«Завжди сподіваємося знайти живих»

З першого дня повномасштабного вторгнення рятувальники Харківщини працюють без перепочинку – під обстрілами, авіаударами та з ризиком повторних «прильотів». Заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини Харкова Віталій Мироненко – один з тих, хто щодня ризикує своїм життям, аби врятувати інших. Він розповів, як змінилася їхня робота за чотири роки великої війни, що найважче у службі та про випадок, що залишиться у пам’яті назавжди.

Віталій Мироненко – заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини у Харкові. Перший день повномасштабного вторгнення чоловік зустрів не в Харкові – був у сім’ї дружини у Нововодолазькій громаді.

Перші місяці війни були справжнім випробуванням, обстріли йшли постійно. Чоловік говорить, що тоді, на початку великої війни, виклики йшли один за одним. Бувало, що рятувальники не встигали повертатися до підрозділу, бо потрібно було їхати на нову локацію.

«Чесно кажучи, у перший день ми не зовсім розуміли, що до чого, ми просто виконували свій обов’язок – займалися порятунком людей. Працюємо на одній локації, а ще десь поруч прилітає. А коли пішли масовані обстріли саме центральної частини міста – заходили літаки, скидали авіабомби, тоді вже стало трошки моторошно. Але якщо чесно, то переживаєш не за себе, а за весь особовий склад, тому що ми завжди працювали пліч-о-пліч, усі були в зоні видимості, один одного контролювали», – зазначає рятувальник.

Тоді в їхній частині постійно перебували люди, які шукали притулку, – сім’ї з дітьми, літні люди. На відпочинок часу не було.

«Бувало, приїдеш, кинеш бойовий одяг там, де є вільне місце, й намагаєшся у цей вільний час лягти відпочити, бо через хвилину може бути новий виклик», – додає чоловік.

Віталій зізнається: фізичну втому можна витримати. Найважче – бачити людський біль від втрати.

«Коли людина загинула, а поруч рідні у стані шоку – це дуже тяжко. Тому зараз на обстріли намагаємося виїжджати з психологами ДСНС, щоб одразу надавати підтримку», – каже чоловік.

Найбільше йому запам’ятався обстріл ринку «Барабашово» у березні 2022 року. Тоді вогонь охопив майже весь ринок і перекинувся на сусідні будинки. Під час гасіння пожежі росіяни обстріляли ринок удруге, вбивши одного рятувальника. Ще один зазнав поранень.

Чоловік каже, найважчим був 2022 рік, згодом стало зрозуміло: війна надовго, потрібно адаптуватися. Зараз рятувальникам допомагає ситуаційний центр – попереджає про напрямок руху ракет і «шахедів».

Та найголовніше, зазначає Віталій, підтримка команди.

«Ми всі намагаємося один одного підтримувати. Наша робота нелегка, але завжди намагаємося жартувати, якось підтримувати моральний дух і не опускати руки, а йти тільки вперед», – ділиться рятувальник.

Віталій пояснює: тип обстрілу має значення.

«Якщо це ракета, дві стіни можуть не врятувати, особ­ливо в панельному будинку. Він складається, як картковий. Якщо «шахед» – шансів більше. У нас був виклик, коли загинула жінка, яка спала майже під вікном. Якби вона спала в іншій кімнаті, де є дві стіни, то, дійсно, це могло б врятувати», – каже чоловік.

Він згадує диво, яке сталося після удару крилатої ракети по будівлі академії при Президентові. Частину споруди було повністю зруйновано.

«Завали були великі, кут будівлі був зруйнований повністю, але нам удалося врятували охоронця, якого привалило. Ми тоді жартували, що він у сорочці народився – і не в одній», – каже рятувальник.

Говорить, що у будь-якому випадку розкопки ведуть до останнього, бо завжди сподіваються, що знайдуть людей живими.

Мріяв про професію з дитинства

Те, що він обрав професію рятувальника, не дивно, бо вперше у пожежно-рятувальній частині Віталій побував у 5 років. Там служив його батько. Вже тоді, маленьким хлопчиком, він обрав професію. Нині батько – пенсіонер, але, коли почалася велика війна, чоловік повернувся до рідної частини волонтером.

Віталій зазначає, що, навіть попри постійні ризики, він жодного разу не пошкодував про вибір професії. Єдине, що й досі не вкладається у голові – як можна вбивати тих, то рятує людей.

За мужність і відвагу Віталій отримав медаль від Президента України «За оборону України». Але найцінніше для нього – повертатися додому, туди, де чекають дружина і дві донечки.