Боєць АТО з Харківщини мріяв про спецназ і збирався одружитися

04.07.2016 07:44 Суспільство
Фото з архіву автора Фото з архіву автора
Дмитро Ковшар з квітня 2014 року служив у зоні АТО. Хлопець ще зі шкільних років мріяв займатися військовою справою. Йому подобалося ходити з батьком на полювання. Там він подекуди стріляв краще за дорослих.

Йому подобалося

– Слабших він захищав. І тут Дмитро наш не міг інакше вчинити. Пішов рятувати. Позивний у нього був Ірокез. Через те, що він так підстригся. От і сказав Діма: «Солідний чоловік – це лисий чоловік», – зазначає мати Світлана.

Дмитро Ковшар народився 12 жовтня 1993 року в селищі Шевченковому. Тож недаремно майже збіглася ця дата зі святом Дня захисника України. Дмитро завжди був активним. У школі брав участь у всіх заходах. Нікому не відмовляв. Якщо чимось і захоплювався, то вже надовго.

– З першого класу ми разом, – говорить однокласник Діми Артем Василенко. – У школі Дмитро вирізнявся куражем, веселістю. Хоч і навчатися не дуже любив, але був завзятий. Тягнуло до військового ще зі школи. Разом хотіли вступати в академію. Часто з батьком їздив на полювання. Про АТО останнім часом не розмовляли. Другом був відмінним. Завжди підтримував, адже віддавав частину позитивного настрою іншим. Навіть не віриться, що з ним могло таке статися.

Після закінчення Шевченківського ліцею Дмитро вступив на заочне відділення Харківського інституту Міжрегіональної академії управління персоналом на спеціальність «Фінансовий менеджмент». У жовтні 2011 року пішов на службу в 3-й окремий полк спеціального призначення в Кіровограді.

– Бажання вступити до спецназу з’явилося після закінчення школи. Він ходив на бокс, потім біцепси качати на тренажерах і на бальні танці. Останнє я дуже хотіла. Синочок мамі не міг відмовити. Ходив на танці протягом 10 років. Отримав диплом щодо їхнього завершення, – з гордістю промовляє матір. – Хлопець любив стрибати з парашутом ще до війни. Полігони йому завжди подобалися. Він із самого дитинства полюбляв мисливство. Добре стріляв: з п’яти разів потрапляв у десятку. Коли Дмитра зараховували в частину у Кіровограді, то він ішов як старший розвідник. А після того, як здав нормативи, призначили снайпером.
Тато Дмитра Сергій працює в поліції. Розраховував, що син після служби буде з ним працювати.

– Казав, що хоче екстриму. І пішов у спецназ у Кіровограді. Хто ж знав, що буде війна. Йому все подобалось. І навіть коли вже почалася війна, він сказав, що піде туди. Бо коли побачив першу кров, загибель друзів, сказав, що його місце там, – додає батько.
Дмитрові дуже подобався Кіровоград. Він хотів там пізніше оселитися.

– Їх прийшло кілька чоловік. Пам’ятаю, що Дмитро відразу виявив себе відповідальним. Усе виконував. Помітно, що йому подобалось. Працював із захопленням. Сам усе дізнавався. Але й досі не віриться, що його немає, – згадує старший сержант Віталій Сабадаш про своє знайомство з Дмитром.

У серпні 2014 року Діма отримав поранення під час бою в районі Савур-Могили Донецької області. Уже у 2015-му перевівся у 310-й окремий інженерно-технічний батальйон у селі Новоайдар Луганської області. Обіймав посаду виконуючого обов’язки санітарного інструктора батальйону.

– Казав хлопцям, що буде перев’язувати пальці. Я так зрозуміла, що як почалася війна, Дмитро дуже багатьох солдатів урятував. Раніше він на цих таблетках зовсім не розумівся. Коли нам прислали речі Діми, то серед них була сумочка з хрестиком, вона зараз у музеї, – говорить мати.

«Усе добре. Дякую, що мене так виростили»
Коли Дмитро приїздив додому, то на нього вже чекали друзі. Так одного разу після вечірнього відпочинку вони разом повісили прапор України на дах будинку.
– Завжди казав: «Усе добре. Дякую, що мене так виростили». У свої 20 років подякував за те, що так виховали, – згадує мама.
Дмитро планував одружитися з  леною Гончаренко. Вони давно знали одне одного, але ближче познайомилися через соціальну мережу.

– Я навіть не знала, що він в АТО. Спочатку боялася йому написати. Діма мені потім казав: «Чого ти?» Але я просто соромилася. Якось в Інтернеті стала вести патріотичну спільноту і кинула посилання Дмитрові. Так ми завели розмову. Потім по телефону, по Skype спілкувалися з ранку до вечора. На День Збройних Сил зізнався, що дуже любить мене, і запропонував зустрічатися, – розповідає Олена.
Дівчина навчається на астрофізика в ХНУ імені В. Н. Каразіна. Того року, коли загинув Дмитро, їй пропонували роботу за кордоном. Але вона відмовилася. Не уявляє, що робила б, якби дізналася лише там про долю свого коханого.
Дмитро не хотів розповідати про все, що відбувається, щоб не нервувати маму. А Олені він розповідав і про перемоги, і про втрати.

– «Якщо не ми, то нас». За спецназ казав: «Ми своїх не кидаємо». Хлопці стояли горою один за одного, – зазначає дівчина.
Матір Олени, Ніна Гончаренко, раніше працювала в місцевому магазині. Їй часто зустрічалися військові. Тож вона увесь час була в курсі воєнних подій. Ніна познайомилася з хлопцем, коли він приїхав з відпустки. На той час йому виповнився 21 рік.

– Він мав вигляд дорослого чоловіка. Відповідав за свої вчинки, завжди був конкретним. Дитина просто золота. Таких більше немає. По-перше, належне виховання. По-друге, на нього можна було покластися. Узагалі, шкода всіх дітей, які в АТО. Ніколи не думала, що так буде, – каже Ніна Гончаренко. – Вони з Оленою зустрічалися сім місяців. Збиралися одружитися. Дізналася про це восени. Олена ж ніколи не думала, що замість фати надягне чорну хустку.

Загинув Дмитро 4 липня 2015 року близько четвертої дня. Незадовго до цього з ним розмовляли наречена та батько. Дмитро завжди телефонував Олені приблизно о 18.30. А того фатального дня ніхто довго не дзвонив. Потім у Facebook Сергій Єфремов написав, що на 29-му блокпості на трасі «Бахмутка» поблизу села Світличне Попаснянського району Луганської області розірвалася міна. Він зазначив, що загинули п’ятеро людей – двоє бійців батальйону «Айдар» та троє військових із 24-ї бригади.
Дмитро пішов надавати медичну допомогу пораненим бійцям. Після евакуації двох постраждалих залишився ще важкопоранений солдат Роман Цапа. Але під час його транспортування хлопці потрапили на міну. Разом з Дмитром загинули молодший сержант Іван Смоляр і солдат Артем Романов.

– В останні дні червня перевівся на блокпост. Того дня перебував десь за 700 метрів від вибуху, але пішов на допомогу. А за ним слідом хлопчики з «Айдару» та два сапери із Самбіра. Усі підірвалися, – зазначає матір.

Людина великої душі
У рідному для хлопця селищі Шевченковому пропонували перейменувати вулицю Радянську, на якій розташовується ліцей, де навчався хлопець, на вулицю Дмитра Ковшаря. Було подано відповідну заяву, але прохання відхилили.

– Коли отримали звістку про загибель Дмитра, то, звісно, не могли залишатися сторонніми спостерігачами. З осені розпочали клопотати, щоб установити пам’ятну дошку. Нашу ініціативу підтримали. Ми подали також клопотання, щоб перейменувати вулицю. Але нас не почули чомусь, – коментує волонтер Шевченківського району Світлана Захарченко. – Дмитро – людина великої душі. Одним з перших відгукнувся на біль нашої держави. Після завершення контракту знову пішов служити. Отримав поранення, але повернувся.
Родина досі шукає сил для того, щоб отямитися після пережитого. У цьому їм допомагають друзі та близькі знайомі. Адже тепер, за словами мами, потрібно жити для того, щоб синові не було соромно за батьків.
Кредо його життя було: «Хто, якщо не я». Зараз рідні планують установити пам’ятник, на якому буде викарбовано: «Ніхто, окрім нас».

У березні 2015 року нагороджено знаком «За військову доблесть». Також Дмитро є почесним громадянином Шевченкове. Указом Президента України № 9/2016 від 16 січня 2016 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 1 березня 2016 року орден вручили батькам. Поховано Дмитра Ковшаря в селищі Шевченковому.

Карина Бондар, позаштатний кореспондент

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта