Історія біженки з Балаклії: «Тоді я ще не знала найстрашнішого – авіанальоту»

«Мамо, почалося!»

Двадцять четверте лютого. Прокинулася від несподівано раннього дзвінка. Годинник показував о пів на п’яту ранку. Телефонувала дочка з Харкова: «Мамо, почалося! Чути вибухи!». Нервова судома пересмикнула тіло, ноги налилися свинцем.

Чоловік повернув до реальності коротким і настійним: «Збирайся!». Похідна сумка швидко наповнилася речами першої необхідності. Документи поклала до сумочки, подумки наказавши собі не випускати її з рук.

Залишатися у власній квартирі на четвертому поверсі типової панельної п’ятиповерхівки було боязно. Навчені гірким досвідом 2017-го, коли «рвалася» наша військова база у Балаклії, і будинок трясло, як під час землетрусу, ми вирішили перечекати тривожні дні в родичів. Тоді навіть і думки ніхто не припускався, що біда, яка прийшла на нашу землю з боку північного сусіда, набуде такого небувалого масштабу і матиме такі апокаліптичні наслідки.

Найстрашніше

Перший день війни і наступний за ним приблизно до 15.00 минули відносно спокійно. Хоча який там спокій, якщо повсюдно запанував хаос. Люди масово вирушали з насиджених місць. Я теж не знаходила собі місця доти, доки мої дочка із зятем не перебралися до більш безпечного місця. Ступінь безпеки визначався двома простими словами: «У нас тихо. Ну, чути десь далеко-далеко».

Ранок 25 лютого видався напрочуд погожим. У повітрі пахнуло весною. Дорослі й діти дружно висипали на вулицю. Попри загальне напруження, трохи розслабились. І тут якоїсь миті пролунало коротке слово «база». Світлана, дружина молодшого брата чоловіка, схопила за руку шестирічну дочку і всіх нас швидко потіснила у бік погреба.

Цієї ж миті в небо здійнявся стовп диму. То знову «рвалася» база, втретє з 2017-го. Ворожа авіація спершу щедро «пройшлася» запасами військового арсеналу, а за дві хвилини поспіль ударила по міському військовому заводу. Майже на одній паралелі кучерявились уже два стовпи диму.

Замість того, щоб спуститися до погреба, я вклякла на місці і з неприхованим острахом спостерігала, як «базівський» дим росте та шириться. В голові пронеслося: «За хвилину цей стовп диму підбереться до нас». Почалася паніка.

До реальності повернув дзвінок мобільного, телефонувала дочка:

– Мамо, у вас усе гаразд? Я в Інтернеті прочитала про вибухи на «базі».

– Живі... Не хвилюйся.

Відтоді спокій у Балаклії закінчився, а дні стали схожими один на одного, як близнюки. Пригадую, як ми із солдатською спритністю натягали на себе теплі речі, хапали найдорожче – сумку з документами – і збігали крутими сходами до погреба.

А ще там, у погребі, я вперше в житті відчула на власній шкірі і власних нервах, що таке «гради». Вони «поливали» нещадно, без перерви, ймовірно, з годину, а то й довше. Погріб ходив ходуном, двері з кожним наступним залпом усе кволіше трималися на петлях. Було дуже страшно. Та тоді я ще не знала найстрашнішого – авіанальоту.

Якогось вечора, невдовзі після «посиденьок» серед картоплі і банок з консервацією, над дахом ми почули гул літака. Миттєво вимкнули світло, впали на підлогу в коридорі, завмерли. Кілька разів літак зовсім поруч скидав свій вантаж…

Потім літаки з’являлись як за розкладом: о восьмій двадцять щовечора. Вже за годину до означеного часу всередині щось завмирало.

Трагедія одинична, трагедія родинна

Однією з перших жертв авіабомбардування на території Балаклійської об’єднаної територіальної громади, яка за новим територіально-адміністративним поділом належить до Ізюмського району, стала жителька села Мілова сорокадворічна Марина Лепеса.

