Харківські кіборги: як кохання повертає ветеранів до життя після ампутації

Фото: благодійний фонд «Громадянин», Олександра Болотіна, герої матеріалу

Захисники з Харкова, які після важких поранень пройшли ампутацію, кажуть, що це не вирок. Усе залежить лише від тебе самого, від підтримки людей, які поруч, та від головної складової, що дозволяє пройти через усе. Ця складова – кохані жінки, які усі як одна кажуть: «Я тебе підтримаю у всьому». 

Василь Кирбаба отримав поранення 11 травня 2024 року на Донеччині внаслідок удару FPV. Ампутація на рівні верхньої третини правого стегна. Сприйняв це без істерики, без злості. Каже, що на плаву тримали віра, кохання дружини і розуміння, що життя триває попри усе, бо поряд з ним завжди будуть рідні люди.

Про поранення та лікарню розповідає небагато, бо не все пам’ятає – декілька днів провів у комі. Але слова, які вони сказали одне одному, коли Вікторія із сином приїхали у лікарню в Дніпрі, не забуде ніколи: «Ми разом усе подолаємо».

«Після поранення найбільшою підтримкою були наші діти. Вони тримали нас, коли нам самим не вистачало сил. Ми вчилися жити по-новому – разом із Василем. Вчилися не боятися, не жаліти, не здаватися», – розповідає Вікторія.

Було важко, кажуть вони, але ніхто не збирався здаватися чи відступати.

«Головне – не здаватися, бо є багато прикладів того, як люди не здавалися. У моєму випадку дуже виручило, що у мене є побратим, з яким ми зустрілися ще у 2022 році. Він мав таку саму ампутацію ще з АТО і у 2022-му пішов воювати. Я був у піхоті, перейшов в артилерію, і ми з ним їздили на стрільби. Тож у мене був прямий приклад, що можна далі жити. Зараз я вже працюю, активно відпочиваю, наприклад, дуже люблю рибалити. Життя після поранення не закінчується. Усе можна подолати, головне – сім’я поряд, а ще важлива підтримка лікарів, різних фондів, небайдужих людей», – упевнений Василь.

Вікторія теж вважає, що головне – підтримка родини. Але саме підтримка, а не жаління чи постійне зосередження на тому, що рідна людина тепер має проблеми зі здоров’ям.

«Головне – не жаліти, не бачити в ньому якихось змін таких. Вони ті ж самі люди, що були раніше, вони можуть усе. І по дому все зробити, а психологічно ще й самі тобі допоможуть. Тому жаліти чи за чимось у минулому шкодувати – ні. Василь любить рибалити, це для нього велике задоволення. Так от коли йде на рибалку взимку, я єдине, що кажу, це щоб потихесеньку, бо слизько. Й усе. Бо якщо я його з фронту чекала, то хіба не дочекаюся з рибалки?», – посміхається Вікторія.

До речі, Василь уже повернувся на свою роботу, працює будівельником. Війна руйнує Харківщину, а він зі своїми напарниками робить усе можливе для її відновлення. Бо колишній військовий як ніхто розуміє, наскільки це важлива справа.

«Тепер головне не нога, а дорога далі», – каже Василь про плани на майбутнє, які вони, звісно, будуть реалізовувати удвох.

Дмитро Набоков, позивний К.Т.Н, отримав поранення 5 січня 2024 року на Донеччині. Під час виконання бойового наказу наступив на міну. Ампутація на рівні середини гомілки.

«Звісно, після поранення життя змінилось. Але воно не скінчилося. Дуже допомогли зрозуміти це дружина, сім’я. Допомогла підтримка побратимів, які телефонували, писали, коли була можливість. Лікарі теж намагалися знайти слова підтримки. У Черкасах, де я проходив лікування, завідувач відділення інколи запрошував хлопців, які вже пройшли реабілітацію, протезування. І вони своїм прикладом показували, що життя триває», – розповідає Дмитро.

