Доленосний Харків Шарапова-Конкіна
Замість зірка «Места встречи изменить нельзя» згадує свою минулу акторську славу, в якій особливе місце посів Харків.
Свій, харків’янин
Одразу й не повіриш, що актору Володимиру Конкіну цього року виконується 63 роки. З моменту виходу на екрани телевізорів кінострічки «Место встречи изменить нельзя» минуло 35 років, а Конкін усе залишається схожим на старшого лейтенанта Володимира Шарапова, сором’язливого, чуйного, із чарівною посмішкою, щоправда, голова трохи посивіла. Сьогодні актор з іронією називає себе «натурою, що йде». У кіно гідних ролей йому не пропонують, у театр теж не кличуть.
– Відмовляюся від багатьох ролей у сучасних серіалах, хоча можу зіграти кого завгодно, – розповідав Володимир Конкін кореспонденту «СК» під час одного зі своїх відвідувань Харкова. – Як казала Фаїна Раневська, з якою я працював у Театрі імені Моссовєта: «Знятися в поганому кіно – все одно що плюнути у вічність». Ну що мені – злочинця у літах якогось грати! Не хочу знижувати планку. У мене є декілька фільмів, які ніколи не підуть з історії, доки живе людство. І я пишаюся цим.
Тож Володимир Олексійович сьогодні повністю віддається письменницькій справі, регулярно друкується в «Літературній газеті» і збирає архів. Від моменту закінчення театрального училища в 1972 році Володимир Конкін почав вести щоденник. За десятки років накопичилося майже сорок томів. Важливе місце в цих записах займає харківський період актора. У Першій столиці він прожив небагато, але саме тут відбулися чи не найголовніші події в його житті. До речі, Володимир Конкін має звання «Почесний громадянин міста Харкова».
– Коли мені повідомили, що я почесний громадянин цього міста, я одразу ж замислився. Адже нічого корисного для Харкова я не встиг зробити, – зізнався актор. – Та, мабуть, більш важливою є пам’ять. Мабуть, не вистачає людей, які можуть якийсь «вітамінчик» привнести в життя міста. Ті, хто вважає, що я харків’янин, і ті, хто називає мене «своїм», не помиляються.
Дійсно, з актором неможливо не погодитись. Адже навіть не всі корінні харків’яни можуть похвалитися тим самим «вітамінчиком». Більшість людей присвячують все своє життя місту: живуть, працюють, народжують дітей, а пам’ять про цих людей іде разом з ними. А іноді достатньо тих спогадів і теплих почуттів, які маєш до міста, незалежно від часу та тих кілометрів, які роз’єднують з ним, аби в місті тебе визнавали «своїм».
Робота в ТЮГу» – це свобода
Володимир Олексійович Конкін народився в Саратові, у родині службовців. Батько – Олексій Олександрович – був головним ревізором Приволзької залізниці, а мати працювала у видавництві. Незважаючи на свою далеку від мистецтва професію, батьки Володимира були великими прихильниками театру і цю любов прищеплювали своєму синові з дитинства.
– Через хворобу серця у мене було звільнення в школі від уроків праці та фізкультури. І весь вільний час батьки водили мене по театрах і музеях, – пригадує Володимир Конкін. – Батьки взагалі були моїми друзями. Не було ніякої заяложеної дидактики, яка втомлює молодих людей, приводить їх до протесту. Мене батьки захопили, навчили працювати.
Тож, обираючи місце для продовження навчання, Володимир окрім театру не хотів ні про що інше й чути. Він вступив до Саратовського театрального училища імені І. А. Слонова, на курс Дмитра Лядова. До речі, не з першого разу. Набір студентів у той рік було вже завершено, але Володимир Конкін нерішуче постукав у двері прийомної комісії.
