Історія
Головна газета Харківщини:
розповідаємо своїм про своїх
Офіційний день народження
Мова
Читачі
жителі всіх населених пунктів Харківщини

українська
10 березня 1917 року
Березень 1917 року. Йде Перша світова війна. Руйнується те, що здавалося непорушним: і монархія, і імперія; цар зрікається престолу. Через 10 днів після цієї події в Харкові з’являється нова газета – «Пролетарий». Назва була доволі промовистою – це був рупор робітників.

Чотири шпальти розміром А3 ціною в 6 копійок, дрібний текст без будь-яких малюнків і тим більше без фотографій тиражем у 5 тисяч примірників – ось що являла собою газета. Проте теми публікацій були вкрай злободенними: «Революція і горілка», «Робочі і Установчі збори», «Війна і заборгованість Росії», «Розвал царизму».

Газета була заявлена як щоденна, але виходила нерегулярно: елементарно не вистачало грошей, і весь рік вона несамовито боролася за своє існування. У № 90 від 13 липня величезними літерами на чверть шпальти було надруковано оголошення такого змісту: «Товариші! Наша газета переживає гостру нестачу в грошах! Якщо ви негайно не прийдете на допомогу, вона повинна буде загинути днями! Товариші! Ми чекаємо Вашої підтримки!»

І допомагали, адже газета була по-справжньому народною: надсилали і передавали до редакції хто скільки може, буквально по копійці. Майже в кожному номері можна знайти оголошення такого змісту: «Вітаємо газету «Пролетарій» і висилаємо у фонд газети 5 карбованців 40 копійок» – і підпис.
Останній, 135-й, номер «Пролетария», вийшов у світ 5 жовтня 1917-го. У листопаді замість нього вийшов перший номер «Донецкого пролетария».

З’явилася наша газета
1917 рік. «Пролетарий»
Тираж «Донецкого пролетария» становив 15–25 тисяч примірників, газета виходила обсягом у 4, рідше – у 6 шпальт; ціна змінювалася у зв’язку з інфляцією від 15 до 20 копійок. Для порівняння – фунт (приблизно півкілограма) білого хліба в ті часи міг коштувати 24–26 копійок.
Однією з головних тем газети була війна; регулярно публікувалися телеграми з фронту про хід воєнних дій, огляд зарубіжного життя (насамперед революційний рух і боротьба з ним), огляди преси, повідомлення про те, що відбувається на місцях оголошення про мітинги і збори, резолюції, відозви й накази нової влади.

Так, у номері 112 від 5 квітня знаходимо наказ комісара міліції Харкова, в якому говориться:

1. З огляду на оголошення в місті стану облоги, з цього числа всі театри, кінематографи і т. п. розважальні заклади закриваються. Особи, які не підкоряться цьому наказу, каратимуться за всією суворістю революційного закону.

2. Театр «Маяк» через небезпеку будівлі для громадського користування мною закрито.

3. За порушення тиші та спокою у п’яному вигляді пойменовані нижче особи піддаються штрафу в 100 карбованців: Василь Мешак, Ісидор Шахов, Носик, Сергій Левков, і Іван Шепелєв – за відмову в розміні 5 % облігації у 500 р.».

Усього вийшло 114 номерів «Донецкого пролетария», до того ж останній – за два дні до окупації Харкова австро-німецькими військами. Ще два номери видали підпільно.
Стали друкуватися місцеві огляди
Листопад 1917 – квітень 1918 року. «Донецкий пролетарий»
Наступні чотири роки газета повернулась до початкової назви і перестала бути партійною.

Життя газети, як і життя країни цього періоду, було бурхливим. У перші ж місяці 1920 року старі запаси паперу та друкарської фарби закінчилися, і наступні два роки газета виходила з найгіршою за свою історію якістю: сірий, зелений, жовтий або навіть брудно-рожевий папір, що більше скидався на промокальний, і буро-коричнева друкарська фарба.
У результаті текст більше нагадує розводи й ледве читається. Проте тиражі газети постійно збільшуються: якщо в 1921 році вони становили лише 6 000, то до травня 1923 року – 25 000. І це не результат впливу адмінресурсу, а винахідлива політика редакції, яка робила окремі додатки, що користувалися попитом: «Сторінка обітниці», «Юний пролетар», сатиричний додаток «Губметла», літературний додаток «Наш тиждень».

У 1922-му виходила радіогазета «Пролетарий», а в 1923-му – світлова газета: з квітня на головній площі Харкова щовечора на великому екрані транслювали її випуски.

У 1922 році в газеті починають публікувати комерційну рекламу. До того жу обсяг газети інколи доходив до 10 шпальт, і тоді реклама займала 3 з них.

З 1923 року на «сліпих» до цього газетних шпальтах з’являються малюнки та фотографії, а якість друку та паперу стає нарешті нормальною.

