«Завжди сподіваємося знайти живих»

Історія харківського рятувальника, який чотири роки працює під обстрілами 

04.03.2026 16:19

З першого дня повномасштабного вторгнення рятувальники Харківщини працюють без перепочинку – під обстрілами, авіаударами та з ризиком повторних «прильотів». Заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини Харкова Віталій Мироненко – один з тих, хто щодня ризикує своїм життям, аби врятувати інших. Він розповів, як змінилася їхня робота за чотири роки великої війни, що найважче у службі та про випадок, що залишиться у пам’яті назавжди.

Виклики йшли один за одним

Віталій Мироненко – заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини у Харкові. Перший день повномасштабного вторгнення чоловік зустрів не в Харкові – був у сім’ї дружини у Нововодолазькій громаді.

Віталій Мироненко

Віталій Мироненко

заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини

Я 23 лютого змінився з добового чергування та поїхав до дружини з донькою. На ранок 24-го числа прокинувся від сліз дружини, у мене десять пропущених від начальника карау­лу. Швидко зібрався та поїхав у Харків. Це було жахливо: всі намагалися виїхати з міста якнайшвидше, машини в три ряди по зустрічній смузі. Я їхав години дві. На під’їзді до Харкова почув перші вибухи. Прибув до підрозділу, зустрівся зі своїми колегами.

Перші місяці війни були справжнім випробуванням, обстріли йшли постійно. Чоловік говорить, що тоді, на початку великої війни, виклики йшли один за одним. Бувало, що рятувальники не встигали повертатися до підрозділу, бо потрібно було їхати на нову локацію.

«Чесно кажучи, у перший день ми не зовсім розуміли, що до чого, ми просто виконували свій обов’язок – займалися порятунком людей. Працюємо на одній локації, а ще десь поруч прилітає. А коли пішли масовані обстріли саме центральної частини міста – заходили літаки, скидали авіабомби, тоді вже стало трошки моторошно. Але якщо чесно, то переживаєш не за себе, а за весь особовий склад, тому що ми завжди працювали пліч-о-пліч, усі були в зоні видимості, один одного контролювали», – зазначає рятувальник.

Тоді в їхній частині постійно перебували люди, які шукали притулку, – сім’ї з дітьми, літні люди. На відпочинок часу не було.

«Бувало, приїдеш, кинеш бойовий одяг там, де є вільне місце, й намагаєшся у цей вільний час лягти відпочити, бо через хвилину може бути новий виклик», – додає чоловік.

Найважче – бачити чужі втрати

Віталій зізнається: фізичну втому можна витримати. Найважче – бачити людський біль від втрати.

«Коли людина загинула, а поруч рідні у стані шоку – це дуже тяжко. Тому зараз на обстріли намагаємося виїжджати з психологами ДСНС, щоб одразу надавати підтримку», – каже чоловік.

Найбільше йому запам’ятався обстріл ринку «Барабашово» у березні 2022 року. Тоді вогонь охопив майже весь ринок і перекинувся на сусідні будинки. Під час гасіння пожежі росіяни обстріляли ринок удруге, вбивши одного рятувальника. Ще один зазнав поранень.

Віталій Мироненко

Віталій Мироненко

заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини

Тоді була велика пожежа, ми працювали двома відділеннями. Поруч лежав загиб­лий цивільний чоловік. Він отримав травми, не сумісні з життям, а на його телефоні постійно йшли виклики, один за одним – йому дзвонила мама. В той день було дуже багато обстрілів по місту, «швидкі» не встигали під’їжджати до локацій. Ми 12 годин гасили цю пожежу, і 12 годин поспіль дзвонив той телефон. Він був уже червоний від пропущених викликів, але, на жаль, ніхто ні до кого так і не додзвонився… Серед багатьох випадків цей врізався в пам’ять особливо гостро.

Чоловік каже, найважчим був 2022 рік, згодом стало зрозуміло: війна надовго, потрібно адаптуватися. Зараз рятувальникам допомагає ситуаційний центр – попереджає про напрямок руху ракет і «шахедів».

Віталій Мироненко

Віталій Мироненко

заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини

Із ситуаційним центром ведемо постійний обмін інформацією, нас попереджають, у який район та з якого боку залітають «шахеди» або ракети. У 2022 році такого не було, російські війська стояли вздовж кільцевої дороги і застосовували артилерію, від якої не встигаєш сховатися. А зараз нас інформують про загрозу, і ми за потреби пересуваємося до укриття. Я контролюю, щоб весь особовий склад зайшов до укриття, потім заходжу сам. Сидимо до відбою, поки не дадуть команду повернутися на локації та продовжувати роботу.

Та найголовніше, зазначає Віталій, підтримка команди.

«Ми всі намагаємося один одного підтримувати. Наша робота нелегка, але завжди намагаємося жартувати, якось підтримувати моральний дух і не опускати руки, а йти тільки вперед», – ділиться рятувальник.

Дві стіни можуть не врятувати від ракети

Віталій пояснює: тип обстрілу має значення.

«Якщо це ракета, дві стіни можуть не врятувати, особ­ливо в панельному будинку. Він складається, як картковий. Якщо «шахед» – шансів більше. У нас був виклик, коли загинула жінка, яка спала майже під вікном. Якби вона спала в іншій кімнаті, де є дві стіни, то, дійсно, це могло б врятувати», – каже чоловік.

Він згадує диво, яке сталося після удару крилатої ракети по будівлі академії при Президентові. Частину споруди було повністю зруйновано.

«Завали були великі, кут будівлі був зруйнований повністю, але нам удалося врятували охоронця, якого привалило. Ми тоді жартували, що він у сорочці народився – і не в одній», – каже рятувальник.

Говорить, що у будь-якому випадку розкопки ведуть до останнього, бо завжди сподіваються, що знайдуть людей живими.

Віталій Мироненко

Віталій Мироненко

заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини

На Гімназійній набережній ми так дівчину врятували з-під завалів: швидко та злагоджено спрацювали, підняли плити пневмоподушками, дістали. Але ситуації бувають різні. Якщо брати випадок, як на вулиці Бучми, коли чотири поверхи обвалилися, і ми знали, що там на другому чи на третьому поверсі були люди, то під таким навантаженням шансів мало. Але ми все одно ведемо розкопки, бо завжди до останнього сподіваємося, що хтось живий там залишився. Тому намагаємося якомога швидше розібрати конструкції.

Мріяв про професію з дитинства

Те, що він обрав професію рятувальника, не дивно, бо вперше у пожежно-рятувальній частині Віталій побував у 5 років. Там служив його батько. Вже тоді, маленьким хлопчиком, він обрав професію. Нині батько – пенсіонер, але, коли почалася велика війна, чоловік повернувся до рідної частини волонтером.

Віталій зазначає, що, навіть попри постійні ризики, він жодного разу не пошкодував про вибір професії. Єдине, що й досі не вкладається у голові – як можна вбивати тих, то рятує людей.

Віталій Мироненко

Віталій Мироненко

заступник начальника 9-ї пожежно-рятувальної частини

Це для мене просто неприпустимо, ми їдемо рятувати, а нас намагаються вбити. По області дуже багато було випадків, коли пожежно-рятувальний підрозділ навіть не встигає доїхати до місця надзвичайної події – по них летять FPV або інші дрони. Були, на жаль, і загиблі, і постраждалі наші колеги, багато техніки пошкодженої та знищеної.

За мужність і відвагу Віталій отримав медаль від Президента України «За оборону України». Але найцінніше для нього – повертатися додому, туди, де чекають дружина і дві донечки.

Читайте також