– Я на той момент уже вступив на історичний факультет, на радість батькам устиг написати блискучу роботу про Степана Разіна, – розповідає актор. – Але цього мені було мало. І я прийшов у комісію театрального факультету і сказав: «Я хочу зрозуміти, як із хлопчиків і дівчат роблять справжніх акторів. Я хочу побачити це. Дайте мені, будь ласка, тільки два тижні».
І його зарахували на перший курс Театрального училища. Володимир з успіхом грав ролі молодих і веселих героїв.
Тоді ж він зустрів ту єдину, яка стала його вірною супутницею по життю. А сталося це так. Якось разом зі своїм батьком Володимир прийшов на збір випускників у школу. Там він одразу ж звернув увагу на одну дівчину. За рік хлопець знову прийшов в школу, і знову побачив її. Алла виявилася дочкою колишньої класної керівниці Володимира. Майбутня зірка радянського кінематографа залицявся до красуні три роки і, здобувши її прихильність, запропонував одружитися. Згодом у пари народилося троє дітей – близнята Ярослав і Святослав, а також донька Софія.
З Аллою Володимир пов’язав долю, коли навчався на четвертому курсі, А у 1972 році він з відзнакою закінчив навчання у театральному навчальному закладі. Молодого актора запросили в Харківський театр юного глядача на головну роль у спектаклі «Свій острів» Каугвера.
– Харківський театр юного глядача – оце свобода, оце щастя! – згадує Володимир Конкін.
Щоправда, ця свобода тривала недовго. Адже місяць по тому саме в Харкові відбулись дві події, які докорінно змінили його життя.
– Як зараз пам’ятаю: 4 травня 1972 року на адресу нашого театру прийшли дві телеграми, – з посмішкою на обличчі ностальгує Володимир Олексійович. – У першій йшлося про те, що в мене народилися близнюки – мої сини Ярослав і Святослав. А у другій телеграмі було запрошення до Кіностудії ім. О. Довженка на кінопроби до фільму «Как закалялась сталь». Я тоді вважав, що мене розігрують, адже двох подарунків за день дещо забагато.
А далі були п’ять років роботи в Києві на Кіностудії ім. О. Довженка, корисні знайомства, зйомки в кінострічках, які, дійсно, принесли актору небувалу популярність.
На шикарній чорній «Волзі»
Роль Павки Корчагіна в кінофільмі Миколи Мащенка «Как закалялась сталь» була першою роботою Володимира Конкіна в кіно. Вона миттєво принесла акторові-початківцю широку популярність й офіційне визнання – у 1974 році актора було нагороджено премією Ленінського комсомолу. Успіх був невипадковим – Павка у виконанні Конкіна відрізнявся від колишніх екранних Корчагіних великим ліризмом, романтичністю та інтелігентністю.
До речі, на роль Павки Корчагіна спочатку було затверджено актора Миколу Бурляєва, вже два місяці йшли зйомки. Але режисер Микола Мащенко чомусь зупинив процес й узяв Володимира Конкіна.
– Можливо, режисера вразив мій чесний погляд. Мащенко відкрив мене як актора, – коментує події тих часів Володимир Олексійович. – Завдяки цій ролі я у 21 рік став популярним на території всього Радянського Союзу. Тоді я міг багато що собі дозволити, добре заробляв. На гонорар від фільму (2000 карбованців) купив дружині золотий годинник, а собі костюм. У 26 років я приїжджав на Кіностудію імені О. Довженка на шикарній чорній «Волзі», а Льоня Биков – на білій. Мене ненавиділа як мінімум половина співробітників.
