«Забрали телефон і побили прикладом автомата»: історія вчителя з Ізюма, який був в окупації

21.10.2022 09:07 Ізюм

Ізюм – одне з чотирьох міст Харківщини, яке було під тимчасовим контролем російських загарбників. Тамтешній житель, учитель історії, пробув в окупації близько чотирьох місяців, після чого йому вдалося виїхати. Чоловік розповів, як місто жило в ці непрості часи, про те, як йому пощастило на ворожому блокпосту і як він евакуйовувався.

Віталій проживає в Ізюмі у Верхньому селищі (це один з районів міста). Чоловік перебував в окупації майже до середини літа. Про початок вторгнення російських загарбників на територію України він дізнався з Інтернету. Вранці, як зазвичай, ізюмчанин пішов на роботу, він працював учителем історії в одному з місцевих навчальних закладів, утім йому сказали повертатися додому.

– Для мене війна почалася в ніч проти 1 березня. На моїй вулиці розташоване старе приміщення вечірньої школи. У 2014 році там розміщувалася Нацгвардія. І росіяни вирішили розбомбити цю будівлю, яка за 200 метрів від мого будинку. Скинули три авіаційні бомби. Одна влучила туди, друга між будинками, а третя в дім, де жила родина, внаслідок чого загинуло шестеро дорослих і двоє дітей. Я це вранці зняв і виклав у соцмережі. Зробив це для того, оскільки росія просувала меседж, що «ми мирных не бомбим», – згадує чоловік.

Він каже, що березень для ізюмчан був просто пекельним. Якщо в лютому було біль-менш тепло, то березень приніс морози до -15 градусів. А тоді вже в місті не було ані газу, ані світла. Люди перейшли до натурального існування. Готували їжу на вогнищі, щось купити було неможливо, гроші зникли як явище, був тільки бартер. Віталій зазначає, що їжа стала великою рідкістю десь до травня, поки окупанти не почали завозити хоч якусь «гуманітарку». І то перша гуманітарна допомога йшла не від окупаційної влади, а від «Союзу вірмен росії». Саме це було написано на довгому картонному ящику, з якого роздавали їжу. Свою гумдопомогу росіяни розпочали давати в червні. Там були тушонка, макарони, плюс награбоване з місцевих магазинів. За словами Віталія, порівняно з українськими продуктами ця їжа була малоїстівною.

Підтримала сусідня громада

Ізюмчанин зазначає, вижити в такі непрості часи допомогла згуртованість. Люди, які залишалися в багатоповерхівках, об’єднувалися під’їздами. Так само було й у приватному секторі.

– Ми особисто об’єдналися шістьома сусідніми будинками. У когось картопля була, у когось тушонка, усі ділилися всим, що було. Самостійно вижити було практично неможливо, – каже Віталій. – Я із сусідами до війни особливо не спілкувався. Виявилося, що сусід у мене проукраїнський, який ненавидить цих орків. Він привозив воду, я бігав за продуктами, так і жили. У під’їздах мешканці робили такі собі міні-кухні, готували спільно. Українці вижили, об’єднавшись, допомагаючи одне одному. Оце був головний момент. У тих, хто залишався один, шанси на порятунок значно зменшувалися.

Неоціненну допомогу, за словами вчителя історії, надавали мешканці сусідніх громад. Зокрема, як нам розповів очільник Куньєвської громади Нерсес Нерсисян, сільськогосподарський кооператив «Восток» із села Бугаївка безкоштовно давав молоко і м’ясо.

– Нам розповідали, що в Ізю­мі дуже важка ситуація з продуктами – рашисти гуманітарну допомогу не давали, а наші не мали можливості її доставляти. Тому ми на прохання очільника Ізюмської РВА Степана Масельського виділяли продукти на Ізюм. Молоко і м’ясо надавав «Восток», а хліб – місцева пекарня. Цю допомогу передавали через ДСНСників, – каже керівник Куньєвської громади.

Взагалі жителі сіл усіх громад колишнього Ізюмського району – Куньєвської, Ізюмської та Оскільської – намагалися допомогти ізюмчанам.

– Селяни виявилися дуже емпатичними. Люди знали, що в нас дуже важка ситуація з продуктами, і привозили та продавали свинину за 70 гривень. Це коли в умовах війни багато хто хоче нажитися, а вони, грубо кажучи, «відбивали» лише бензин. Роздавали й безкоштовно їжу. І, попри обстріли, ризикуючи власним життям, вони все одно їхали до нас. Це великий подвиг жителів Куньєвської, Ізюмської та Оскільської громад, – зазначає Віталій.

Перевіряли всіх за списком

Чоловік згадує, що найтяжчі часи були в першій половині березня, коли місто нещадно бомбили окупанти. Віталій два тижні сидів у льосі. Загалом у той період люди з багатоповерхівок бігали в підвал, жителі приватного сектора ховалися в погребах, у кого такої можливості у власних будинках не було – шукали укриття.

Фото зі сторінки Дениса Бреславського у Facebook

– У звичайному підвалі навчального закладу жили 570 людей. Було ще класичне бомбосховище на заводі, де жили півтори тисячі людей. У перші дні війни цим питанням займався місцевий підприємець, волонтер Олег Бойко з командою. Вони там усе облаштували, завезли меблі, було на чому спати. Багато людей до цього іронічно ставилося, дехто сміявся, або казав: «Це має влада роботи», «Чого ви туди лізете» тощо, але зрештою виявилося, що саме це й було потрібно. Можна сказати, що вони цим урятували життя сотням людей, – розповідає ізюмчанин.

Російських військових в Ізюмі вперше Віталій побачив 8-9 березня, коли через його район, де він проживає, проїжджала величезна колона ворожої техніки.

– Окупанти заходили в Ізюм уже зі списками людей, кого необхідно перевірити. Це АТОвці, правоохоронці, волонтери. Навпроти мене жив молодий хлопець, поліцейський. Приїжджає до нього три машини, виходять чеченці. Будинок був порожнім. Вибивають двері, все перевірили від льоху до горища. Нікого не знайшли і поїхали. І так було за всіма адресами, які були в цих списках, – каже чоловік.

За словами Віталія, у місті було багато блокпостів. Наприк­лад, чоловік від свого будинку до центру проходив шість блокпостів, а це відстань усього у два кілометри.

– На кожному блокпосту (на яких з квітня-травня стоя­ли «лнрівці». – Прим. авт.) дивилися паспорт, військовий квиток, у мене «білий» квиток. Бувало, що і роздягали по пояс, дивилися татуювання, – розповідає Віталій. – Одного разу під час перевірки я «влип». Утім сам винен, взяв із собою телефон. Там вони побачили патріотичні гасла і закричали: «Бандеровца» поймали!». Забрали телефон, побили прик­ладом автомата, змусили копати окоп, а потім відпустили зі словами: «Скажи спасибо, что русским в комендатуру не сдали, а то оттуда живым не вышел бы».

І справді, ізюмчанину дуже пощастило. Потім він зв’язувався зі своїми колишніми учнями. Вони йому розповідали, що були в катівні окупантів, їх били, сиділи по кілька днів у власній крові.

«Бомжі» і «шаромижники»

Віталій каже, що до окупантів, а саме до «лнрівців», у нього змішане відчуття.

– Вони дуже грабували населення. Річ у тому, що до них з боку росіян було просто нелюдське ставлення. У нас їх називали «бомжами», або «шаромижниками». Їх привезли, викинули в чисте поле і все, у них не було ні забезпечення, нічого. Мені багато земляків розповідали, що «лнрівців» росіяни грабували, били, ґвалтували. Частенько бувало, що росіяни, особливо «лнрівці», напивалися і ходили містом, стріляли з автоматів. Щоправда, водночас ті ж самі представники цієї «республіки», коли їм почали давати їжу, ділилися нею з місцевими, росія­ни такого не робили, – говорить ізюмчанин. 

За словами чоловіка, було дуже важко психологічно перебувати в інформаційному вакуумі. Тільки влітку сусід допоміг налаштувати українське радіо, аби дізнатися, що взагалі в світі відбувається. В Ізюмі активно працювала ворожа пропаганда. Містом ширилися чутки та фейки на кшталт «Ізюм приєднали до «лнр», «Ізюм тепер бєлгородська область», «Ізюм оголосили військовим містечком і будуть виселяти людей» тощо. І, за словами Віталія, місцеві, перебуваючи під постійними обстрілами і в стресі, справді вірили, що це Україна їх бомбить. Утім це легко спростувати, зазначає ізюмчанин.

– Місто розділено річкою на два береги. На лівий окупанти зайшли дуже швидко, а правобережжя, яке було під контро­лем нашої армії, бомбили нещадно. Знищувалися будинки з мирними людьми, просто випалювали «солнцепьоком». А лівий берег зруйнований на третину. Це теж страшно, але це набагато менші руйнування, ніж ті, де Україна тримала оборону, – пояснює чоловік.

Загалом в Ізюмі розгортався сценарій, який Віталію розповів сусід з Горлівки. Він казав, що в його рідному місті росіяни виїжджали за межі населеного пункту, гатили по Горлівці і їхали звідти. А через п’ять хвилин туди приїжджали російські пропагандисти і робили сюжет про те, як Україна бомбить Горлівку.

– Сусід з Донеччини розповів багато речей, які дійсно відбувалися з нами. Росіяни діяли за відпрацьованим сценарієм: били касетними снарядами по жилих районах. Мої знайо­мі бачили особисто, як біля їх дому виїжджав «град» і бив по горі Крем’янець тоді, коли загинули люді, які виходили телефонувати. Це факти незаперечні, – зазначає ізюмчанин.

Пощастило з евакуацією

На початку літа Віталій зрозумів, що йому треба виїжджати, аби не наражатися на небезпеку. Справа в тому, що в червні вчитель прийшов на нараду на роботу. Там йому сказали, що їх навчальний заклад залишається українським, на співпрацю з росіянами не підуть. Водночас на цій же нараді педагогам сказали, що три категорії вчителів – молодших класів, з історії та української мови та літератури – обов’язково повинні їхати на курси у Вовчанськ, де пояснюватимуть «как родину любить». Ізюмчанин розумів, що їхати туди він не хоче, тому необхідно було виїхати з громади. Чоловік почав шукати варіанти з виїздом у країни Балтії. 10 липня йому вдалося виїхати з Ізюма, а 13 липня він був у Латвії. Віталій зазначає, що йому дуже пощастило з евакуа­цією, оскільки він добирався до країни ЄС на машині з російськими номерами.

– У нас є місцевий волонтер, в якого машина на російських номерах. Він свого часу працював у росії, але люто її ненавидить. 10 липня він мене забрав біля мого будинку, а за три дні довіз до однієї з країн Балтії. Це все зробив за символічні гроші. Звичайно, нашу дорогу значно полегшило те, що ми були на машині з російськими номерами. Мої знайомі, ті, хто виїжджав, п’ять днів простояли тільки для перевірки на кордоні з росією, а ми взагалі за три доби доїхали. І знайомих, і їх речі ретельно перевіряли, а в мене навіть ноутбук не дивилися. Цей наш місцевий волонтер загалом урятував десятки людей, – каже чоловік.

Приїду відбудовувати місто

Прибувши до Латвії, Віталій потім вирушив до німецького міста Вісбаден, де йому допоміг освоїтися земляк Микола. Віталій наразі перебуває там же у Німеччині, де й дізнався про визволення Ізюма.

– Коли я прочитав першу офіційну інформацію і побачив відео з Ізюма – емоції були просто неймовірні. Я два місяці не спілкувався з мамою, яка ні за що не хотіла їхати. У неї все нормально, сповнена оптимізму. Буде зимувати в сусідки, бо в нас газове опалення. Мати у мене патріотка, постійно україн­ською розмовляє, і з окупантами теж спілкувалася нашою мовою, – каже ізюмчанин.

Чоловік поділився своїми планами на майбутнє.

– Мені у Німеччині дуже допоміг освоїтися земляк Микола. За кордоном, як і в окупації, дуже важлива згуртованість. Одному, не знаючи мови, місцевих тонкощів, жити складно. Звісно, я збираюся повертатися назад. Планую їхати в Ізюм найближчою весною, сподіваюся, що до того часу вже щось буде зрозуміло щодо нинішньої ситуації. Я вважаю, не можна казати: «Ось, коли все відбудується, я повернуся». Ні, це не позиція мешканця громади. Ізюм – це моя Батьківщина і я долучатимуся до його відновлення, – зазначає Віталій.

Особиста зрада

Микола, який допоміг освої­тися Віталію в Німеччині, проживав в Ізюмі, а до 24 лютого працював у Куньєвській сільській раді. Про початок війни дізнався від батька.