Якою б великою не була жага до життя, настроювати себе та реалізовувати цей настрій – дуже різні речі. Чоловік каже, що він із самого початку чітко зрозумів: усе, що треба робити, має робити він сам. Тож маленькими кроками, повільно, але цілеспрямовано йшов до своєї мети: «Я розумів, що в мене дружина, тобто я повинен піднятися, повинен їй допомагати. Повинен робити все, бо я чоловік».

Олена спочатку не зовсім розуміла, як саме може підтримувати Дмитра. Їй здавалося, що має допомагати в усьому.

«Коли він після лікарні уже приїхав додому, намагалася у всьому йому допомагати. Поки він не сказав: «Зупинись, коли мені потрібна буде допомога, я буду тобі казати. Все добре, я зможу». І тепер, навпаки, я часто кажу йому: «Зроби це, зроби те». Наприклад, після того, як з’явився протез і Діма вже почав ходити, міняти кошачі лотки – це його обов’язок. Котів у нас двоє. І посуд він часто миє, як робив це до війни. Ми повернулися до побуту абсолютно того ж самого, щоб був раніше», – з посмішкою розповідає жінка.

Головна умова встановлення такого зручного для них обох балансу – усе треба проговорювати. Коли потрібна допомога, з чим саме, а коли не треба лізти, бо це занадто.

«Не треба плутати жалість і підтримку, бо це абсолютно різні речі. Якби я постійно жаліла чоловіка, він би сам себе почав жаліти і точно б не добився таких результатів, які має зараз», – пояснює Олена.

Про результати Дмитро може розповідати багато. Наприклад, зараз він грає у харківській ампфутбольній команді, це футбол на милицях. Їхній тренер – молодий хлопець з подвійною ампутацією. І його це ніяк не зупинило. А ще Дмитро та Олена люблять подорожувати.

«Я своєму лікарю одразу сказав: «Робіть з ногою, що хочете, але мені потрібно бути за кермом». У тому році ми автівкою на Синевир їздили. Хто там був, знає, що там досить такий крутий довгий підйом з паркування до самого озера. Я піднявся, все добре. Тепер плануємо поїхати кудись, де тепло, можливо, на море. Будемо й активно відпочивати, й валятися на пляжі», – каже чоловік.

Тож подружжя Набокових упевнене: здаватися ніколи не можна. Треба завжди бути поруч з рідними, шукати допомогу й багато працювати над собою. І тоді життя буде таким, як хоче людина, а не таким, яким його роблять обставини.

«Спочатку треба шукати підтримку в рідних. Потім – звертатися у ветеранські фонди, хаби. Там підтримають, підкажуть, що робити і як. Є ще лікувальні заклади, де надаються послуги з реабілітації, психологічної допомоги, консультування. Треба шукати, дивитися. По всій Україні ця мережа налагоджена, і можу сказати з власного досвіду: захисникам допомагають», – пояснює Дмитро алгоритм дій для ветеранів із важкими пораненнями.

І Василю Кирбабі, і Дмитру Набокову допомагає благодійний фонд «Громадянин». Тут працюють з важкопораненими захисниками та членами їхніх родин. Вони отримують допомогу з лікуванням, протезуванням, фізичною та психологічною реабілітацією. Це надзвичайно важливо для тих, хто після ампутації має навчитися жити заново, віднайти себе у нових умовах та обставинах.

Але, наскільки б важливою не була допомога друзів, побратимів, небайдужих людей, благодійників, держави, ніщо не замінить підтримку рідних, сім’ї. Історії дуже багатьох захисників, які після важкого поранення знайшли в собі сили продовжувати повноцінно жити, – це історії про кохання. І про жінок, які були і завжди залишаються поруч.

