Іван Падалка: художник, якого мобілізувала та погубила революція

Іван Падалка: художник, якого мобілізувала та погубила революція

Колаж Бріани Янковської

27 жовтня виповнилося 125 років з дня народження відомого митця-авангардиста.

1937 рік. Вулицею, що веде до відомого на весь Харків будинку «Слово» – обителі поетів, письменників і художників, – бреде осліпла від сліз жінка. Там, у затишній поки ще квартирі на 5-му поверсі, заставленій книжками й картинами, її чекає 13-річний син. А у вухах звучать слова, сказані чоловіком на тюремному побаченні: «...Це наше останнє побачення з тобою, Марієчко, назавжди останнє!»

Жінку звали Марія Пасько; вона була дружиною відомого художника-графіка Івана Падалки. Тоді вона не знала, що її чоловіка за контрреволюційну діяльність засудять до вищої міри і того ж дня розстріляють разом з його другом Василем Седляром і вчителем Михайлом Бойчуком. Вона не знала, що її відправлять на 8 років на заслання, що вона назавжди втратить сина, що у 50-ті їх усіх реабілітують, а в 90-ті про бойчукізм і школу Падалки говоритимуть як про видатне явище в мистецькому житті України. Вона просто плакала...

Скільки їх було, революцією мобілізованих і покликаних, які повірили в нові можливості, нове мистецтво, нову людину? Тих, хто закінчив життя в таборах, у забутті, переслідуваних за формалізм, націоналізм та інші «ізми»? Творців того самого авангарду, який був перерваний на зльоті і який сьогодні в такій моді і в такій ціні в колекціонерів? Татлін, Єрмілов, Архипенко, Пальмов. Іван Падалка – серед них.

Від сохи

Його біографія схожа на біографії багатьох, хто від сохи – та в творці. Село на Полтавщині, багатодітна сім’я, яка ледве зводила кінці з кінцями, маленький хлопчик, якому легко, немов граючись, даються всі предмети в церковно-приходській школі, і добрий пан, який помітив здібного до малювання хлопчика й заплатив за Іванове навчання в Миргородській керамічній школі, де вчителював Афанасій Сластьон – відомий художник і етнограф.

У 1913 році Іван перебирається до Києва – він вступає до Київського художнього училища, де йому знову пощастило з учителем – він працює під керівництвом знаменитого художника Федора Кричевського.

Нові принципи

Рік 1917-й був визначальним для багатьох. Іван Падалка був серед них. У грудні 17-го в Києві створюється Українська академія мистецтва. Там Іван зустрічається з Михайлом Бойчуком, художником і педагогом, який створив в українському мистецтві цілий напрям – бойчукізм. Те, що пропонував Бойчук, було небаченим. На відміну від багатьох авангардистів, які заперечують все старе мистецтво, Михайло Бойчук за основу своїх робіт брав візантійські мозаїки і фрески, давньоруську ікону, народну українську картину і поєднував усе це з новими, революційними темами. Разом з учнями він розписує новими фресками Київський оперний театр і Луцькі казарми, оформляє агітпоїзди, вулиці та площі Києва і Харкова до свят. Слідом за вчителем Іван Падалка пробує себе в новому напрямі.

Школа Падалки

У 1922 році Іван Падалка – випускник першого і єдиного випуску Української академії мистецтва – отримує диплом і працює в Миргородському, а згодом – у Межигірському керамічному технікумі. У 1925 році він – уже відомий знавець українського стилю – переїжджає до Харкова. Його запрошують викладати в Харківському художньому технікумі. Створений на базі дореволюційного художнього училища, технікум переживав тоді період становлення. Тут були відкриті графічні майстерні, в яких вів заняття Василь Єрмілов – відомий український авангардист. Із 1925-го Падалка та Єрмілов працюють разом. Саме тут складається те, що мистецтвознавці пізніше назвуть «школою Івана Падалки».

Слідом за своїм учителем Михайлом Бойчуком він вчить своїх студентів розуміти й аналізувати давнє мистецтво. Органічне поєднання світових художніх досягнень з українськими народними традиціями дало вражаючі результати – вже через 5 років школа Падалки стає відомою в усій Європі, а роботи її представників, революційні за тематикою, із захватом розкуповують західні колекціонери. Марія Котляревська з її динамічними роботами, в яких енергія, що б’є через край, поєднується з тонкою лірикою; Мойсей Фрадкін з його єврейськими мотивами; Михайло Зубар і Олександр Довгаль з революційно-індустріальною тематикою… І ще ціле коло молодих, гарячих, жадаючих здійснити переворот у мистецтві, і з ними – учитель – різкий, іноді до брутальності, але завжди справедливий. Марія Котляревська згодом згадувала: «Іван Іванович був для студентів не тільки викладачем, а й товаришем. Ходили разом на захоплюючі бойовики в кіно, часто разом обідали в їдальні. Падалка заходив до студентів, і вони заходили до нього. Брали іноді роботу на всю майстерню...»

Друга половина 20-х рр. для самого Падалки теж стала розквітом у творчості. Від орнаментальної графіки він приходить до монументалізму, розгортаючи сюжети на своїх гравюрах так, як це робили майстри Північного Відродження – і в результаті проста сцена прополювання, побачена очима художника, набуває нового змісту; перший український хмарочос – Держпром – вражає уяву своїми розмірами, а гравюра з матросом, який хвацько витанцьовує «Яблучко», за композицією дуже нагадує народну картину «Козак Мамай».

Розправа

На початку 30-х років творча атмосфера почала погіршуватися. У художньому інституті з’явився новий директор, і в Падалки відібрали майстерню. Почастішали напади критиків реалістичного напряму, які вимагали від художника писати так, як він бачить, на що Падалка єхидно помічав: «Корова теж бачить».

А потім почалися процеси над харківською творчою інтелігенцією. З будинку «Слово» один за одним ішли люди – поети, письменники, режисери, йшли – і не поверталися. З інтервалом у два місяці застрелилися Хвильовий і Скрипник. Цькування бойчукістів і школи Падалки посилилося.

Майстер переходить до книжкової графіки й багато займається ілюстрацією – робить малюнки до «Слова о полку Ігоревім» і обкладинку для «Енеїди» Котляревського, а пізніше – ілюструє романи Дені Дідро. 1934-й був останнім, коли учні Падалки брали участь у виставках за кордоном – але вчителя з ними вже не було. А в 1935 році художника переводять до Києва – нібито для зміцнення професорськими кадрами Київського художнього інституту. На ньому вже міцно висіли ярлики бойчукіста і формаліста, не вистачало тільки звинувачення в націоналізмі. За рік його заарештували, а ще через дев’ять місяців розстріляли за участь у контрреволюційній організації.

Доля спадщини

Гравюри Івана Падалки було відправлено до Києва, у спецсховище. У Харківському художньому музеї вціліли тільки дві роботи – «Вантажники» і «Портрет дружини». А фрески, якими Падалка разом з Бойчуком розписував Червонозаводський театр (нині ПК ХЕМЗ), ретельно забілили. Майстра і його учнів чекали довгі роки забуття.

Але Час усе розставляє по своїх місцях – і людей з чистими руками й гарячим серцем реабілітує Історія, як реабілітувала вона творців українського авангарду.

Читайте також: Як українка підкорила фешн-світ Америки 

Автор: Інна Можейко