«Для них це не драбина, а нитка життя»: як живе відрізаний війною Студенок

Про це кореспондентці видання «Слобідський край» розповів староста Студенкського старостинського округу Сергій Кохан.

За словами старости, сьогодні у Студенку залишаються близько 40 людей, ще приблизно 30 — у Яремівці. У Пасіці проживає одна людина.

Евакуацію мешканцям пропонували задовго до того, як село опинилося фактично відрізаним від логістичних шляхів. Ще коли міст через Оскіл був цілий, людей закликали виїжджати, допомагали з транспортом, пошуком житла та перевезенням майна.

«Ми людей евакуювали ще до того, як міст був підірваний. Волонтери переправляли до Харкова, допомагали знаходити житло. Хто хотів виїхати — той виїжджав», — розповідає Сергій Кохан.

Як зауважує староста, багато мешканців скористалися можливістю евакуації ще тоді, коли логістика залишалася відносно безпечною. Люди вивозили речі, техніку, господарство та навіть пасіки.

«Військові зарані попереджали: технології змінюються і логістика буде порушена. Люди це розуміли й шукали можливості виїхати. Хтось переїжджав на Полтавщину, хтось на Черкащину, у Дніпро чи Кіровоградську область. Чимало з жителів округу переїхали до своїх же помешкань, які придбали за державною програмою «єВідновлення» в Харкові або в інших, відносно безпечних регіонах України , — каже староста.

Однак частина жителів вирішила залишитися.

«Є люди, які кажуть: нам байдуже, де жити, аби у своїй хаті. Багатьом уже за 70 років. Вони не хочуть починати життя спочатку», — говорить Сергій Кохан.

Після руйнування мосту через Оскіл ситуація стала значно складнішою. Студенок фактично опинився відрізаним від звичних шляхів сполучення. Люди змушені користуватися саморобним переходом через річку.

«Це навіть важко назвати переправою. Там драбина. Люди спускаються вниз і піднімаються з іншого боку. Для літньої людини це дуже складно. Хто молодший і здоровіший, той ходить по продукти не лише для себе, а й для сусідів», — розповідає Сергій Кохан.

Попри це, гуманітарна підтримка не припиняється.

«Возимо допомогу разом із поліцією. Доставляємо пакунки до Яремівки. До останнього завозили хліб, воду, найнеобхідніші продукти», — каже староста.

Навіть зараз евакуація залишається можливою, хоча організувати її набагато важче.

«Якщо людина вирішує виїжджати - залучаємо ДСНС. Є маршрути, але вони проходять через небезпечні ділянки. Постійно літають дрони, є ризик обстрілів. Та якщо люди хочуть евакуюватися, ми допомагаємо це зробити», — наголошує він.

За час евакуації волонтерам доводилося рятувати не лише людей.

«Були випадки, коли люди до останнього не хотіли залишати господарство. Одного разу довелося шукати відважних волонтерів, щоб вивезти корову. Інші через небезпеку відмовлялися їхати, але зрештою знайшлися люди, які погодилися заїхати в село й вивезти тварину», — згадує староста.

Сьогодні Студенок перебуває приблизно за 13 кілометрів від лінії фронту. Над селом майже щодня літають російські безпілотники, регулярно прилітають керовані авіабомби.

«Щодня або через день щось летить. Дрони постійно в небі. Буває, йдеш селом і кілька разів мусиш ховатися, бо не розумієш, чий безпілотник зараз над тобою», — каже Сергій Кохан.

Війна продовжує нищити інфраструктуру старостинського округу. У Студенку зруйнована школа: пряме влучання фактично знищило частину будівлі, спортзал та навчальні приміщення. Повністю зруйнована котельня, де раніше працював місцевий пожежно-рятувальний підрозділ.

Розбита школа у Студенку / Фото: Сергій Кохан

У Яремівці прямими влучаннями знищено три житлові будинки. Серйозно пошкоджений будинок культури, який до останнього залишався важливим осередком життя громади.

«Там ми видавали гуманітарну допомогу, хліб, воду. Навіть коли ситуація вже була дуже складною, жінки продовжували плести в клубі маскувальні сітки для військових. На щастя, коли прилетіло, людей у будівлі вже не було», — говорить староста.

Чимало жителів Студенка нині мешкають в Ізюмі та інших громадах Харківщини. Але навіть після евакуації не втрачають зв'язку з рідним селом. Дехто повертається доглядати будинки, обробляти городи чи годувати покинутих тварин. Для цього вони долають той самий небезпечний шлях через річку.

«Для них це не драбина. Це нитка життя, яка з'єднує їх із домом і дає надію, що колись тут неодмінно буде як до війни і навіть краще», — говорить Сергій Кохан.

Раніше ми писали, як прифронтова громада Харківщини планує майбутнє під обстрілами.

Ваша підтримка – запорука нашої щоденної праці. Ставайте частиною спільноти «Слобідського краю».