Я особисто знала Марину. Вона неодноразово приходила до редакції «Вістей Балаклійщини», як депутат Міловського старостинського округу ділилася останніми новинами з його життя.

Того ранку Марина спускалася до найближчого сховища, але на півдорозі завернула до квартири за теплішими речами. У цей момент у неї влучив осколок. Травма виявилася несумісною з життям. Марина загинула на місці.

Рашистська авіація дотепер не полишає в спокої Мілову. Переважна кількість її жителів виїхала, але ще чимало залишається тих, хто чекає на перемогу на власних, хай і зранених обійстях.

Якогось ранку біля хати навпроти тієї, де ми пересиджували війну, показались люди. Як водиться, розговорились. Почута історія вразила.

Ось що розповів 30-річний Володимир:

«Ми прийняли до себе родичів, які вирішили в нашому Покровському, одному з найвіддаленіших сіл Балаклійщини, пересидіти війну. Тоді, на самісінькому її початку, ми думали, що все залагодиться за тиждень-два… Утім, багато хто так тоді думав.

Того вечора моя дружина заколисала нашого меншого синочка і приєдналася до родинного гурту за чашкою чаю. Всього на кухні зібралося семеро людей.

Я ж був на роботі в шкільній котельні. До мене навідався старший десятирічний синок разом з моїм молодшим братом. Загаялися у справах бабця з нашим батьком.

Несподівано налетіла ворожа авіація. Усі, хто був на кухні, загинули. Серед них і моя Віруня… А меншенький навіть не прокинувся, солодко спав у своєму ліжечку. Тепер думаю, як малий зростатиме без мами…»

Окупація

Тим часом рашисти окупували Балаклію, розтрощивши і розграбувавши магазини, аптеки, об’єкти соціальної інфраструктури. За лічені дні життя в місті дуже ускладнилося. До сьогодні в Балаклії неможливо зняти кошти з картки, переказати їх на іншу, я вже не кажу про готівку. Якщо на якийсь час з’являється інтернет-зв’язок, балаклійці переказують кошти родичам або людям, яким довіряють, на підконтрольній Україні території, а потім ті вишукують спосіб передати гроші їм.

Мобільний зв’язок глушиться з перших днів окупації. Люди, щоб додзвонитися рідним, вишукують «точки» прийому зв’язку.

Пригадую день, коли я не могла зв’язатися зі своєю донею. «Напрацьовані точки» зв’язку відповідали глухим сигналом. На ранок наступного дня попрямувала у бік «точки», але бажаних бодай двох рисочок не з’являлось. Із сусідньої вулички навперейми мені вийшов мужчина. Я в безнадії кинулася до нього:

– Не підкажете, де можна «піймати» зв’язок?

– У мене, в кінці балкона на другому поверсі. Тільки тримайтеся праворуч, там краще «бере».

Відтоді цей балкончик, який я прозвала «рятівним», став моєю «точкою».

– Приходьте, коли вам треба. Ворота в мене завжди відчинені, навіть коли мене немає вдома. Ось тільки зсередини оцю защіпку відсунете, – сказав мені пан Сашко, показавши запірний пристрій у дії.

Кожен черговий день окупації приносив тяжкі для серця новини. Рашисти розгромили нашу лікарню, яка упродовж останніх років зазнала капітального ремонту і суттєвого технічного переоснащення. Окупанти не задовольнились тим, що шляхом погроз розігнали медичний персонал, жага наживи штовхнула їх на неприкритий грабіж медобладнання. Не гребували нічим, вийняли навіть «начинку» томографа. Заради справедливості скажу, що пишу про все це зі слів знайомих медиків, офіційних підтверджень цим фактам у мене немає. Втім, як немає і сумнівів у правдивості сказаного ними.

Якось у черзі за хлібом розговорилась із сином свого однокласника двадцятисемирічним Ростиславом. Він тяжко зітхав:

– Ми з батьком ні дня, ні ночі не знали, заробляючи на вантажівку. Вантажоперевезення нас непогано годувало, а ці прийшли, наставили свої автомати, забрали. Обіцяли повернути. А що повернуть? Якщо, звісно, повернуть… Груду металу?

