ВПО – це не про виплати: як переселенка з Борівської громади почала життя з нуля
Світлана Гунько – переселенка із селища Борова Ізюмського району. Після евакуації з двома дітьми вона не чекала допомоги, а почала будувати життя заново: працювала, навчалася, змінила професію і сьогодні підтримує інших.
«Виїжджала з рюкзаком і двома дітьми»
Рішення про евакуацію Світлана ухвалила за кілька днів до окупації Борової. Головним аргументом на користь втечі від війни були діти. На руках – донька двох з половиною років і семирічний син з особливими освітніми потребами.
«Виїжджали евакуаційним потягом через Краматорськ. Не було чіткого розуміння маршруту. Довелося пережити нічні висадки, повну темряву через світломаскування Полтави, яка стала для нас транзитним пунктом на одну ніч. Довелося зіткнутися з панікою людей на перонах і в дорозі, коли один вагон уміщував щонайменше 15 осіб. Це був не переїзд, а випробування на витривалість», – згадує жінка.
Родина Світлани Гунько / Фото: Світлана Гунько
У дорогу чоловік порадив узяти Світлані лише необхідне, а сам залишився у Боровій. Глава родини не знав, як розгортатимуться події, але сподівався працювати й далі на своєму робочому місці і забезпечувати родину.
«Я добре пам’ятаю той маленький рюкзак. Чоловік переконував, що це на кілька тижнів. Я не перечила, але вже тоді розуміла: швидкого повернення не буде», – ділиться пані Світлана.
Чужий дім і порожні під’їзди
Село Петропавлівська Борщагівка, що в передмісті Києва, Світлана обрала невипадково. Там жили її родичі, які запропонували їй однокімнатну квартиру. Населений пункт зустрів порожніми будинками: люди масово виїжджали після звільнення Бучі та Ірпеня. У багатоповерхівці на сотні квартир вона бачила лише кількох сусідів.
«Початок весни 2022-го був холодним. Без звичних побутових речей, з маленькими дітьми і постійною тривогою за чоловіка, який залишився на Харківщині, доводилося починати життя з нуля», – говорить жінка.
Першу допомогу родина отримала не за програмами соціальної підтримки, а від абсолютно незнайомих людей. Хтось привіз теплі речі для Світлани та її дітей, хтось допоміг зорієнтуватися на новому місці. Але дуже швидко стало зрозуміло – далі потрібно розраховувати насамперед на себе.
Не чекати, а діяти
До повномасштабної війни Світлана була головою ОСББ, засновницею громадської організації, що працювала з родинами дітей з інвалідністю, і мала управлінський досвід. Активна життєва позиція не зникла з переїздом – змінилися лише умови.
«Спершу бралася за будь-яку роботу: кухня, прибирання, побутові обов’язки. Не з амбіцій, а з потреби жити й утримувати родину. Паралельно вирішила здобути другу вищу освіту, скориставшись державною програмою для ВПО», – ділиться жінка.
Світлана серед здобувачів освіти / Фото: Світлана Гунько
Світлана обрала психологію, оскільки за дипломом вона медик. Частину вартості навчання компенсувала держава, решту довелося покривати самостійно.
«Якщо життя вже так перевернулося, то треба шукати в цьому не мінуси, а можливості», – говорить пані Світлана.
Нова професія як точка опори
Світлана повернулася й до медичної освіти – працювала у приватній лабораторії, паралельно навчалася, проходила пропедевтику, додаткові курси, власну терапію. Зрештою зробила усвідомлений вибір – повністю перейти у психологію.
«Сьогодні я магістр психології, веду приватну практику, працюю з людьми, які пережили втрату дому, роботи, стабільності», – каже психологиня.
Значна частина її клієнтів – ВПО. Ті самі люди, які, попри втому й травми, готові працювати над собою і рухатися далі.
Виплати – не спосіб життя
Світлана відкрито говорить і про державну допомогу. За її словами, виплати ВПО – обмежені й тимчасові. Для більшості вони давно припинені. Залишилися лише адресні – для людей з інвалідністю та пенсіонерів.
«Це не ті гроші, заради яких хтось буде «не працювати». ВПО працюють. Часто – на двох роботах. Відновлюють бізнеси, навчаються, перекваліфіковуються, платять податки. Візьмемо хоча б мого батька. Він уже давно на пенсії, але ціни на оренду житла в передмісті столиці такі, що вдома йому не всидіти. Батько – лікар-стоматолог, але не цурається простої роботи сторожа», – наголошує психологиня.
Втрата і згуртованість
У 2025 році родина змогла купити невелику квартиру. Без сертифікатів, без кредитів – завдяки постійній роботі. Але вже за місяць після заселення будинок постраждав від обстрілу. Вибиті вікна, зруйновані двері, холод, відсутність комунікацій. Сусіди, більшість з яких також ВПО, разом проходили перевірки, ремонтували, шукали рішення.
Пошкоджені вибухами вікна у квартирі Світлани / Фото: Світлана Гунько
«Це було вже восени. Стояла прохолодна погода. Вгорталися в теплі простирадла і почувалися більш-менш комфортно. З усіма перевірками, документуванням пошкоджень, пошуками власників незаселених квартир – усе це зайняло не менше двох місяців і забрало кілометри нервів. Водночас і загартувало перед новим випробуванням», – згадує жінка.
«Ми не тягар. Ми – ресурс»
Світлана підтримує зв’язок зі своїми земляками-борівчанами, вивезла батьків і родичів з небезпечних територій, працює з людьми, які досі залишаються у прифронтових громадах. Її дипломна робота ґрунтується на дослідженні психоемоційного стану ВПО – понад сто учасників, сотні годин спілкування.
Її висновок простий і чесний: ВПО – це не проблема, а потенціал. Люди, які втратили дім, але не втратили здатність діяти.
«Ми не лише просимо допомоги. Ми працюємо, відновлюємо, підтримуємо інших і будуємо майбутнє там, де опинилися», – зауважує Світлана Гунько.
Раніше ми писали, як лікарка-переселенка з Куп’янська облаштовує своє життя в Харкові.
Ваша підтримка – запорука нашої щоденної праці. Ставайте частиною спільноти «Слобідського краю».
