Як кохання допомогло появі головного символу Харкова

Як кохання допомогло появі головного символу Харкова

Фото: соцмережі

Дзеркальний струмінь – сьогоднішній символ Харкова – в 50–60-ті роки дотепники-харків’яни величали ще «Бахчичурайським фонтаном».

 В основі цієї назви – прізвище першої в області людини – Віктора Чураєва, за безпосередньою ініціативою якого в Харкові з’явилася ця ажурна альтанка з фонтаном. Але мало хто знає, що це – ще й символ зворушливого, ніжного та піднесеного кохання.

Офіційно авторами, які створили сквер і Дзеркальний струмінь, який у 60–70-ті роки перетворився на символ міста, є архітектори Касьянов, Корж і Маяк. У жодному разі не применшуючи їхній внесок у створення одного із символів міста, хочеться згадати ще двох людей, які причетні до цього найбезпосереднішим чином. Говорити про них тривалий час було не прийнято, а тому історія створення Дзеркального струменя овіяна легендами, і важко відокремити від них історичну істину, та чи й потрібно... Нехай залишиться в пам’яті красива легенда про кохання, що втілилася у витончений білий павільйон з фонтаном і гладдю мініатюрного водоспаду.

У довоєнному Харкові другий секретар міськкому партії Віктор Михайлович Чураєв був фактично першою людиною. Колишній безпритульний, він брав участь у громадянській війні на боці червоних, а потім зробив запаморочливу партійну кар’єру: механік заводу «Гідропривід» став спочатку заввідділом обкому, потім – секретарем райкому, а потім другим секретарем міськкому партії. Він жив на роботі і для роботи, все інше в його очах не мало значення. Жорсткість, непримиренність, почуття обов’язку – у цьому він був весь; здавалося, ніякі людські почуття його не зможуть зачіпати.

Одного разу він отримав запрошення на шкільний вечір, присвячений Олександру Гріну.  Коли він увійшов у гучний порожній шкільний коридор (вечір уже почався), раптом почув неголосний і дуже красивий дівочий голос, який співає під гітару. Зовсім юна дівчина – тонкі руки, великі світлі очі, трохи кирпатий ніс, кучеряве пасмо волосся – співала, легко перебираючи струни гітари, і в її голосі були і смуток, і надія, і очікування дива. Дівчину звали Валентина. Цей вечір перевернув життя «залізного секретаря» Чураєва. Він покохав цю дівчину так, як не кохав нікого й ніколи, і навіть не уявляв, що таке можливо. Однак при всій можливості цієї любові вона була неможливою. Він був одружений, а вона – така юна, чиста, світла – справжня тургенівська панянка – не здогадувалася про його почуття.

Вони майже не бачилися, але домовилися листуватися – про все, що хвилювало обох. У листах зверталися одне до одного на «Ви». Валентина закінчила школу, вступила до Харківського університету на філологічний факультет, вийшла заміж – а листування тривало. Часи були суворі, і чоловікові Валентини кілька разів загрожував арешт, але всесильний Чураєв втручався, і гроза відступала.

Почалась війна. Харків готується до евакуації. Віктор Чураєв приходить до Валентини з евакуаційним листом, але вона відмовляється їхати: у неї на руках хворий батько, а чоловіка призвали в армію. У серпні 1943 року Чураєв з одним із головних загонів увійшовши у місто, поспішає до її дому. Валентина була жива, але важко хвора...

Чураєва призначають першим секретарем міськкому партії, а згодом він стає першим секретарем обкому, по суті – господарем області. На його плечах – колосальна відповідальність за відновлення міста, що лежить у руїнах. У будь-яку вільну хвилину він відвідував Валентину.

Валентина починає одужувати. В одному з листів вона надсилає свою фотографію на тлі кисловодської альтанки з написом: «Ця альтанка так припала моєму серцю, що я довіку звідси б не йшла». Свої листи вона замість ініціалів підписувала знаком, схожим на камертон – з цим предметом вона, маючи абсолютний слух, не розлучалася, оскільки сама налаштовувала інструменти, на яких грала.

Через рік після закінчення війни по містах було відправлено розпорядження увічнити Перемогу у війні в пам’ятниках. Чураєв довго намагався виконати припис – але з центру йому надсилали стандартні обеліски із зірками і прапорами, а йому хотілося поставити як пам’ятник щось, що хоч трохи відповідало б його особистим настроям.

Зараз важко сказати, як народилася ідея взяти за основу альтанку в Кисловодську, на тлі якої сфотографувалася Валентина. Але достеменно відомо, що дуже довго шукали пропорції, поки одного разу, глянувши на підпис-камертон, Чураєв не зрозумів: ось воно! А зверху, на шпилі, спроектували було п’ятикутну зірку – все ж таки пам’ятник Перемозі – але не розрахували. Зірка в один прекрасний день упала, і відновлювати більше її не стали. Так у Харкові з’явився найнезвичайніший пам’ятник Перемозі, який тільки можна собі уявити.

Інна Можейко

За матеріалами:СЛОБIДСЬКИЙ КРАЙ