Спочатку підкорив драбину, а потім – Еверест. Харківський «Сніжний барс» Сергій Бершов

Все почалося на заводі
Альпіністи – це, мабуть, єдині люди на Землі, які йдуть вгору в буквальному сенсі цього слова. І один з них – це, без перебільшення, легендарний харківський альпініст Сергій Ігорович 
Бершов.

Майбутній видатний скелелаз народився 31 березня 1947 року в селі Біла Глина, що у Свердловській області, а дитинство Сергій провів у Мерефі. Із 15 років юнак працював електриком на заводі, де, за словами самого Бершова, і розпочався його шлях в альпінізмі. 

– Я на заводі працював – мені ще шістнадцяти не було, а зріст – 152 сантиметри. Директор брався за голову: ну в нього і електрик, драбина його за собою тягне, – згадує ювіляр. – А потім познайомився зі своїм майбутнім наставником, вчителем, Володимиром Поберезовським – він на тому ж заводі працював після закінчення ХПІ. Після змагань з лиж, на яких я виступав, він підійшов до мене і почав розповідати, як здорово в горах. Захотілося спробувати й мені.

Хлопець з однодумцями тренувалися на зруйнованій під час війни будівлі крематорію, східній стіні старого стадіону «Металіст», на деревах. А загальна фізпідготовка проходила в лісопарку: взимку – лижі, влітку – крос.

Перші скелі, які побачив Сергій Ігорович, – це був Таромський гранітний кар’єр у Дніпропетровську (нинішня назва – Дніпро), куди хлопці виїхали на тренування та змагання. А перше справжнє гірське сходження відбулося в 1965 році в альптаборі «Ельбрус», де хлопець здавав нормативи на значок «Альпініст СРСР». Наступного року він приїхав туди ж і виконав нормативи на третій спортивний розряд. І їздив у Дніпропетровськ з року в рік, поки не отримав «Майстра спорту». 

На шляху до бажаного звання цей вид спорту для Сергія почав поступово перетворюватися з хобі у професію. 

– Виконавши другий розряд з альпінізму, я закінчив харківську школу інструкторів альпінізму. Це давало мені можливість на три місяці брати відпустку за свій рахунок для роботи в альп­таборі. Зарплату я отримував у таборі як інструктор, тому зай­мався улюбленою справою без фінансових втрат. У той час альпінізмом захоплювалися люди з вищою освітою – кандидати наук, доктори наук, академіки – мене дуже приваблювало це товариство. А коли робота почала заважати альпінізму, довелося стати професійним спортс­меном. 

Сергій дуже швидко став видним на радянських теренах альпіністом: отримав спортивні звання, працював інструктором і очолював експедиції, брав участь у всесоюзних і міжнародних змаганнях, кілька разів став чемпіоном СРСР з альпінізму. Харків’янин був одним з перших радянських і світових скелелазів, які досліджували важкодоступні скелі Йосемітів у США. Однак справжня слава чекала на нього в іншому куточку світу, на Евересті. 

Підкорили без єдиної подряпини
Дах світу – Джомолунгма, звана європейцями Еверест, – висотою 8848 метрів. Тривалий час вона вважалася неприступною для людини, численні експедиції закінчувалися трагічно, і до середини ХХ століття при спробах підкорення гори загинуло понад 160 людей. У 1953 році міф про неприступність було спростовано: новозеландець Едмунд Хілларі і непальський носильник Тенцинг Норгей піднялися на вершину і зуміли повернутися живими. Після того, як новина облетіла світ, почався «гімалайський бум», і альпіністи багатьох країн світу кинулися підкорювати інші «восьмитисячники».

Фото: vecherniy.kharkov.ua

На відміну від багатьох країн, Радянський Союз почав надсилати свої загони в Гімалаї досить пізно, організувавши туди першу експедицію тільки в 1982 році. Підкорення було приурочено до святкування 60-річчя утворення радянської держави. До цього вітчизняні альпіністи підкорювали лише семитисячники, найвищим з яких був пік Комунізму (7495 метрів) у Таджикистані. Однак, попри запізнення з Гімалаями, перший радянський похід на Еверест став історичним. Серед одинадцяти учасників сход­ження був і Сергій Бершов.