«Так, ніхто не готовий до такого. Ні хлопці, які отримують поранення, ні їхні родини. Що саме та як треба робити у таких ситуаціях, нас ніхто раніше не вчив. Але підтримка близьких – це обов’язково, родина має бути поруч. Якщо її нема, треба або долучати фахівця з психологічної підтримки, або використовувати так званий варіант «рідний рідному», тобто долучати людину, яка вже пройшла цей шлях. Вона може на своєму прикладі усе продемонструвати, може поділитися досвідом. Я не знаю жодного прикладу, коли б це не надихнуло. Бо хлопці, у яких є бажання повернути своє звичне життя, потім навіть біжать марафони. Їхньою силою неможливо не захоплюватися», – розповідає керівниця у сфері комунікацій благодійного фонду «Громадянин» Євгенія Литвиненко.

У минулому році тут реалізували дуже красивий проєкт – фотовиставку «В обіймах сили». Це серія фотографій ветеранів, яким допомагає фонд, з їхніми родинами. БФ «Громадянин» організував її у співпраці з фотографкою Олександрою Болотіною у рамках проєкту «Харків – місто кіборгів», який реалізовувався за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та агенції з розвитку Brot für die Welt «Хліб для Світу». Світлини вийшли дуже щемкими, щирими та надзвичайно красивими. Фотографії родин захисників супроводжувались історіями, які поширювалися і на виставці, і на сторінках соціальних мереж фонду. Усі герої та їхні рідні казали те ж саме: сила – у любові, у підтримці, у вмінні бути поруч, незважаючи ні на що.

Андрій Корягін, позивний Француз, отримав поранення 15 березня 2025 року на Харківщині внаслідок влучання ворожого FPV-дрона. Ампутація правої нижньої кінцівки на рівні нижньої третини стегна. Зараз він продовжує реабілітацію, і поруч, як завжди, – дружина Ганна.

Він: «Рідним повідомили: «Я живий, це головне». Не хотів жалісних слів, не хотів тривоги. Усе, що мені потрібно було, – знати, що вдома чекають. Потім зосередився на лікуванні. Відганяв думки про втрату ноги, бо розумів – якщо зараз здамся, буде гірше».

Вона: «Мені допомагає все, що нагадує про життя – підтримка друзів і родини, заняття спортом та творчість, навіть звичайні культурні події. Коли бачиш, як інші живуть, борються, радіють, з’являються сили. Бо світ триває, і ми в ньому ще є».

Вони: «Тепер ми разом інакше дивимося на життя. Не відкладаємо дзвінки, не чекаємо зручного моменту, щоб сказати, що любимо. Ми вчимося не поспішати і цінувати спокій. Попереду – відновлення, робота, нові плани. Ми хочемо знову мандрувати, побачити місця, де ще не були, зустрічати світанки й просто пити каву разом – без поспіху й страху. Ми тримаємо одне одного. І поки ми поруч – нічого не страшно».

Євген Жданов, позивний Угольок. Поранення отримав 28 вересня 2024 року на Курському напрямку внаслідок підриву на ворожій міні. Ампутація лівої нижньої кінцівки на рівні верхньої третини стегна. На той момент вони з Анастасією ще не були разом.

Вона: «Коли прийшла звістка про поранення Євгена, ми не були у стосунках. Хтось із знайомих написав у спільний чат. Просто повідомлення – стримане, сухе, але воно різонуло так, що руки затремтіли. Було сумно, боляче і водночас з’явилося вперте бажання: він має встати. Хоч би що. Вже тоді я зрозуміла, що байдужою не залишуся».

Він: «Коли Настя приїхала, я ще був у шпиталі. Ми не були разом, коли мене поранило, та її поява була теплішою за будь-які ліки. Вона просто зайшла в палату, і я вперше за довгий час відчув, що не один. Її обійми стали точкою, з якої почалося повернення до життя».

Вона: «Коли Євген повернувся до звичайного життя, змінилося й моє. Ми живемо разом, займаємося спортом, працюємо, навчаємося. І головне в нашому ритмі – здоров’я, увага до тіла, до протезування, до дрібниць, які роблять рух легшим. Попереду багато планів. І всі вони – теплі».

Сергій Куценко, позивний Бонус. Поранення отримав 15 червня 2024 року на Харківщині. Ампутація на рівні нижньої третини лівого стегна. Усі випробовування вони проходять разом – Сергій, його дружина Анна та двоє доньок.

