Ховала свого хлопчика по телефону

У Тетяни Путятіної росіяни вбили сина, невістку та трьох маленьких онуків. Тетяна Матяш-Мирна втратила єдину дитину. Усього з початку повномасштабного вторгнення на Харківщині загинуло 113 дітей, 666 дітей отримали поранення під час ворожих обстрілів.

Родина Тетяни Путятіної жила у Харкові на вулиці Котельній, яка розташована недалеко від нафтобази. Вона, син Григорій, невістка Ольга та троє маленьких онуків – 7-річний Льоша, 3-річний Міша та 10-місячний Паша. Донька Тетяни мешкає у Сумах, у онучки в лютому – день народження. Тож бабуся поїхала до малої на свято.

Завдяки цьому Тетяна залишилася жива, хоча каже, що краще б вона була тоді вдома разом з усіма. Бо зараз бачить їх лише у снах, після яких прокидається та до самого ранку плаче.

«Шахед» ударив по нафтобазі близько 11-ї вечора 9 лютого 2024 року. Онуки вже спали. Тетяна бачила, що син був у соцмережі, тож не хвилювалася. А коли прочитала у новинах про приліт та побачила фото свого двору і вулиці, зв’язку вже не було. Ніхто більше не відповідав.

Тетяна ще вночі усе зрозуміла, і додому поїхала одразу вранці, на першій маршрутці о пів на шосту. Рвалася у свій двір подивитися, що сталося. Але жінку не пустили. Та й дивитися не було на що – будинок вигорів, двір також.

Ми зустрічалися з нею на місці, що колись було її домом, у лютому. Вже другий рік вона обов’язково приїжджає додому на роковини, приносить іграшки та квіти. За цей час біля знищеної вогнем будівлі виріс акуратний пагорок, бо іграшки сюди приносять також сусіди або й навіть незнайомі люди.

«Ось тут одразу в коридорі син лежав. А он ванна біла, там, де вікна. Тут у ванній – Оля, Льоша і Паша. Можливо, вони тут ховалися після вибуху, ніхто цього тепер не знає. А Міша був там далі, за залізом, де кухня. Його у кухні знайшли. Ось так і скінчилося їхнє життя», – плаче Тетяна, коли ми ходимо біля погорілих стін, що залишилися від будинку.

Врятуватися в її родини не було жодного шансу – через пожежу на нафтобазі вулицею текла вогняна річка. Їхній будинок спалахнув майже одразу. Горіли машини, що стояли поруч, горіли сусідні будинки. Тоді, крім родини Путятіних, загинуло ще двоє людей.

На подвір’ї у Тетяни Путятіної згоріло все. На згадку у жінки залишилися лише фото, що були у телефоні, та світлини, які збереглися у родичів. А ще – чашка зі свого дому, яку вона тримала на роботі, та маленька саморобка, що подарував старший онук Льоша.

Але рідні приходять до неї у снах. Вони загинули у лютому 2024-го, а влітку наснились їй вперше. Ніби вона зустрічається із сином на їхній вулиці. Він одягнений у ті речі, які любив носити. Мати обіймає його, каже, що любить їх усіх, питає, куди вони пропали. Спереду сорочка ціла, а потім вона бачить спину сина, яка уся згоріла разом із сорочкою. Але він їй каже: «Мамо, усе нормально»…

А ще вони декілька разів снилися в якомусь гарному приміщенні. Вона заходить у коридор, та не йде далі, каже: «Я взута, не буду заходити, у вас там дуже чисто».

«Вони у моїх снах завжди радісні, у них усе добре», – плаче жінка.

Зараз Тетяна мешкає у доньки у Сумах. Каже, що, коли її питають, чи не страшно там жити – область прикордонна, ворог там активно діє, вона зазвичай просто відповідає, що ні. Бо як пояснити людям, що після лютого 2024-го їй тепер нічого не страшно? Найстрашніше вже сталося.

Вона б могла нікуди не виїжджати з Харкова: вже отримала сертифікат за знищене житло та придбала тут квартиру. Але тоді буде увесь час проводити на цвинтарі, бо не може жити сама, звикла бути з родиною. Спочатку навіть хотіла відновлювати дім, та потім зрозуміла, що не має на це сил.

Зізнається, що дуже вдячна психологині, яка з нею працює. Сама розібратися, за що їй таке і чому загинули її діти, не може. Психологиня теж не дасть відповіді на ці питання, але допомагає знайти те, заради чого треба продовжувати жити.

На похороні Тетяна Путятіна просила показати те, що відбувається у Харкові, усьому світу, щоб це побачили ті, хто підтримує війну. Тоді над трунами своїх рідних вона побажала, щоб з убивцями трапилося те саме, що і з її родиною. Через два роки жінка повторює те ж саме.

«Коли мої діти загинули, росіяни писали різні коментарі. Ставили смайлики, які сміються, радили мені йти за родиною, знущалися: «а що, спали, блохи?». Я спочатку відповідала, а потім зрозуміла, що це марно. Але я нікого не проклинаю, ні. Мені ще бабуся моя говорила: «Онучечко, тільки нікого не проклинай. Усе кажи, але не прокляття». Тому просто нехай убивцям усе повернеться. Тим, хто ставить руку, коли запускає усе це на нас», – говорить жінка.

30 жовтня 2024 року родина Тетяни Матяш-Мирної, як завжди, коли лунає сирена, зібралася у коридорі. Вона, чоловік та двоє 11-річних хлопчиків, син Марк та племінник Назар. Але того разу дві стіни від прямого влучання не вберегли.

З того боку, що виходить на вулицю, багатоповерхівка на вулиці Нескорених на Салтівці виглядає майже неушкодженою. Ніхто й не здогадається, що там був приліт та загинули люди. Саме зараз, через два роки, будівельники з двору розбирають розбиті квартири колишнього під’їзду родини Тетяни.

«Виходжу з ванни і всіх бачу. Першим стояв чоловік, потім Назарчик, і останнім був Марічек. Залишилося тільки закрити двері – і я поряд з ними. І далі – все. Мене відкинуло вибуховою хвилею, зачинилися двері, а коли розплющила очі, я вже під завалами. Навіть не можу зрозуміти, який це був момент. Одна хвилина – і все життя зламалося», – згадує Тетяна той вечір.

Про те, що відбувалося далі з рідними, їй потім розповідали. Бо саму її витягували з-під завалів рятувальники.

Згадує про одного з них, який не злякався, коли пожежники кричали, що треба виходити, бо можуть завалитися стіни. Горіла газова труба, це було дуже небезпечно. Тетяна потребувала допомоги, щоб звільнитися з-під завалів. Вона сильно постраждала, тож навіть коли їй вивільнили руки та попросили відштовхнутися, як на уроці фізкультури, через чисельні травми зробити цього не могла.

Тоді чоловік плигнув до неї та підштовхував знизу, щоб підняти до рівня другого рятувальника, який знаходився нагорі. Вони витягнули Тетяну, а потім жінку одразу направили до лікарні.

«Привезли до реанімації, зробили екстрену операцію. У мене були перелом хребта, зламані ребра, там великий перелік що було. Пробиті легені. Мені ж боялися казати, що син загинув. Питала про свою дитину в реанімації, а всі просто виходили й мовчали», – розповідає мати.

Каже, що її хвилювало лише одне питання: чому вона вижила? Чому лежить уся поламана у реанімації, а Марічек загинув?

Племінник теж опинився тоді у лікарні, потім проходив реабілітацію. Зараз із вже 13-річним Назарчиком усе добре. Раніше він дуже любив ходити у гості до свого брата та проводити з ним час, а тепер забігає до тітки.

Тетяна не може спокійно згадувати, як хлопчик розповідав їй, що після того прильоту його нога застрягла і він висів на арматурі вниз головою на рівні 4-го поверху.

«Коли з-під завалів виліз чоловік, він тримав Назарчика на собі. Бо, не доведи боже, ще ніжка відірвалася б під усією вагою дитини, яка висить за цю ніжку», – говорить Тетяна.

У той вечір від російської ракети загинуло троє людей. Крім Марка, ще один хлопчик, Борис, який приїхав до бабусі на канікули. А ще – юнак, сусіди навіть не знали, що він живе в їхньому під’їзді на третьому поверсі.

Тетяна не могла бути на похороні єдиної дитини. Вона попросила у чоловіка зробити так, щоб хоча б по телефону попрощатися із сином.

«І він підставив свій телефон до вушка Марка. Дякую лікарям, які дозволили мені в реанімацію принести телефон. І я так із сином прощалася», – розказує жінка.

Вона постійно дякує чоловікові, бо, поки лежала у реанімації, усе було на ньому. Дякує рятувальнику, який тоді її витягнув з-під завалів. Лікарям, які зробили декілька операцій, та медикам, які потім піднімали її на ноги. Коли вдруге їхала на реабілітацію, разом з нею їхав військовий з такими ж травмами. Він лежить, не може ходити, а Тетяна нехай повільно, але ходить завдяки усім людям, які підтримують її родину. Також багато зробили рідні та близькі, без них вона б не впоралася.

Мати з гордістю розповідає, що її дитина любила ходити до школи, ставилася до навчання як до своєї роботи, бо батьки заохочували Марка за добрі оцінки.

У них була така традиція – куди б Тетяна не їздила, завжди привозила звідти своїй дитині гостинчики. І з роботи доволі часто приносила сину смаколики. Вона робить так і зараз – нещодавно була за кордоном, привезла цукерки та віднесла Марку.