– Десь близько шостої ранку зателефонував батько, я одразу не взяв слухавку. Через годину знову дзвінок від нього, каже, що росія напала на нас, Харків, Київ бомблять, – згадує Микола. – Я не повірив, думав, що це фейк. Я слідкую за політичним життям, маю активну проукраїн­ську позицію, я був у курсі ситуації, однак не вірив у це. Я в Ізюмі винаймав квартиру, втім у перший день війни одразу переїхав до батьків, вони теж живуть в Ізюмі. У них приватний будинок з льохом, і ми там жили чотири родини разом. Одразу 24 лютого поїхали на ринок, усього по максимуму закупили.

У перший день війни ізюм­чанин разом з іншими місцевими активістами хотіли за сприян­ня місцевої влади вивезти сім’ї в безпечне місце, а самі піти в територіальну оборону. Туди Миколу не взяли, оскільки відсутній бойовий досвід.

Чоловік розумів, якщо росія зайде в Ізюм, нічого хорошого йому і його родині не світить. Тому він 3 березня вирішив евакуюватися.

– Я виїхав заради безпеки своєї родини – у мене жінка і троє доньок, молодшій з яких на той момент було чотири рочки. Мені потім розповідали, що я був у списках окупантів як громадянин з активною проукраїнською позицією. І в моїй найманій квартирі, і у батьків були обшуки. Благо, ніхто з родичів не постраждав, – зазначає ізюмчанин.

Микола зізнається, що тяжко переживав, що покинув рідне місто.

– Я цей виїзд сприймав як особисту зраду. Я чоловік з руками і ногами, розумію, як стріляти, міг бути корисним як волонтер. Довго із собою боровся, воно мене дуже бентежило. Хоча по дорозі я допомагав людям чим міг – бабусі сумку піднести, комусь квиток купити тощо, – ділиться чоловік.

Ізюмчанин з родиною переїхав на Рівненщину. Там він теж намагався допомагати чим міг. Він з однодумцями передали місцевим тероборонцям 300 літрів пального. До слова, і там Микола хотів вступити до територіальної оборони, втім його не взяли знову ж таки через відсутність бойового досвіду.

Допомога землякам

На життя в Рівненській області йшло багато заощаджень Миколи. Він каже, що міг і півтори-дві тисячі гривень у день на їжу витратити. Чоловік підрахував, що повинен там близько 30 тисяч гривень зароб­ляти, аби прогодувати родину. Почав шукати варіанти в Європі, і у результаті його родина вирушила в Німеччину, а 17 березня вони вже були у місті Вісбаден, де наразі і проживають.

За цей час Микола різним чином допомагав ізюмчанам.

– У Вісбадені проживає чотири тисячі українців, є ізюм­чани, і десь 20-30 з них я витягнув з пекла окупації. Допомагав землякам з логістикою, розповідав, куди і як краще їхати, прокладав найкоротший шлях тощо. У Вісбадені мені дуже допомогли українці, які до війни тут жили. Тим, чому вони мене навчили, тепер ділюся з іншими, – каже ізюмчанин. 

Наразі в планах Миколи створити у Вісбадені щось на кшталт громадської організації «Українці у Вісбадені», яка допоможе облаштовуватися тут нашим громадянам.

– Людям зазвичай самотужки важко знайти себе за кордоном, особливо в такій ситуації. Наприклад, чоловік залишився в Україні, жінка з дітьми виїхали до іншої країни. Мови не розуміє, багато бюрократії, аби отримати допомогу, треба пройти сім кіл аду. З’являється зневіра в себе. Треба людям нашим допомагати інтегруватися. Зокрема, й для цього я найближчими тижнями піду вивчати німецьку мову, – говорить Микола.

Чоловік, який нещодавно влаштувався працювати муляром на будівництві, розповів, чи має намір повертатися додому.

– Я в Ізюм повернуся, але коли буде 100-відсоткова гарантія безпеки. Поїду допомагати відновлювати місто, а родина залишиться в Німеччині, де у нас дозвіл на постійне проживання до березня 2024 року. Я по максимуму тут намагатимуся перейняти корисний досвід німців, щоб це все реалізувати в нашому місті, аби він став ще кращим, ніж був, – підкреслює Микола.

«Цей проєкт  реалізується в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу (https://ec.europa.eu/info/aid-development-cooperation-fundamental-rights_en). Його зміст є виключною відповідальністю авторів і жодним чином не відображає точку зору Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій»