«Наші танки їдуть!»: як жителі Балаклійщини зустрічали новину про звільнення

22.09.2022 18:08 Балаклія

Завдяки нещодавньому контрнаступу ЗСУ понад 300 населених пунктів Харківської області були звільнені з російської окупації, зокрема – і Балаклійської громади. Для багатьох місцевих жителів поява українських військових стала несподіванкою, але такою приємною. Хтось українські танки побачив з горища будинку просто під час онлайн-уроку. А комусь новину про звільнення повідомили вже самі військові, коли спустилися до укриття, в якому перебували люди. Хтось радісну звістку зустрів в евакуації.

 «У мене є новина!»

6 вересня, учителька Вербівського ліцею Ольга Майборода в режимі онлайн веде урок. Враз її перериває емоційний учнівський оклик по той бік екрана: «Ольго Миколаївно! Ольго Миколаївно, у мене є новина – нашою Вербівкою їдуть українські танки!».

Для того, аби долучитися до уроку в окупованому селі Вербівка, що менше ніж за п’ять кілометрів від Балаклії, п’ятикласник Євген видерся на горище батьківської хати і в горішнє віконце побачив наші танки, які рухалися на великій швидкості.

Новину про звільнення рідної Балаклії родина Гнидів-Барських почула від українських військових, коли ті зазирнули до них в укриття, шукаючи рашистів. Потім були обійми, сльози, радість і подяка. А коли «підземники» побачили, що їм нема де жити, то спитали захисників, чи можна родині тепер якось виїхати до своїх. Військові заспокоїли: «Ми допоможемо. Ми вас супроводимо».

Безповоротне рішення

60-літній балаклієць Дмитро від першого дня війни вирішив, що дочекається визволення вдома. Чоловік проживає в тій частині міста, яка називається Лагерями і складається винятково з приватного сектора. Власну хату він і обрав місцем очікування Перемоги.

За словами Дмитра, навіть у найнебезпечніші дні, коли ворожа авіація раз у раз скидала неподалік свій смертоносний вантаж, коли безперервно «поливали» «гради» і не стихала далекобійна артилерія, коли влучало в сусідні хати, коли осколок забирав чиєсь життя, він перебував у своєму будинку. Не те, щоб остраху не мав, просто на домашній погрібець покладався ще менше. «Не для схову будували його батьки, а для картоплі та солінь», – пояснює свій вибір чоловік.

Міцним здоров’ям Дмитро похвалитися не може, проте завидною витримкою – так. Щоразу, коли пішки прямував до центральної частини міста, щоб роздобути щось із продуктів, неодмінно натикався на неприховану зневагу з боку окупантів на блокпостах – вони обмацували його телефон (кнопковий, до речі), обшукували, зазирали до торби. Чоловік намагався тримати себе в руках, притлумлював емоції, які так і рвалися назовні.

За шість місяців окупації Дмитро зазнав багатьох злигоднів. По кілька днів сидів без хліба, ділив банку тушонки на тиждень, залишався без світла по сім-десять діб поспіль, а значить, і без решти благ цивілізації. «Ловив» мобільний з даху свого будинку, але й думки не допускав, що рашистська влада в його рідному місті назавжди. Навіть скинувши через постійне недоїдання більше десяти кілограмів, хоча ніколи не страждав від зайвої ваги, ні разу не піддався на вмовляння декотрих з місцевих подати свої документи до осередку псевдовлади, щоб отримати 10 тисяч рублів допомоги. «Я краще з голоду здохну», – такою була його відповідь прислужникам окупаційної влади.

Мужчина проживає одинаком. Тож сусіди нерідко підтримували Дмитра домашніми смаколиками, на які самі були багаті. «У мене в запасі були тільки картопля і волоські горіхи. Намагався бодай чимось віддячити навзаєм, та такого добра у нас майже в кожного», – ділиться пережитим співбесідник.

У другій половині березня рідна сестра Дмитра захворіла на запалення легень, ліків у Балаклії було не дістати. Окупанти розтрощили і розграбували всі місцеві аптеки, тож її чоловік домовився з одним із волонтерів з’їздити за медпрепаратами до сусідньої Первомайщини. За три дні водій-волонтер повернувся, коротко переповівши, що на одному з російських блокпостів їх силою заштовхнули до автівки, попередньо накинувши на голови мішковини і зав’язавши руки за спиною. Тримали в холодному сирому підвалі невідомо де. Про допити і знущання чоловік змовчав, хоча мав дуже виснажений вигляд. Третього дня його знову закинули до машини із зав’язаними очима та руками і викинули десь на узбіччі. Виборсавшись із невільницьких пут, він пішки дістався домівки, здолавши пристойну відстань.

Для Дмитра та його близьких і сьогодні залишається загадкою, чому їхнього родича не відпустили разом з волонтером. Чоловік припускає: «Він пройшов афганську війну, звідки повернувся із загостреним почуттям справедливості. Про свою чітку проукраїнську позицію заявляв відкрито. Без сумніву, випалив в обличчя оркам усе, що про них думає, за що і поплатився. Не хочеться думати, що життям. Але чим більше часу минає після його зникнення, тим, на жаль, усе правдоподібнішою видається ця версія. Розшуки, зокрема і через соцмережі, поки що не дали ніяких результатів. Але надія вмирає останньою. Мертвим його ніхто не бачив».

«Дякуємо, батя, ніколи, ще багато роботи»

6 вересня приблизно о 5:20 ранку Дмитра розбудили гучні вибухи. Чоловік зізнається, що з такою їх силою і щільністю зіштовхнувся вперше за пів року війни: «Напосідали зусібіч. З боку цементного заводу на низьких висотах ішла наша авіація. Стало зрозумілим, що визволення, на яке так довго очікували, починається».

Дмитро живе на центральній вулиці Лагерів і добре пам’ятає, з якою помпезністю російські танки в’їжджали до цієї невеличкої частини міста в перших числах березня. Та коли довелося тікати, піджавши «хвости», скористались другорядними дорогами і межниками, на ходу кидаючи амуніцію і боєкомплекти. «Обліпили, як мухи, БМП, з ревом пронеслися Лагерями, проскочивши міст і підірвавши його за собою. Та це їх не врятувало», – згадує чоловік.

По обіді наступного дня на подвір’ї Дмитра показалися наші хлопці. «Зайшли, чемно привіталися, запитали, чи не криється хтось із окупантів поблизу. Я заперечливо захитав головою. Напевно, моя відповідь їх задовольнила, бо ніде не зазирали. Попросили тільки води напитися. Поки я заходився з чашками, вони вже напилися прямо з відра. Захотілося пригостити їх яблуками з власного саду, та хлопці, по черзі потиснувши мою долоню, на бігу кинули: «Дякуємо, батя, іншим разом. Ніколи. Ще роботи багато», – розповідає балаклієць.

Тоді Дмитро по-батьківськи благословив визволителів (за його словами, всі молоді, на вигляд 25-27 років): «Ми так довго вас ждали! Хай береже вас Господь»!