Як майор-харків’янин став генералом акварелі

Як майор-харків’янин став генералом акварелі

Колаж Бріани Янковської

4 листопада виповнилося 110 років з дня народження одного з найвідоміших акварелістів України Сергія Луньова.

Його називали «генералом акварелі» – й не тільки тому, що за плечима в нього було 25 років служби в армії. Він, як справжній генерал, у своїх роботах вів уперед – геть від відсталості, замшілості й убогості, а його малюнок був енергійним, різким і впізнаваним – так, як він, більше не працював ніхто.

«Я, Луньов Сергій Омелянович, народився 1909 року в листопаді місяці в родині народного вчителя сільської школи в селі Окня, Речанського району Сумської області. Дитинство моє протікало у великій дружній родині – [нас] було п’ять братів і одна сестра, я був четвертим сином», – так починає свою біографію художник. Він писав її в 1949-му, коли у віці 40 років вступав у Союз художників. Це був переломний момент у його житті – військова служба підходила до кінця, і він ставить собі нове завдання: «...Хочу продовжувати працювати над технікою акварелі, що полюбилася мені, працювати над ілюстрацією та офортом». Але між цими рядками й початком біографії в його житті сталося багато подій, які всі разом узяті й породили унікальне явище в мистецькому житті під назвою «Сергій Луньов».

Щасливе дитинство Сергія пройшло у великому й галасливому батьківському домі в Сумах, де любили музику і ставили сімейні спектаклі, де ходила легенда про те, що художник Олександр Іванов був далеким, але родичем, де панували дух творчості й шанування мистецтва. Це дитинство закінчилося, коли Сергію було 12 – помер батько, і мати, шкільна вчителька, щоб урятувати дітей від голоду, віддає трьох старших у дитячий будинок. Чотири роки Сергій проводить там, і саме в цей час він робить перші спроби в малюванні. Повернувшись додому, хлопець закінчує семирічку, паралельно займаючись у художній студії та підробляючи в міському театрі – ґрунтував задники й варив клей. Два роки він збирав гроші на навчання в Харківській художній профшколі.

У Харкові, в горнилі 20-х

«Восени 1928 року мрія моя здійснилася... я їду в м. Харків та вступаю в Харківську художню профшколу», – писав в автобіографії художник. У Харкові – тодішній столиці України – народжувалася ідеологія нового мистецтва, були зібрані кращі творчі сили республіки. Майбутнього художника, який приїхав з провінції, захопила атмосфера життя великого міста з її гучними програмами художніх об’єднань, бурхливою полемікою про долю мистецтва, яскравим театральним життям і різноманітністю виставок. А от навчання його швидко розчарувало – він потрапив в альфрейно-декоративну майстерню, а там учили насамперед розписувати стелі. Сергій Луньов блискуче здає іспити до Художнього інституту, його приймають, але... через місяць відраховують – занадто багато студентів вступили так само.

Сергій Луньов. Вигляд з вікна автобуса. 1960 р.  Фото: sergeylunov.com

У 1932 році Сергій Луньов закінчує профшколу, яка на той час уже стала Харківським художнім технікумом. Він співпрацює з редакціями газет і журналів, а в 1933-му – починає працювати вільнонайманим художником у клубі Харківського прикордонного училища. Усе, що він отримав у технікумі та за його стінами, беручи участь у бурхливому мистецькому житті тих років, знайде своє застосування в його творчості набагато пізніше, уже в 60-х роках.

Армійський художник

Три роки Сергій Луньов, якого призвали в армію і залишили художником політвідділу того ж училища, пише портрети державних діячів, ударників військово-політичного навчання, оздоблює будівлі прикордонного училища та його інтер’єри, створює костюми й декорації для театральних вистав, які ставилися на сцені клубу училища, веде художній гурток, а в рідкісні години дозвілля пише пейзажі й натюрморти. Поки що маслом. І в 1939 році бере участь у першій своїй виставці – представляє шість робіт.

А потім почалася війна, художника мобілізували й після закінчення військових курсів направили служити на кордон – у Середню Азію, на кордон з Афганістаном. Художник згадував: «Ось так бувало в Термезі, сядеш у сідло й разом з планшетом і пензликами поїздиш увесь день. Може, за своєю «портативністю» й мобільністю акварель стала моїм улюбленим засобом вираження». Згодом мистецтвознавці, аналізуючи етапи творчості Луньова, дійшли висновку, що «відірваність» художника від загальної художньої течії в дусі соцреалізму і створила ту саму свободу думки та її вираження кольором і формою, яка характерна для його робіт.

Сергій Луньов. У порту. 1973 р. Фото: sergeylunov.com

Після закінчення війни художник повертається до Харкова і продовжує військову службу офіцером у Харківському прикордонному училищі. В автобіографії він пише: «У Харкові мене знову непереборно потягнуло до живопису, якому я віддаю всі свої вільні від служби години, які зрідка випадають». Проте творчість поступово переважила службу в житті Луньова.

Репортер природи

50-ті роки – час радісний і оптимістичний: війна закінчилася, розруха долається і от-от настане щасливе життя. Це відбивається в акварелях художника: його світ – цілісний, яскравий, а живопис – швидкий, розмашистий, енергійний, емоційний. Він називає себе репортером природи, але трохи лукавить: у 50-ті роки робить серію «Індустріальні мотиви», а згодом пише рудники Курської магнітної аномалії, терикони Донбасу, будівництво Уренгойського ГЕС. Але всюди художник залишається собою: навіть відвали вугілля, бруд розкатаних доріг під його пензлем перетворювалися на щось мерехтливе, дорогоцінне й у цілому створювало цілісний і виразний образ, а за зовнішньою картинкою очевидними стають напружені роздуми художника на тему «Людина і цивілізація».

Пішовши у відставку в 1956 році, Сергій Луньов нарешті отримує можливість зайнятися тільки творчістю – можливість, про яку він мріяв усе життя.

Сергій Луньов. Думи про пережите. 1968 р. Фото: sergeylunov.com

Уловити пульс сучасності

У 1958 році художник вступає до Спілки художників СРСР. Для нього друга половина 50-х і початок 60-х років – час подальших творчих пошуків і нова сходинка розвитку. Він був не самотній у своїх пошуках – хрущовська «відлига» поступово руйнувала стереотипи «офіціозного» мистецтва. Але якщо художники-шістдесятники прийшли до заперечення соцреалізму та пошуку нових способів передачі дійсності, знайомлячись із американським абстракціонізмом і творчістю Пікассо, то для Сергія Луньова базою його мистецьких пошуків була творчість художників 20-х років – адже він був знайомий з ними безпосередньо.

Сергій Луньов. Осіннє листя. 1970 р. Фото:  sergeylunov.com

Він входить у неформальний гурток харківських інтелектуалів, які збиралися й «підживлювали» одне одного знаннями про сучасне мистецтво; завдяки своїм неординарним роботам обзаводиться шанувальниками за кордоном – і з Франції отримує книги та альбоми з мистецтва ХХ століття, які в нашій країні знайти було практично неможливо.

Сергій Луньов. Старий хутор. 1974 р. Фото: sergeylunov.com

Він продовжує художній пошук: експериментує, накладаючи фарбу різними способами: то вона прозора, у техніці відмивання – то густа, яка нагадує оксамитову гуаш. Він часто оконтурює предмет лінією, продряпує по зображенню мастихіном, лезом або затирає пемзою, кладе потужний щільний колір, працює по аркушу, покритому милом або воском. Його кумиром стає Пабло Пікассо. У 1973 році, коли він помер, Луньов створює серію робіт, присвячену цьому художнику.

Узагалі 70-ті роки стали найцікавішими роками у творчості майстра. Він реалізував свою мрію – «вивів» акварель на перший план мистецького життя, довів своїми роботами, що вона може вирішувати безліч найрізноманітніших завдань. Але було ще одне нереалізоване бажання – подивитися Париж, побачити роботи свого кумира Пабло Пікассо, зустрітися з французькими друзями, яких він знав тільки шляхом листування. У вересні 1977 року його давня мрія здійснилася, і в складі делегації радянських художників Луньов приїхав до Парижа. Через півроку художника не стало.

Читайте також: Марі Лафоре - співачка, яка могла достукатись до кожного серця 

 

Автор: Інна Можейко