Від Чорнобильської зони до фронту: історія воїна, який після поранення продовжив боротьбу

Про це повідомляє Слобідський край із посиланням на 113 окрему бригаду Сил територіальної оборони ЗСУ.

Андрію — 48 років. Народився він на Кіровоградщині, у мальовничому Світловодську над Дніпром. Каже, ще з дитинства не міг довго сидіти на одному місці — його завжди кликала дорога.

Уже в 16 років він залишив батьківський дім і вирушив у самостійне життя. У 2000 році здобув вищу освіту на Полтавщині, ставши інженером з екології та охорони навколишнього середовища. Здавалося б, попереду — звичайне мирне життя. Та доля готувала інший шлях.

Згодом Андрій переїхав до Одеси, де відкрив власну справу. Море, свобода, нові знайомства — це були роки пошуку себе. Він захоплювався філософією, теологією, езотерикою, намагався зрозуміти світ глибше — не лише розумом, а й душею.

Але події 2013–2014 років змінили все. Коли росія розпочала агресію проти України, Андрій зрозумів: залишатися осторонь більше неможливо. Після вишколу в одному з добровольчих формувань він пішов служити до 81-ї бригади Десантно-штурмових військ.

«Тоді багато хто ще не усвідомлював, яку ціну доведеться заплатити за свободу. Але ми вже знали: якщо не ми — то хто?» — згадує військовий.

Після демобілізації у 2016 році життя привело його на Харківщину, до Берестинського району. Саме там він створив сім’ю та вперше по-справжньому відчув, що таке дім, заради якого варто боротися. Працював у Чорнобильській зоні відчуження разом із побратимами-десантниками. Каже, саме там ще сильніше навчився цінувати життя.

Одного разу випадкова зустріч між вахтами стала доленосною. Андрій познайомився з військовим, який формував Лозівський батальйон ТрО. Батальйону були потрібні досвідчені сержанти та інструктори — і він погодився підписати контракт резервіста. Так у його житті з’явився Лозівський полігон — ще одна важлива сторінка військового шляху.

А потім настав ранок 24 лютого 2022 року. На момент повномасштабного вторгнення Росії Андрій уже командував піхотним взводом у складі батальйону.

«Тоді кожен із нас зробив свій вибір: стояти до кінця», — каже він.

Попереду були важкі бої, втрати, виснаження та постійне протистояння смерті. Через рік, у боях під Соледаром, Андрій отримав важке поранення. Воно поставило крапку на його службі в піхоті, але не на службі Україні. Навіть після поранення він залишився у строю.

Згодом долучився до створення першого у батальйоні взводу безпілотних систем. Підрозділ формували практично з нуля — шукали техніку, навчали людей, освоювали нову реальність сучасної війни.

Коли ж батальйон остаточно переформатувався у батальйон безпілотних систем, Андрію довірили очолити напрямок рекрутингу. Сьогодні його головна зброя — вже не лише автомат. Його зброя — люди. Люди, готові стати до строю та боронити Україну.

Нагадаємо, що боєць із позивним «Раджа» до повномасштабної війни 12 років працював дитячим футбольним тренером та грав в Аматорській лізі України за харківські команди. Сьогодні він служить кулеметником у 5-му штурмовому батальйоні 92 окремої штурмової бригади та виконує бойові завдання на передовій.