Життя в інвалідному візку. Як вижити в умовах міста та села

04.03.2014 13:31 Суспільство
Достатньо лиш зав’язати очі, затулити вуха та сісти в інвалідний візок, аби приблизно уявити ті труднощі, які виникають у людей з особливими потребами.

Світ для них геть інший – іноді чужий, а часом навіть дуже важкодоступний.

«СК» вдалося поспілкуватися з тими, хто безпосередньо проживає за межами Харкова та запитати в них, наскільки ж доступними є райони Харківської області.

Володимир Гордієнко – інвалід першої групи з дитинства. Нині він з родиною проживає у м. Валки. Володимир Миколайович активний громадський діяч, чимало зусиль докладає, аби його місто стало зручним для людей з особливими потребами.

– Я не можу сказати, що наш територіальний центр повністю ізольований для інвалідів. Наприклад, до лікарні, Пенсійного фонду, райдержадміністрації можна потрапити без проблем. Наш будинок культури абсолютно доступний – там є і пандуси, і місце в залі для візка, – каже Володимир Миколайович.

Та попри безліч переваг, знайшлася й ложка дьогтю. Валки розташовані у пагорбній місцевості, дуже складно пересуватися на звичайному візку. Для цього потрібні електричні візки, але їх не видають інвалідам першої групи.

– Нам раз на три роки дають візки, але вони дуже часто ламаються. Тому більшість інвалідів сидять удома, бо не можуть навіть виїхати на вулицю, – розповідає Володимир Миколайович.

Чимало проблем виникає з транспортом. Але на місто виділили вже спеціалізований автобус, і місцеві жителі чекають, коли вже зможуть випробувати таку «обновку».

Точка кипіння

В іншому місті Харківської області проблема доступності дещо гостріша. Про це «СК» дізнавався у Олександра Голуба, жителя м. Ізюма. Чоловіку в його 44 роки доводиться пристосовуватися до життя у візку. На жаль, за його словами, Ізюм далекий від ідеалу безбар’єрного міста.

– Без проблем можна дістатися лише до Пенсійного фонду та совбезу. У лікарні доступна тільки реєстратура. Доводиться просити сторонніх людей, аби підняли візок на другий поверх. Але ж яка це доступність? Це принижує людину, обмежує її. Безбар’єрність – це коли ти самостійно можеш пересуватися. От дали нам спеціальний автобус, щоб їздити, скажімо, до Харкова. Але щоб ним скористатися треба заповнити купу документації, їхати до терцентру. Тож доступність інфраструктури Ізюма є досить сумнівною, каже Олександр.

Та не лише в окремих містечках, регіонах проблема доступності для людей з особливими потребами є такою гострою. В усій Україні та навіть за її межами зараз шукають можливості полегшити життя цих людей. Як розвиватиметься «особлива» інфраструктура нашої держави, дізнаємося вже цього літа. На червень заплановано велику всеукраїнську нараду за участю представників влади, закладів культури, ректорів вишів, громадських організацій, під час якої вони зможуть висловити свої пропозиції, поділитися власним досвідом, скоординувати план дій.

Олена Красько, матеріал з газети "Слобідський край" №18 від 11.02.2014

Джерело: SLK
Автор: Администратор сайта