А ще вони завжди дарували сину те, що він просив. На 10 років хотів айфон – і це єдине вціліле, що знайшли під завалами поліцейські. Телефон тепер завжди у Тетяни, вона не видалила номер та зберегла усі ігри й програми, що закачав туди Марічек. А тато носить його ланцюжок із хрестиком. Це друга і остання річ, що залишилась їм від сина.

«У нас собачка тепер є. Ми з чоловіком виконали свою обіцянку перед сином. Він хотів, щоб йому подарували домашнього вихованця. Я пояснювала: «Синочку, ми будемо виїжджати, а не люблять брати у орендоване житло з домашніми тваринами. Як закінчиться війна, купимо тобі кого захочеш. Собаку, котика». І він погодився. Війна не закінчилася, але ми купили собаку. Його звуть Марсель. Марічек хотів лабрадора, але ми зараз орендуємо житло, великого собаку ніхто не дозволить. Тож узяли маленького, французького бульдога», – розповідає Тетяна.

Тетяна Матяш-Мирна виконала й ще одну обіцянку, вже перед собою. Вона стала ініціаторкою створення фотовиставки «Янголи Харківщини», яка відкрилася у Харкові наприкінці минулого року. Організаторами проєкту виступили Харківська правозахисна група та обласна прокуратура.

В експозиції представлені фото 36 дітей, які загинули в області з початку повномасштабного вторгнення. За інформацією Харківської обласної прокуратури, за наявними на зараз даними, всього у Харківській області загинуло 113 дітей, 666 дітей отримали поранення під час ворожих обстрілів.

Серед тих дітей, фото яких є в експозиції, – 11-річний Марк Матяш-Мирний, 15-річний Борис Добробаба, який загинув від тієї ж російської ракети, троє онуків Тетяни Путятіної. А ще 6-річний Максим Дудник з міста Ізюм, який загинув 22 березня 2022 року. 13-річна Вероніка Шульга, теж з Ізюма, яка загинула 23 березня 2022-го. 13-річна Наталія Іноземцева із Златополя, вона загинула 26 вересня 2022 року. 6-річна Мирослава Кузнєцова із Донця, яка загинула 8 березня 2022 року. 15-річна Дарина Сидоренко із Дергачів, дівчинка загинула 13 березня 2022 року. 14-річний Артем Чумак з Ізюма, який загинув 9 березня 2022 року. 12-річна Альбіна Біцман з Ізюма – загинула 23 березня 2022 року…

Найменшій дитині, чиє фото є в експозиції, Михайлику із Золочева, було лише два місяці. А 13-річний Антон Тарасенко з Чугуєва – перша дитина, яку росія вбила на Харківщині з початку великої війни. Хлопчик загинув уранці 24 лютого 2022 року.

«Якщо я залишилася жива, мабуть, маю щось робити. Щось важливе для наших дітей, які загинули. Ця виставка – це крик батьків, які втратили своїх дітей, і мій власний крик серед них. Я хочу, щоб їх ніколи не забули, щоб вони були у наших серцях, у нашій пам’яті. Коли у тебе загинув єдиний син, заради якого ти жила, ти не можеш скласти руки і просто мовчати. Про це треба кричати – росія вбиває наших дітей. Щоб тебе чули не лише в Україні, а й у всьому світі, щоб нам допомогли зупинити цю страшну вбивчу машину», – каже Тетяна Матяш-Мирна.

Як пояснила прокурор відділу протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Харківської обласної прокуратури Світлана Косолапова, ідея фотовиставки «Янголи Харківщини» полягає в тому, щоб не говорити лише мовою статистики, а насамперед показати історію кожної дитини, її мрії та індивідуальність. Адже кожна дитина – це історія життя, яке знищили, це мрії, які вже не справдяться. Тож завдяки фотовиставці організатори прагнули показати, якими були загиблі дітки, показати дитячі життя, які забрала війна

«Загибель і поранення дітей унаслідок обстрілів є воєнним злочином та кваліфікується як порушення законів та звичаїв війни. Правоохоронці Харківщини ретельно документують кожен із таких злочинів. Наразі на розгляді судів області перебувають кримінальні провадження за обвинуваченням представників зс рф за вчинені воєнні злочини, внаслідок вчинення яких загинули діти. Розслідування таких справ та підтримання обвинувачення у них – це системна та тривала робота, спрямована на те, щоб жоден із таких фактів не залишився без правової оцінки та винні понесли встановлену законом відповідальність», – зауважує Світлана Косолапова.

Наразі фотовиставка «Янголи Харківщини» продовжує свій шлях. Зокрема, 22 лютого 2026 року експозиція відкрилася в Бельгії в місті Гент, а 24 лютого – у Латвії в Ризі.

Тетяна Матяш-Мирна говорить, що вони разом із Харківською правозахисною групою та обласною прокуратурою продовжать цю роботу, як би складно це не було. Це обов’язок перед загиблими дітьми, і це можливість донести світові правду.