Із червня 1921-го по січень 1922 року газета була безкоштовною, зате 1922-й можна вважати рекордним: ціна за один номер доходила до 2 300 карбованців у Харкові і 2 500 карбованців в області. Ціна передплати на місяць сягала 45 000, хоча в цих «космічних цінах» винна інфляція. На газетах 1923 року вже написано: «Ціна – 50 коп. у грошових знаках 1923 року».

Газета перестала бути партійною і почала приймати рекламу
1920–1923.
І знову «Пролетарий»
Головне, що відбулося на цьому етапі – газета із суто робочої і міської стала газетою обласною (точніше, окружною, як тоді говорили).

Поруч з рубрикою «Життя робочих» друкується рубрика «Життя села» і створюється потужний інститут сількорів, які «постачають» у газету новини з місць.

У 1926 році тиражі становили 29 000, а до 1928 року досягли рекордних для газети 70 000, і все це великою мірою завдяки тому, що газета намагалася бути корисною своєму читачеві – і міському, і сільському.


Тоді в газеті під псевдонімом Аніка Воїн друкував фейлетони автор знаменитої пісеньки «Бублички» Яків Ядов; літературним редактором був «батько» української фантастики Володимир Владко, а з роабкоріов у кореспонденти газети прийшов Петро Лідов – один з найзнаменитіших вітчизняних воєнкорів.

Газета прагнула бути корисною своїм читачам – для них існувала рубрика «Харьковский пролетарий» відповідає на запитання» – і не залишала передплатника надовго: достатньо було повідомити адресу, за якою він перебував у відпустці, і його забезпечували свіжою газетою за цією тимчасовою адресою.

Із весни 1926 року в газеті публікується багато репортажів кореспондентів «ХП» про поїздки в райцентри та великі селища області – і це попри те, що до 1926 року від газети відокремився її додаток «Селянин», ставши самостійним виданням.

У 1927 році газета урочисто відзначила свій перший ювілей – не тільки десятиріччя свого існування, а й вихід 1000-го номера.

Газета перетворилася з міської на обласну
1924–1930. «Харьковский пролетарий»

Що стосується змісту, то шпальти газети рясніють словами «лікнеп», «культурна революція», «колективізація»...

Лайливе слово «опортуніст» на початку 30-х м’яко позначає те, що потім називатиметься «ворог народу».

Величезну увагу в руслі культурної революції газета приділяє формуванню полку робочих кореспондентів.



Звичайно, ні про голодомор, ні про репресії проти селянства газета не писала – вона була рупором влади.

Проте писала про ворогів: колишніх куркулів, спекулянтів і шкідників усіх мастей – про боротьбу із саботажем хлібозаготівель і боротьбу за хліб як такий.

Незважаючи на повну політизацію, газета займала активну громадську позицію – наприклад, домагається необхідних креслень для обладнання Есхара.

Пише вона і про всі значущі будівництва того часу, не приховуючи недоліків.

Редакція в ті роки розміщувалася на площі, яка зараз називається площею Конституції.

1930 році наша газета стала україномовною.
1930–1934. «Харківський пролетар»
Великого формату, на пристойному папері, з фотографіями, колажами та карикатурами, з тиражем у 55 тисяч – такою зустріла наша газета своє чергове перевтілення. З шостого номера 1934 року вона стала називатися «Соціалістична Харківщина». Під цією назвою вона виходила понад півстоліття.

Як і раніше, газета залишалася органом влади – і партійної, і радянської, але на її сторінках відбивалися всі найбільш значущі для суспільства події.

Сьогодні товсті підшивки «Соцки», по суті, – історія Харкова, області та країни. За її сторінками можна вчити історію створення Харківського тракторного заводу або розвитку руху стахановців, історію авіації або історію архітектури Харкова та райцентрів. Це стало можливим завдяки розвитку і зміцненню зв’язків з читачами та інститутом робкорів: їх короткі дописи газета друкувала по кілька тисяч на рік. Робітники і селяни, студенти і школярі любили свою газету і надсилали до редакції матеріали. Деякі потім ставали професіоналами.

До газети дослухалися: нариси і фейлетони, опубліковані на сторінках «СХ», вартували крісла (а то і партквитка) не одному недбалому чинуші. Завдяки цьому для тисяч простих громадян наше видання на довгі роки стало істиною в останній інстанції. Публікації популярних у 30-ті роки журналістів О. Мара, Я. Баша, М. Вугільного, І. Осипова, С. Борзенка, У. Березиної мали величезний суспільний резонанс. З газетою співпрацювали Давид Каневський, Микола Трублаїні та Микола Нагнибіда. У ній друкувалися твори Юрія Смолича та Наталі Забіли, Петра Панча і Олеся Гончара, Ванди Василевської та Миколи Бажана.
Після початку окупації Харкова газета продовжувала виходити в Куп’янську. Згодом редакцію евакуювали далі на схід: у Луганськ, Воронеж, Старобільськ. Діючи спільно з політуправлінням Південного і Південно-Західного фронтів, колектив газети зробив чимало спецвипусків для окупованих територій. Надрукована п’ятитисячним тиражем у форматі листівки, газета вселяла радянським людям віру в майбутню Перемогу. За один-єдиний номер «СХ», знайдений у мирного жителя, людину чекав негайний розстріл...

До речі, відповідальним редактором «СХ» у воєнні роки був Антон Хижняк – у майбутньому відомий письменник, автор широкомасштабних історичних і не тільки полотен.
У повоєнні роки газета не зрадила собі: вона, як і раніше, давала путівку в життя талантам. Саме «СХ» розмістила перші репортажі майбутнього поета Григорія Поженяна. На її сторінках були опубліковані перші вірші Інни Христенко – поетеси з унікальним талантом.

У житті газети були різні «смуги» – в якісь роки вона була сухішою й офіційнішою, в якісь – простішою, жвавішою і людянішою, але які б політичні вітри не віяли над нею, вона намагалася бути корисною своєму читачеві: пропагувала передовий досвід, розповідала про останні новини, критикувала недоліки. І читач відгукувався – до редакції мішками приходили листи, і жодний з них не залишався поза увагою. «Соцка» була газетою № 1 Харківщини; в ній підібрався колектив справжніх професіоналів.

26 років його очолювала Олександра Ситник, про чию мудрість у журналістських колах ходили легенди. Завдяки її вмілому керівництву «СХ» ніколи не сприймалася рядовим читачем як партійний офіціоз. У 1967 році саме вона приймала високу нагороду – орден Трудового Червоного Прапора, який газета отримала в зв’язку з півстолітнім ювілеєм.
Газета стала № 1 на Харківщині
1934–1990. «Соціалістична Харківщина»
За кілька місяців до початку 1991 року на сторінках «Соцки» було оприлюднено оголошення про зміну назви: над країною дули вже зовсім інші політичні вітри.

Було оголошено конкурс серед читачів – і пропозицій приходило достатньо.


На розширених зборах колективу, що тривали кілька годин, відповідальний секретар газети Борис Резніченко запропонував назву «Слобідський край», яка всім сподобалася.

У жовтні в «Соцці» вийшов пробний додаток «Слобідський край», а 30 грудня «Соціалістична Харківщина» попрощалася зі своїми читачами і передала естафету «Слобідському краю».

З цією новою назвою газета живе вже понад 30 років.

За цей час у житті газети було всяке: і злети, і падіння, і удачі, і помилки. Але головну лінію, яку тримала газета з 1917 року, продовжували і продовжують всі колективи «СК»: залишатися термометром епохи, її зрізом, її дзеркалом – і водночас помічником свого читача.

Остаточне перейменування газети та вихід у цифрове середовище.
1991 рік – 2018 рік. «Слобідський край»

У листопаді 2018 року колишнє комунальне підприємство перетворилося на ТОВ. Наше медіа стало незалежним. Харківська обласна рада та Харківська обласна державна адміністрація вийшли із складу засновників.

Відтепер єдиний засновник товариства – члени трудового колективу.

Зараз, коли весь світ переходить у цифрове середовище, і друковані ЗМІ масово витісняються електронними, ми зайняли нішу, яка робить «СК» унікальним виданням. Ми пишемо про те, що відбувається в громадах, про людей, які там мешкають, та їхні проблеми.

Як і раніше, «СК», прагне бути корисним своєму читачеві. Продовжуючи традицію 20-х років минулого сторіччя, ми відповідаємо на запитання читачів; творчо опрацювавши досвід 30-х років, ми оголошуємо конкурси; як і в 50-ті, ми проводимо фотоконкурси.

Намагаємося, щоб на наших сторінках було що прочитати «для душі», щоб найбільш важливі новини життя громад, їх новий досвід ставали загальним надбанням, щоб про видатних людей сьогоднішньої Слобожанщини могли дізнатися все.

Наш колектив молодий: середній вік працівника «СК» – 35 років, але у нас за плечима – більш ніж 100-річний досвід наших попередників, і сила, молодість і завзяття 30-річного «Слобідського краю».

Ми готові творити для вас, дорогі читачі!

Детальніше про сьогодення «Слобідського краю» читайте ТУТ.

Газета перестала бути комунальним підприємством.

2018 рік. «Слобідський край» став незалежним
Максимальна ціна одного номера –
2500 крб
Максимальний наклад одного номера
70 000 примірників

Цікаві факти про газету
Мінімальна ціна – у 1921 році газета розповсюджувалася безкоштовно
Найдовше очолювала газету
Олександра
Ситник –
26 років
Максимальна кількість шпальт в одному номері газети – 88
Найдовше газета існувала з назвою «Соціалістична Харківщина» –
56 років
Середній вік творчого колективу «СК» сьогодні –
35 років

Максимальна підписка на місяць –
45 000 (у 1922 році)

Харків, 61022, пл. Свободи, 5,
Держпром, 1 під'їзд, 1 поверх