Невдовзі вулиці заполонили машини – дорогі іномарки з приватних домоволодінь, спецтранспорт («швидкі», машини з газового і лісового господарства тощо) з ненависною літерою «Z». Окупанти «віджимали» все з путящого, що їм потрапляло на очі, не гребували навіть гумовими капцями і жіночою білизною. А чого не могли взяти, осатаніло нищили, прострілюючи домашню побутову техніку, розтрощуючи сантехніку.

На волю!

Дні збігали, і ставало очевидним, що не так-то просто вигнати окупантів з нашого краю. Дорога в бік України все ще залишалася відкритою. Потрібно було за щось жити далі. Через війну я залишилася без роботи, зате настійливо кликали на роботу чоловіка. Потрібно було наважитися на переїзд, який пролягав через два російські блокпости.

У ніч на сьоме квітня, напередодні Благовіщення, ми з чоловіком не зімкнули повік. Переймалися з приводу багатьох речей: чи випустять на підконтрольну Україні територію, чи не відберуть мобільні, чи «не прошиють» автоматною чергою услід. Та інтуїція підказувала, що все вдасться. Жити в пастці вже було несила.

Того дня удача була на нашому боці. Ми безперешкодно минули два російські блокпости, а коли під’їхали до наших хлопців, я не витримала і дала волю сльозам. У тих емоціях змішалось усе – пережитий стрес, страх, відчуття того, що хтось стоїть і за твою волю, свободу та безпеку.

Гуртожиток

Колеги чоловіка зарані забронювали нам кімнату в робочому гуртожитку на двох у селищі Донець. Умови проживання виявились цілком прийнятними, і, якби не обстріли селища, які почастішали впродовж останнього місяця, я б залишалася там і по сьогодні. У Донці доля звела мене з душевно щедрими людьми. Взяти хоча б пані Олю, яка перешила декілька моїх речей абсолютно безкоштовно, хоча я благала взяти її гроші.

– Що ви, свого часу я втекла з Чечні, коли там розпочалася війна. Скільки людей тоді простягло мені руку допомоги! Якби не безкорислива людська допомога, не знаю, чи змогла б я почати життя заново.

Гуртожиток став тимчасовим притулком для людей, яких з рідних домівок вигнала війна. Пригадую пані Інну. На початку березня рашисти кинули її сина-студента до погреба, зв’язавши руки за спиною і накинувши на голову мішок. Та про це вона довідалася тільки через двадцять днів від самого сина, який зважився на втечу. Виснажений голодом (перебивався овочевими соліннями, які знаходив у погребі), босий і напівроздягнений, він городами і межниками добився до батьківської хати. До того ж морози, як ви пам’ятаєте, не давали спуску в березні. Хлопець побув удома добу і виїхав. Пані Інна не говорить, чим наразі займається її син. Та її мовчання красномовніше за слова.

Ворожий літак розтрощив квартиру пані Лідії і її чоловіка у вже згаданій Міловій. Вони «старожили» серед поселенців гуртожитку – чотири місяці проживають у ньому. Але глава родини поки що не оговтався після пережитого. Щойно зброя починає працювати на «високих регістрах», він, незважаючи на спеку, натягує на себе теплу куртку, бере до рук туго набиту сумку і походжає туди-сюди коридором, нерідко спускається до підвалу. Буває, що й заночує там.

P.S. Попри те, що війна триває, завершити свої нотатки хочу оптимістичним епізодом.

Наразі я проживаю в Краснограді. Вечорами виробила звичку прогулюватися місцевим парком у центрі міста. Кілька днів тому мою увагу привернула симпатична десятирічна дівчинка, яка упевнено і натхненно наспівувала:

                                   А ми тую червону калину підіймемо,

                                   А ми нашу славну Україну та й розвеселимо.

Юні не мають сумніву в нашій перемозі. Тож усе буде добре, усе буде Україна.