Іншим боком популярності стало те, що на Володимира обрушилося безліч пропозицій від різних режисерів. Від багатьох пропозицій акторові доводилося відмовлятися, аби не «штампувати» на екрані образ Корчагіна. Але без роботи актор не сидів. У період з 1974 по 1978 рік він знявся у багатьох цікавих картинах. При цьому, залишаючись романтичним героєм, Конкін прагнув не повторюватися. У Андрія Кончаловського в мелодрамі «Романс о влюбленных» актор зіграв Никітіна-молодшого, у Бориса Івченка у фільмі «Марина» – поручика Бориса Ізвольського, в телефільмі Георгія Калатозішвілі «Кавказька повість» – Дмитра Оленіна, а в дитячому телесеріалі Артура Войтецького «Волны Черного моря» – підпоручика Костю. Дивовижно, що Конкіну, який не служив через хворобу в армії, за іронією долі часто діставалися саме армійські ролі. І саме ці ролі – серед його найбільш вдалих робіт. Одна з таких ролей – молодший лейтенант Суслін у драмі Леоніда Бикова «Ати-бати, йшли солдати». Персонаж Конкіна – інтелігентний і ліричний і, водночас, не позбавлений комічних барв.
– Побачивши мене на екрані в образі Павки Корчагіна, Леонід Биков сказав: «Володимире, ти комедійний актор». Я був приголомшений, адже роль у мене була серйозна. Але Биков в одному з епізодів (який в результаті до фільму не увійшов), зумів розглянути мою схильність до гумору, – розповідає Конкін. – А в 1975 році, запускаючи картину «Ати-бати, йшли солдати», Биков дав мені прочитати сценарій зі словами: «Вибирай будь-яку роль!» – Я прочитав його з дружиною і не стримався та й подзвонив йому опівночі, сказавши, що хочу зіграти Сусліна. Він відповів: «Все, роль твоя!».
Лебедина вірність
У цілому, Володимир Конкін знявся приблизно в 50-ти стрічках. У 1980-х актор «засвітився» на сценах багатьох театрів і студій. Проте у сімейному житті він виявився однолюбом.
– У моєму житті було 11 театрів і лише одна дружина, – розповідає актор. – Місця роботи я міняв, дружину, як інші актори, – ні. Я не бачив в інших жінках ті дивні плюси і ту жіночність, які були в Аллі. Вона пробачала мені багато витівок. Була моїм тилом у прямому розумінні цього слова.
У 2010 році в родину Конкіних прийшло горе. Кохана жінка Володимира пішла з життя у віці 58 років. Для актора це була тяжка втрата, від якої він довгий час оговтувався. Дружину досі Конкін називає «подарунком» долі, а себе «лебедем», адже, як і ці птахи, він знайшов у далеких 1970-х собі пару на все життя. У пам’ять про свою дружину актор зробив не тільки мармурову стелу, а й поставив власний спектакль «Муж, жена и сыщик», ідею створення якого Володимиру Олексійовичу запропонувала ще перед смертю дружина. І чоловік виконав обіцянку, адже звик у житті поводитись чесно.
Так було і в кіно. Важко уявити, що роль старшого лейтенанта Шарапова в телесеріалі Станіслава Говорухіна «Место встречи изменить нельзя» міг зіграти хтось інший. Але могло статися й так, адже 28-річний Володимир Конкін хотів збігти зі знімального майданчика. Не міг актор змиритися з каральними методами та жорстокістю Гліба Жеглова, роль якого блискуче зіграв Володимир Висоцький. Дует Жеглова та Шарапова привніс драматургічне зіткнення світоглядів. Глядачі й досі, вкотре переглядаючи «Місце зустрічі», гадають: що ж переможе – увага, доброта з одного боку, чи жорсткість і прямолінійність з іншого?
І практично в усіх ролях він такий – чесний, порядний, добрий, герой-романтик. Що ж це – вдало підібраний режисером типаж або щось інше? А про сьогоднішню долю нашого героя можна судити з його міркувань «про життя»: «Актор – дуже важка професія. Щоб вижити зараз, потрібно вміти обслуговувати. Але ні я, ні діти цього робити не будемо, у нас не прийнято поступатися своїми принципами. Знаєте, у мене є ремінь, я краще на одну дірку його затягну – і діти мене зрозуміють».
Катерина Терещенко, матеріал з газети "Слобідський край" №31.05.2014