, а їх було багато, ходили по воду до одного колодязя. Якось примудрялися готувати їжу. Ночей чекали з острахом, бо авіація страшніша за артилерію.

«Під час бомбардувань ми то вибігали з хати, лягаючи на землю, то сиділи в будинку, дивлячись, як «танцює люстра» на стелі, та трималися за долівку, яку, здавалося, піднімає нечиста сила», – згадує Наталя.

Так тривало до кінця березня.

Відвідини Ізюма: їхали містом і не впізнавали його

Через деякий час Наталя умовила чоловіка поїхати в Ізюм, щоб купити хліба: на той час у Вірнопілля волонтери вже не їздили. Ще одним бажанням жінки було забрати із собою маму та вмовити виїхати з міста друзів – родину Аксьонових, які перебралися до Ізюма з Донецької області у 2014 році, а тепер аж ніяк не хотіли вірити, що доля примушує їх тікати знову.

Наталя згадує, як з чоловіком їхали містом і не впізнавали його. По дорозі були розкидані уламки шиферу, дощок, цегли, а красиві колись будиночки – напівзруйновані, спалені, з вибитими шибками та вишкіреними зубами скла в понівечених рамах.

До Аліни Миколаївни – мами Наталі пощастило додзвонитися, але вона категорично відмовилася лишати рідну квартиру, як і Аксьонови, сподіваючись на диво, яке так і не сталося.

«Хліб ми таки купили, а ось поверталися у Вірнопілля без бажаних пасажирів. Хоча хто зна, де на той час краще було?» – роздумує Наталя.

Жінка згадує про своїх друзів – Віктора, Юлю, сімнадцятирічного Ярослава та шестирічного Владика. В кінці березня Аксьонови врешті вирвалися з Ізюма і два дні жили в Кучугур, але спокійними ті гостини назвати не можна. Авіаудари почастішали, і друзі почали вмовляти родину Наталі та Юрія тікати з Вірнопілля.

«Ми поїхали в бік Гусарівки, а вони – до Святогірської лаври. У той день, коли Юля, Віктор та діти прибули до запланованого прихистку – туди «прилетіло». Дивом вони залишилися живими, тож поїхали далі в Ізмаїл Одеської області, де знаходяться і зараз», – із сумом згадує Наталя.

Першого квітня синенький «Жигуль» з нехитрими пожитками, трьома зляканими людьми, які притискали до себе двох пухнастих улюбленців – білосніжного кота Томаса та чорну Міку, виїжджав з Вірнопілля, а за ними рашистський літак нищив будинок за будинком. Невеличкий екіпаж прямував у бік Лозової, але зупинилися вони у Близнюках, де живуть і нині.

Душа лишилася в Ізюмі

Будинок Кучугур у Вірнопіллі дуже пошкоджено, а в дворі стирчить уламок розірваної касетної бомби. В Ізюмі залишилися рідні і вціліла їхня квартира, до якої, за свідченням сусідів, які не поїхали, неодноразово вдиралися російські окупанти, тож що там залишилось – можна лише здогадуватися.

За словами Наталі, життя переселенців розділене на ДО війни і ПІСЛЯ її початку. Жінка не може змиритися з подіями сьогодення і робить усе можливе, щоб допомогти іншим.

 «Ми вже у Близнюках жили, а у Вірнопіллі ще залишалися люди. Умовила я чоловіка повернутися в село. І недарма. В підвалі крайнього будинку натрапили на Юрія Рябенка та його маму, але вони з нами відмовились їхати, лише попросили заїхати в село Рідне, що на Барвінківщині, щоб дізнатися, як почувається шестирічна Ангелінка – донька Юрія, яку віддали родичам туди, де спокійніше, – розповідає Наталя. – Ми поїхали до Рідного, а воно розбомблене. Заїжджаємо в Барвінкове, а на зупинці вся сім’я, до якої ми прямували, й дівчинка з ними – чекають на евакуаційний автобус. Плачуть, бо їхній будинок зруйновано, а вони вискочили в чому були».

Наталя забрала Ангеліну, а через декілька днів привезли до Близнюків і її рідних.

Завдяки «Банку одягу», який функціонує у Близнюках, переселенці мають змогу взяти одяг та отримати гуманітарну допомогу. Рябенки переїхали в інше місце, а Наталя із сім’єю зимуватимуть у Близнюках. Вони шукають роботу, а поки допомагають власниці будинку, яка їх прихистила, і уважно слідкують за новинами з Ізюма.

«То нічого, що руйнувань багато, – резюмує Наталя, – відбудуємо. В гостях нам зараз непогано, навіть коти задоволені, але душа там: в Ізюмі та Вірнопіллі».

 

Автор: Ірина Воронкіна, «Нове життя»