Він: «У стабілізаційному пункті лікарі сказали, що зараз треба боротися не за ногу – за життя. Тоді я вперше по-справжньому усвідомив, де я і що відбувається. Потім Харків, шпиталь, без свідомості. Коли прийшов до тями, попросив у санітарки телефон, щоб подзвонити дружині. Почув її голос – швидкий, тремтливий, рідний. І мені стало спокійно. Потім були операції, лікарні, дороги. І вона – завжди поруч. Коли я запитав: «Ти ж не хочеш інваліда?», вона сказала: «Це питання закрите. Раз і назавжди». І в ту мить я зрозумів, що саме завдяки їй тримаюся».

Вона: «Я пам’ятаю ту ніч дуже чітко. Дзвінок серед ночі, його голос тихий і виснажений. Я лише повторювала одне: «Ти живий, живий?». А він відповів: «Мінус одна нога». Я не плакала, я кричала – не від розпачу, а від полегшення. Живий! Коли поклала слухавку, просто впала на підлогу й плакала так, що не вистачало повітря. До тями мене привела старша донька. Вона обійняла, подивилася прямо в очі і сказала: «Мамо, живий же. Значить, усе буде добре». І я повірила їй».

Він: «Анна була поруч у всьому: у перев’язках, у лікарняних палатах, тиші між черговими операціями. Інколи була суворою, але я вдячний їй за це, бо саме її сила не дала мені впасти духом.

Ми почали інакше дивитися на життя, цінувати кожен день, кожен світанок. І пообіцяли собі: ми ще будемо танцювати на весіллі наших дівчат, подорожуватимемо разом і чекатимемо онуків».

Дмитро Набоков зараз працює у фонді «Громадянин». Спочатку йому тут допомогли, а потім він став учасником команди, яка підтримує захисників.

«Наразі відбувається трансформація суспільства, тому що такої кількості людей з ампутаціями або з пораненнями ніколи не було. Суспільство починає розуміти, що є допомога і є жалість, тож треба відділяти одне від одного. Якщо я можу зробити сам, добре. Якщо не можу, попрошу про допомогу. Але не лізьте до мене, коли не прошу. Кодекс поведінки з людьми з вадами здоров’я, назвемо це так, почав змінюватися ще до війни. Вже тоді почали казати: якщо ви бачите людину в інвалідному візку, то не треба її хватати й штовхати кудись. Спочатку запитайте, чи треба допомогти, бо інакше можете образити. Я дуже сподіваюся, що наше суспільство все-таки стане більш толерантним, людяним», – каже Дмитро.

Євгенія Литвиненко також підкреслює: допомогу не треба нав’язувати, але про неї треба попросити. Намагатися впоратися самотужки неправильно.

«Треба зрозуміти, прийняти свою проблему і прийти з нею до тих, хто може допомогти. Далі вже фахівці, ми або наші колеги з інших фондів, спрямують, куди потрібно звертатися. Чи до лікарів, чи за реабілітацією, чи за психологічною підтримкою. До речі, багато з цього можна пройти у Харкові. Якщо більш складні випадки і потрібна спеціалізована реабілітація, наприклад, це важкі черепно-мозкові травми, спинальні, тоді ми спрямуємо хлопців в інший реабілітаційний центр. Головне – не боятися просити про допомогу», – говорить Євгенія.

За її словами, зараз багато захисників звертаються до них – і це дуже добре.

До того ж приходять не тільки ветерани, а й члени їхніх родин. Коли активна дружина або мама, це забезпечує чудові результати. Є багато випадків, коли майже не давали шансів на активне життя, але наполегливість цих жінок, які стукаються скрізь, кардинально змінила ситуацію.

«Так, ми не можемо повернути кінцівки, відновити певні функції організму. Але можемо допомогти адаптуватися до нового тіла, щоб вести активний спосіб життя. Єдина умова – треба діяти разом: самі хлопці, їхні родини, лікарі, ми», – зауважує Євгенія Литвиненко.