Історії жінок-медиків з Близнюківщини, які рятують життя інших на фронті

Місія медичних працівників – надавати допомогу і завжди стояти на варті здоров’я. Серед цих людей у білих халатах є справжні герої та героїні, які, залишивши сім’ї, пішли на фронт, щоб рятувати життя захисників, або ж підписали контракти і працюють у госпіталях. Три жінки з Близнюківської громади Харківської області, які мають різні долі, сьогодні твердо стоять на варті здорового та мирного життя в Україні.

З медсестри пологового – до лав військового госпіталю

Ольга Алєксєєва народилася 24 серпня 1976 року. Вона виросла у Близнюках, закінчила місцеву школу і вивчилася в Красноградському медичному училищі на медичну сестру.

Першим місцем роботи Ольги стало пологове відділення Близнюківської центральної районної лікарні, де Алєксєєва пропрацювала двадцять років.

«Я була неанатологічною медсестрою. Це дуже відповідальна робота. Особливо мені подобалось брати на руки новонароджених, доглядати за ними і бачити радість батьків. Це диво дивне. І скільки б разів ти не стикалася з процесом народження нового життя, нової людини – щоразу відчуття неймовірні. На жаль, у 2017 році пологове відділення у Близнюківській ЦРЛ закрили, бо породіль стало дуже мало», – розповідає Ольга Алєксєєва.

У 2014 році жінка була мобілізована до лав Збройних Сил України і справно несла службу в Харківському військовому госпіталі, а пізніше – у пересувному військовому госпіталі у місті Часів Яр Донецької області. Протягом року Ольга виконувала свій громадянський обов’язок, а потім повернулася до мирного життя, улюбленої роботи та, звичайно, найдорожчого серцю – сім’ї.

Повномасштабне вторгнення армії рф на територію України Ольга Алєксєєва, яка після закриття полового відділення працює старшою медсестрою хірургічного відділення, сприйняла спокійно, бо розуміла, що це станеться рано чи пізно. «Мене мобілізували 22 червня 2022 року, і я почала працювати в пересувному Маріупольському госпіталі, який наразі евакуювали в безпечне місце, старшою медичною сестрою-анестезисткою в реанімації. Я думала, що мене вже нічого не злякає, бо набачилася жахіть ще в 2014 році, працюючи в Харківському госпіталі. Але виявилося, що біда та горе, принесені росіянами на нашу землю, мають дуже великі масштаби. Душа болить за майбутнє, надто багато молодих людей скалічено як фізично, так і морально», – каже Ольга Алєксєєва.

Вже давно жінка не була вдома, бо вона виконує свою місію, прописану її долею, – рятує життя людей.

«Я із синами в одній шерензі»

Анжела Сокол народилася 27 листопада 1971 року в Полтавській області Миргородського району. Але з часом її батьки переїхали до Близнюківщини. Дівчина закінчила вісім класів Бурбулатівської школи і вступила до Красноградського медичного училища. Отримавши спеціальність «медсестринська справа», Анжела протягом 15 років працювала медичною сестрою в дитячому відділенні Близнюківської центральної районної лікарні. Вона розповідає: «Я люблю дітей, але хотілося мати більш широку практику, тож, коли почала розвиватися сімейна медицина і мені запропонували посаду фельдшерки Острівщинського ФАПу, не вагаючись згодилась».

Жінка прагнула до саморозвитку та вдосконалення своїх професійних навичок, тому згодом перевелася до відділення екстреної медичної допомоги, де працювала до останнього часу.

«Робота в бригаді екстреної медичної допомоги – це моє. Бо треба приймати швидкі рішення, надавати негайну допомогу, яка часто рятує не лише здоров’я, а й життя. Тож я із задоволенням працювала в цій сфері», – говорить Анжела.

Варто зазначити, що Анжела Сокол самотужки виховала двох славних синів. Старший Ярослав – підполковник Збройних Сил України, а молодший Михайло – старший лейтенант Національної гвардії. Молоді Соколи самовіддано захищають Україну, тож і їхня мама не стоїть осторонь, підписала контракт і вже з 22 липня 2022 року стала на службу до лав Збройних Сил України. Наразі жінка працює в кардіологічному відділенні Дніпровського військового госпіталю.

«Моє місце в медицині. Тут я можу допомогти якнайбільше, тут мої знання та навички рятують життя захисникам. Допомагаючи, рятуючи, співчуваючи, я весь час ловлю себе на думці, що моїм синам не соромно за матір, адже я сьогодні з ними в одній шерензі. Мої сини – сенс мого життя, моє хвилювання і моя гордість, тож інакше вчинити я просто не могла», – пояснює Анжела Сокол.

«Я не хочу прощати росіянам смерть чоловіка…»

Тетяна Ремізова народилася 25 травня 1983 року в Оренбурзькій області. Коли дівчинці був місяць, сім’я переїхала до села Надеждиного Близнюківського району – на батьківщину тата.

Доля цієї жінки непроста і тісно пов’язана з росією, де Тетяна не лише народилася, а й здобула свою медичну спеціальність – фельдшера.

З часом Таня вийшла заміж, переїхала жити в Макіївку, але в першому шлюбі все пішло не так. Утім, згодом жінка таки знайшла свою долю, створила нову сім’ю, народила двох синів Іллю і Ваню. Але недовго тривало її щастя. Ваня народився у 2014 році. «Коли почалися пологи, Макіївку бомбили. Чоловік повіз мене в іншу лікарню, яка знаходилась в іншому кінці міста. Тож Ваня народився під канонаду, а я взагалі місця собі знайти не могла. А потім чоловік мій загинув, бо він електромонтер і під час влучання ракети у вокзал намагався відновити електроенергію. Я опустила руки і, здавалось, втратила сенс життя. Не люблю згадувати той період. Бо то була не я, а ходячий відчай», – розповідає жінка.

До Близнюків Тетяну з дітьми забрала її мама, але документи жінки залишилися в Макіївці. Якось не повертало життя на краще для Тетяни Ремізової до часу, доки росіяни підло не напали на всю Україну.