Тоді було прийнято рішення підніматися на Еверест неходженим шляхом по південній стіні. На вершину піднімалися парами. Перша двійка альпіністів удень піднялася на вершину, однак на зворотному шляху у них скінчився кисень. Тоді їм назустріч висунулися Сергій Бершов у зв’язці з Михайлом Туркевичем, щоб передати кисневі маски. Вони зустрілися на висоті 8750 метрів. До вершини залишалося зовсім небагато, і, отримавши дозвіл, Бершов і Туркевич уже по темряві вирушили підкорювати вершину. В ніч з 4 на 5 травня вони досягли піку і здійснили перше й на сьогодні єдине нічне сходження на Еверест.

Уже в цьому сторіччі, у 2000 і 2005 роках, Сергій ще двічі підкоряв цю вершину, завдяки чому є єдиним вітчизняним альпіністом, якому вдалося подібне. 

– У мене було п’ять спроб зій­ти на Еверест, з них тільки тричі я побував на вершині. Перше сходження було цікавим хоча б тому, що до цього ніхто з радянських альпіністів там не був. Другий раз я сходив як «граючий тренер» краснодарської експедиції – у 2000 році. Тоді було цікаво піднятися на гору з боку Тибету. Це сходження було занесено в Книгу рекордів Гіннеса, тому що весь спортивний склад команди – 12 осіб – зійшов на вершину без єдиної подряпини та обморожень. Третій раз я йшов зі своїм другом Ігорем Свергуном – це було його перше сходження на Еверест, – розповідає Сергій Бершов.

Яскраве сходження на Говерлу

Незважаючи на те, що Джомолунгма є найвищою горою у світі, сходження на неї не найскладніше, є куди більш важкі й небезпечні вершини. Наприк­лад, третій за висотою восьмитисячник світу – Канченджанга (8586 метрів), імовірність смертності на якій становить 20 відсотків. Гірський масив Канченджанга має п’ять вершин, чотири з яких сягають понад 8000 мет­рів. Під час другої радянської експедиції в 1989 році Сергій Бершов установив новий світовий рекорд – підкорення траверсом (за один захід) усіх чотирьох восьмитисячних вершин. 

Однак дійсно запаморочливе, «нелюдське» зішестя було здійс­нено Бершовим на гору Лхоцзе (гора в Гімалаях, четвертий за висотою восьмитисячник світу. – Прим. авт.) у 1990 році. Знову, як і у випадку з підкоренням Джомолунгми, було обрано шлях по південній стіні – найскладніший у світі високогірний маршрут. Із 17 осіб експедиції на вершину піднялися тільки двоє – Володимир Каратаєв і Сергій Бершов.

Крім цього, харківському альпіністу підкорилися ще не один десяток різноманітних висот, серед яких усі семитисячники СНД, за що Сергія Ігоровича було удостоєно звання «Сніжний барс». До речі, такий титул мають ще близько 60 вітчизняних альпіністів, серед яких третина – харків’яни.

Але цих та інших успіхів Бершов міг і не досягти, адже у певний момент у нього були думки «зав’язати» з альпінізмом. 

– У мене в 1974 році під каменепадом загинула дружина Тамара. Треба було якось виходити зі стресу. Я тоді залишився удвох з чотирирічним сином. Довелося налаштовувати себе, переконувати. Замислювався: а чи треба й далі цим займатися? Але якщо серйозно подивитися, то в нашому житті небезпек не менше, ніж у горах, – розмірковував харків’янин.

Сергій Ігорович переборов себе і продовжив займатися улюбленою справою, піднявшись на безліч вершин усього світу. До певного моменту альпініст хотів підкорити Говерлу, і напередодні свого 60-річчя він домігся свого. Це сходження, за його словами, він вважає одним з найбільш пам’ятних 
за все життя.

Фото: Інна Можейко

– Для мене дійсно дуже яскравим було сходження на Говерлу з командою слабозорих. Різні думки були з цього приводу, говорили, що це піар-акція. Не було ніякого піару! Там були люди завзяті, наполегливі, великі інтелектуали. І коли ми піднялися на вершину Говерли – якби ви бачили їх: «Я хочу подивитися»! І коли вони «дивилися» це повітря Говерли, ці запахи, цей вітер, – для мене це було справж­нім потрясінням, – пригадує Сергій Бершов.

А одне з останніх досягнень альпініста – підкорення гори Аконкагуа (6962 м, найвища вершина у світі за межами Азії). На цю південноамериканську вершину він піднявся минулого місяця. 
До речі, 60-річний ювілей Сергій Ігорович відзначав на Ельбрусі. За його словами, своє 70-річчя проводить теж поза Харковом і «трохи займеться альпінізмом».

Савелій Мякушко