Очима волонтерів: евакуація під обстрілами на Харківщині
Евакуаційні місії на Харківщині сьогодні потребують не лише спеціальної логістики, а й значної психологічної роботи. Досвідом вивезення людей із прифронтових громад діляться волонтери ГО «П'ятихатки-БАМ».
Війна для мешканців харківських П’ятихаток почалася не з ранкових новин, а з гуркоту на окружній та миттєвих авіанальотів. Саме тут у хаосі перших днів повномасштабного вторгнення народилася команда, яку сьогодні знають як громадську організацію «П’ятихатки-БАМ».
Повернулися, щоб вивозити людей
Для керівниці організації Валентини Пироженко війна стала особистим викликом з першої хвилини. Поки П’ятихатки здригалися від вибухів, їй разом з чоловіком Сергієм Шалигіним довелося приймати миттєві рішення. У березні 2022-го вони вивезли власну родину – батьків, дитину та домашніх тварин – до безпечного на той момент Дніпра. Але замість того, щоб залишитися в тилу, одразу розвернули автівку назад.
«Ми відвезли своїх у Дніпро й одразу почали повертатися сюди, забирати людей і знову везти в Дніпро. Якось так воно само собою закрутилося. А в П’ятихатках тим часом уже працював штаб. Один з наших засновників, Андрій, збирав людей колективно, вивозив їх у бік селища Високий, у санаторій «Роща» або просто до поїздів на вокзал», – згадує Валентина.
Її чоловік загинув під російським обстрілом, виконуючи евакуаційну місію на Куп’янському напрямку у вересні 2023 року.
Початок війни був сповнений побутового героїзму та винахідливості. Євген Кириченко розповідає, як волонтери привчали сусідів до світломаскування в під’їздах. Оскільки ліфти не працювали, а люди постійно бігали в укриття, світло на сходах було потрібне, щоб уникнути травм. Але воно не мало стати ціллю для ворога. Лампочки заклеювали двома-трьома шарами чорних сміттєвих пакетів – так створювався слабкий відблиск під ноги, який не було видно з вулиці.
Справжнім «смільчаком» тоді вважали того, хто наважувався пройти 500 метрів до місцевого магазину, аби подивитися, що залишилося на полицях.
Перша евакуація для Євгена – також його близькі.
«Це було в день, коли вдарили по облдержадміністрації. Вся Клочківська була заповнена людьми. Вони йшли колоною в бік вокзалу. Там були сім’ї з дітьми, іноземні студенти. Транспорт не ходив, і люди просто йшли пішки», – згадує волонтер.
За кілька днів після цього почалися масові прохання про допомогу.
«Сусіди просили довезти хоча б кудись – на Павлове Поле, на вокзал, хтось далі. Головне було – просто вибратися», – додає Євген.
Згодом евакуація стала системною: людей збирали, формували списки, вивозили колонами. Але навіть сьогодні кожен виїзд – це окрема історія.
«Дорога життя»
Однією з найдраматичніших сторінок евакуації на Харківщині стала Печенізька дамба. У 2022 році вона була єдиним шляхом для тих, хто намагався вирватися з окупованих територій. Тимур Казанський, який сьогодні займається не лише вивезенням людей, а й навчанням дітей домедичній допомозі, згадує ці рейси як постійну гру зі смертю.
«Із квітня 2022 року почалася Печенізька дамба – наша «Дорога життя». Ми працювали там майже щодня. Супротивник поводився цинічно: вони могли спокійно пропускати колону, а коли люди опинялися на відкритій ділянці, починали гатити. Були випадки, коли ми потрапляли під прямі обстріли. Це було вкрай неприємно, але ми поверталися знову і знову. Потім, коли частину області звільнили, ми поїхали далі – на Сумщину, Херсонщину та Миколаївщину», – ділиться Тимур.
Заручники обставин
Сьогодні маршрути волонтерів пролягають через Куп’янський та Ізюмський райони. Вони згадують випадки, які виглядають як сцени з кіно про виживання.
«Була історія, коли люди виходили з наших дач. Вони знайшли якусь стару тачку, поклали на неї дідуся, який не міг іти сам, і штовхали ту тачку кілька годин підряд. Дійшли аж до Руської Лозової під обстрілами. Просто уявіть цю силу волі та жагу до життя», – розповідає Валентина.
Але є і трагічні історії, де зволікання коштувало життя. Євген Кириченко згадує випадок з Куп’янського району, де родина стала заручником обставин.
«Спецпризначенці вивели групу людей з Куп’янська. Жінка з цієї групи розповіла, що вони давно хотіли виїхати, але її літня мама категорично відмовлялася. Вони не могли її залишити. Мати померла 28 лютого, її поховали просто в підвалі п’ятиповерхівки. Тільки після цього родина наважилася виходити. Коли йшли пішки, поруч вибухали дрони. Їм просто пощастило вижити. На жаль, це не поодинокий випадок – часто через те, що старенькі не хочуть покидати хати, гинуть їхні діти, яким по 50–60 років», – каже Євген.
Психологія під канонадою
Найважчим етапом залишається психологічний опір. Люди, які роками живуть у стані постійної небезпеки, звикають до неї. Тимур Казанський зазначає, що в мешканців «сірої зони» часто виникає ілюзія, що в їхньому розбитому селі «спокійніше».
«Люди приходять до нас зі своїми страхами. Хтось стає на коліна і цілує землю, дякуючи за порятунок. А хтось може влаштувати скандал через те, що ми запізнилися через обстріл на годину. Був випадок у Вовчанську, коли тривала примусова евакуація дітей. Батьки були налаштовані агресивно, кричали, хоча в їхньому будинку вже не було жодної цілої стіни від прямого влучання. Розмова тривала 50 хвилин під вибухами. І тільки коли прилетіло в сусідній город, діти самі схопили сумки й побігли в машину. У такі хвилини вмовляння вже не працює – тільки інстинкт виживання», – згадує Тимур.
Сучасні виклики
Сьогодні евакуація стала технологічнішою, але й небезпечнішою. Активність ворожих дронів змушує волонтерів працювати в тісній координації із силовиками. Якщо раніше можна було заїхати в будь-яке село на власній автівці, то зараз існують зони, куди заїжджає тільки броньований транспорт.
«Зараз дуже багато заявок, які ми не можемо відпрацювати самі через активність дронів. Потрібен броньований транспорт, якого в нас поки що немає. Тому співпрацюємо з поліцією, ДСНС. Вони вивозять людей з епіцентру трохи ближче до нас, там ми перехоплюємо і веземо далі. В Осколі останні тижні ситуація така, що їздимо майже щодня», – пояснює Валентина.
Волонтери наголошують: евакуація 2026 року – це спроба повернути людям людські умови життя та почуття гідності. Але ціна цього спокою висока. У Харкові вже створено Алею волонтерської слави, де викарбувано 32 прізвища тих, хто загинув, надаючи допомогу.
Раніше «Слобідський край» писав про те, які основні причини відмов від евакуації назвали волонтери.
Дякуємо, що прочитали цей матеріал. Приєднуйтесь до читацької спільноти «Слобідського краю».
