Місто, де нічого немає: як ізюмчани жили на початку війни

Незадовго до війни компанією обговорювали, що нічого в Ізюмі немає. Ні кінотеатру, ні аквапарку, ні клубу. Хто ж знав тоді, що слова «нічого немає» можуть справдитися…

Я тоді до розмови не долучився. Мені Ізюм, в якому прожив усі свої три десятки років, подобався. Маю тут усе необхідне для життя. Є робота, необхідні магазини та установи. Точніше, були, бо тепер ми всі побачили Ізюм, де насправді нічого немає.

23 лютого 2022 року була моя остання зміна. Вранці 24 лютого мене розбудив дзвінок від керівника: «В Україні – бойові дії, вночі обстріляли Харків. На роботу йти поки не треба, до розпорядження». Ще нічого не знаючи, поспішив про всяк випадок до банкомата, а там уже велика черга, багато заводчан. Від них дізнався, що обстріляно декілька міст, і, схоже, почалася війна. Вдома мама, яка дивилася новини, підтвердила інформацію.

Місто нагадує розворушений мурашник: на вулицях безліч людей, усі знервовані і спантеличені, в усіх питання – що далі? А відповіді не знає жоден. Біля магазинів і торгових точок – черги. Люди намагаються дістати хоч щось: у першу чергу – продукти і ліки, товари першої необхідності і теплі речі. Торгівля йде і просто з автівок. 

У сусідній будинок влетів «град»

Потяглися перші тривожні дні. Продовольства у магазинах ставало усе менше: люди почали бігати містом, намагаючись «вхопити» хоч щось їстівне, – крупу, черствий хліб, печиво... Але остаточне усвідомлення, що усе дуже серйозно, прийшло після першого обстрілу за сотню метрів від мого будинку.

Вночі ми прокинулися від потужного вибуху, у сусідній будинок влетів «град». Я, як і багато мешканців мого району, разом з комунальними службами прийшли на допомогу – затуляли пролам у стіні щитами та закладали мішками з піском, вставляли двері і вікна... Того ж ранку друг сповістив, що вщент зруйновано приватний будинок на його вулиці.

Ізюм, Харківська область. Жителі закрили мішками з піском стіну, пошкоджену «Градом»

Обстановка погіршувалась, обстріли посилювались. Магазини зачинялись, товар вивозили, деякі торгові точки роздавали його безкоштовно. Тоді ж уперше завдали потужного ракетного удару по центру міста, побили житловий будинок і зруйнували супермаркет «Полюшко». Вісім ізюмчан стали одними з перших жертв війни. Дуже багато повиїжджало саме після цього випадку. На запитання: «Коли виїхав?» відповідали: «Після «Полюшка».

Першим у місті зник Інтернет. Мобільний зв’язок почав працювати з перебоями. Іноді доходили СМС від ЗСУ і ДСНС з корисними порадами. Потім перебили газ і зникло центральне опалення, а на вулиці – березневі морози. Люди почали діставати електропічки та електрочайники. Були вони не в усіх, тому кооперувались із сусідами, роздавали знайомим. Я до війни вигідно купив цілу партію неробочих нагрівальних приладів у ремонт. Тому спішно ремонтував, які можливо, та давав у користування, хто потребував. Почалися перші «ноу-хау» – люди примудрялись варити їжу в мікрохвильовках, електричних духовках тощо. Я встановив, що суп можна приготували, опустивши до каструлі «ведерний» кип’ятильник. 

Втрьох у підвалі 3х5 метрів

Паралельно в усіх підвалах розпочалися термінові роботи з облаштування укриттів та спальних місць. Мені теж довелося розпрощатись із деяким «добром», полагодити та переробити освітлення, провести додаткові розетки. За п’ять років до війни побудував у підвалі стелаж для свого численного залізяччя – дерев’яний, міцний та великий. Жартував, що на ньому спати можна – накаркав...

Ізюм, Харківська область. Один з підвалів, де люди ховались від обстрілів

У подальшому на ньому розмістилася моя мама, бабусі дісталася розкладачка (полиця на стелажі для неї зависока). Я, як наймолодший, зробив собі «кубло» з дощок та ковдри. Страшно незручно, не по зросту, але підвал у нас – 3х5 метрів, а розмістити треба три людини. Вікно підвалу заклав для захисту камінням і цеглою.

Обстановка дедалі серйозніша, повзли чутки, що місто майже оточене. Ніякі машини не пропускають, продуктів скоро не стане, вибратись із міста, хоч із ризиком, можна єдиною дорогою у бік Слов’янська, бо траса прострілюється. І то не були чутки. Одного вечора біля нашого двору зупинився евакуаційний автобус. Усім бажаючим наказали швидко збиратись, але водій попередив: «Без жодних гарантій». Потім дізналися, що сусіди, які поїхали, потрапили під обстріл, кілька людей було поранено. 

«Ну, що там кажуть?»

Життя ускладнювалося. Під час чергового авіаудару зруйнували апаратну на телевежі. Настав інформаційний вакуум: новини, хоч і невтішні, перестали надходити зовсім. З усіх ЗМІ працювало лише «сарафанне радіо». Активізувалися різні брехуни і проплачені фейкомети. Містом ширилися чутки, що наче наша армія розбита, Київ здали, місто оточене, нас заморять голодом…

Треба було будь-що знайти правдиву інформацію. До війни я вчасно купив усехвильовий приймач, доволі чутливий. Знадобилися всі знання з радіотехніки. Відразу «намалювалася» російська пропагандистська станція. Брехня ллється потоком, а прийом дуже гарний – там грошей на пропаганду не шкодували ніколи, встановили потужну апаратуру. Україну прийняти було важче – сигнал значно слабший. Доводилось «чаклувати»: точне просторове розташування приймача, буквально ювелірне підлаштування частоти, а ще розміщення у різних місцях на корпусі шматочків сталі, що змінює індуктивність приймальної котушки. Добре підходили дрібні уламки зі снарядів.

Це дало результат, декілька годин на день була можливість слухати Україну. Сусіди називали мене «головний зв’язківець» та «інформбюро», а кожного ранку ставили традиційне питання: «Ну, що там кажуть?». Потім, як з’явилася можливість приймати телепередачі зі Слов’янська, я допомагав людям перелаштувати антени у той бік. Сигнал був слабкий та неякісний, тому доводилося довго підлаштовувати. А вже після деокупації та відновлення нашої телевежі допомагав приймати цифрове ТБ.

Обстріли шаленіли, одного березневого вечора Крем’янець обстріляли, мабуть, усім, що було – арта, міномети, РСЗВ. За вікнами у мене відкривається панорама Крем’янця, видовище нагадувало кадри з екшену – горіла буквально вся гора. Вилетіло кілька шибок. Ми з мамою тоді вже були у підвалі постійно. 98-річна бабуся спочатку відмовлялась, але ми наполягли і буквально дотягнули її вниз. До того ж у квартирі була вже мінусова температура, у підвалі – тепліше. 

Готували на вогні «високу кухню»

Після бомбардування залізничного району зникло і світло, припинилася подача води. Світло увімкнули через якийсь «обходняк», але ненадовго: у провулку поряд з моїм будинком обірваний дріт упав на освітлювальну мережу та спалив обладнання. Після цього ліхтарі у провулку блимали всю ніч, яскрава пляма у темному місті. Це дало «результат» – по району відкрили щільний вогонь. Більше світло не з’являлось.

Після зникнення світла сусіди були збентежені: що робити, як готувати їжу? Ситуацію врятувала моя мама. Вона безліч разів, майже кожну відпустку, ходила у багатоденні туристичні походи. А вихідними наша родина часто виїздила човном на риболовлю або ходила в ліс. З того часу і лишився сталевий триніг з підлаштованою під нього каструлею. Він і пішов у хід. На паливо пішло усе підручне і непотрібне – дошки, фанера, старі меблі. А ми тим часом збираємо в ночви сніг, щоб мати технічну воду, бо запаси питної невеликі.

Перший сніданок готували «вскладчину» – хто що мав. Дуже стала у пригоді куплена ще до війни морозильна шафа, яку мама забила під зав’язку всім – м’ясом, овочами, зеленню, і заморозила до низької температури – якщо не відкривати дверцята часто, мороз надовго збережеться. Цим ми і харчувалися до тепла. Завдяки тому, що мама з часом навчилася готувати на вогні буквально «високу кухню», навіть консервувати, наше харчування спочатку було не гірше ніж до війни. Поки інші їли тільки кашу і картоплю, в нас були овочеві супи із сушеними грибами, теж зібраними до війни, котлети. 

Як забезпечити світло на вечір

Я тим часом потурбувався про світло. Нашвидкуруч зробив систему портативних світлодіодних світильників з автономним живленням. А ще до війни купив декілька невеликих Ni-Cd акумуляторів. Спочатку використовував остаточний заряд, потім придумав, як їх зарядити – використовував сонячні панелі із садових світильників. Якщо день сонячний, міг зарядити десь на 40 %, якщо ні, процес затягувався. Тоді виручала інша саморобка: розібравши шуруповерт, приладнав до патрона ручку, як у м’ясорубці.

При її обертанні двигун перетворювався на ручний електрогенератор потужністю до 20 Вт. Тільки тут уже доцільно заряджати літієві високострумові акумулятори, вони теж у мене знайшлися. За півгодини обертання заряду вистачало на вечір роботи освітлення.

Дехто мав потужні автоакумулятори. Бензинові ж генератори були рідкістю. За користування ними власники вимагали просто шалені гроші. Приміром, зарядити телефон – 100 грн. Хто не мав ні грошей, ні акумуляторів, користувалися свічками і каганцями, але вони смерділи і випалювали кисень. Тож іноді краще було сидіти у темряві. Це доводить, що знання, як і припаси, зайвими не бувають.

Однієї ночі будинок затремтів від потужного вибуху, зірвало двері у під’їзді. На ранок дізнався, що зруйновано мою рідну 5-ту школу, яку 15 років тому закінчив. Збило кут. У підвалі ховалися цивільні люди, стеля обвалилася і загрожувала новим обвалом, тому сховок став непридатним.

…Іду вранці розбитим центром свого міста. Будинки із зіницями вибитих вікон. Змарнілі, наче сірі обличчя. Люди обходять величезні вирви, переступають через повалені електроопори з обірваними дротами. Ось тут – бібліотека, ось тут ми збиралися на свята. Ось тут вибирали меблі, тут у кафе сиділи колись з дівчиною... Так починалося наше воєнне життя у місті, де нічого немає.

Обласне медіа «Слобідський край» частково об'єднало свої зусилля та майданчики з «Новим життям» (Близнюки), «Обріями Ізюмщини», «Куп'янськ.City» («Вісник Куп'янщини») та іншими ЗМІ регіону, щоб сприяти широкому розповсюдженню інформації про події на Харківщині.

Автор: Ігор Ключко