Старенька хатинка, бджоли та 55 фруктових дерев: як британка будує нове життя на Харківщині

Зустріч у прифронтовому Харкові

Війна руйнує міста, але водночас зводить людей, які за мирних обставин ніколи б не зустрілися. Айман Сагатова народилася й виросла в Казахстані, але згодом переїхала до Великої Британії, де облаштувала життя та набула громадянства. Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, Айман не змогла залишатись осторонь. Маючи велику авдиторію в соціальних мережах, почала активно підтримувати Україну: проводила прямі ефіри, стриміла і розповідала іноземцям правду про події на українській землі. Один із таких стрімів у ТікТок став для неї доленосним.

У цей самий час за тисячі кілометрів від Лондона український військовий Антон воював на Донецькому напрямку – в районі Мар’їнки та Вугледара. Для чоловіка, який сам родом із Донбасу і чиє рідне місто зараз окуповане, ця війна стала глибокою особистою трагедією. Повертаючись із бойових позицій, бійці намагалися бодай трохи відволіктися від постійного стресу. Хтось читав, хтось писав рідним, а дехто просто гортав стрічку в телефоні.

«Кожен шукав собі якесь заняття, щоб розвантажитися. Дехто заходив у ТікТок. І от я точно так само зайшов, гортав і побачив її. Вона стрім проводила. Раз написав у коментарях, два написав... Так і познайомилися. Чим вона мене полонила? Чистою душею. Своєю щирою позицією за Україну. Стрім у неї такий був, що вона показувала чисту правду, без прикрас – що насправді відбувається, як росія виступила підлим агресором», – пригадує Антон.

Їхнє спілкування на відстані тривало близько року. Це був складний період, адже з Антоном тижнями не було зв’язку: він з’являвся в мережі на кілька хвилин і знову зникав через бойові завдання. Попри глухі зони радіоефіру та небезпеку, вони намагалися підтримувати одне одного. Аж раптом під час чергового короткого дзвінка Антон почув слова, які змінили все: «Я їду до Харкова. Зустрічай!».

Не відкладати життя

Комусь історія Антона та Айман може здатися надто стрімкою, навіть легковажною: швидке знайомство в інтернеті, раптовий приїзд, шлюб. Проте у самої жінки на це є свій погляд дорослої людини.

«Дуже багато людей думає: ось, швидко познайомилися, швидко одружилися. Для когось ці проміжки часу здаються занадто малими. Але ми обоє – дорослі люди, нам уже за 40 років. У нас є життєвий досвід. І коли йде війна, а людина поруч із тобою воює на передовій, починаєш гостро, на молекулярному рівні розуміти: у нас може не бути «завтра». Жити треба тут, сьогодні й зараз. І все, що ти хотів колись зробити у своєму житті, треба робити негайно. На завтра відкладати не можна нічого», – ділиться Айман.

Вона зауважує, що сьогодні чимало цивільних людей у тилу заганяють себе у глухий кут сильним відчуттям провини. Вони бачать, як важко військовим на фронті, і підсвідомо забороняють собі жити, радіти, любити чи створювати родини. Наче повністю зупиняють власне життя й ставлять його на нескінченну паузу. Проте Айман переконана: ворог саме цього й прагне – зламати українців психологічно, відібрати в них майбутнє та радість сьогодення. Вона вирішила діяти від зворотного: «Мені здається, навпаки, треба жити на повні груди! І ми вирішили, що треба жити, скільки б днів нам не було відведено долею».

Будівельники-волонтери 

Переїзд Айман до прифронтового Харкова став початком абсолютно нової епохи, сповненої таких побутових викликів, про які вона в Англії навіть не здогадувалася. Перший рік орендували квартири, змінивши три помешкання. Кожне нове житло було занедбаним, а квартира у районі ХТЗ узагалі постраждала від серйозного прильоту в сусідній під’їзд у 2022 році.

І скрізь, куди б не приїжджали, Антон з Айман перетворювалися на будівельників-волонтерів: вичищали бруд після попередніх мешканців, ремонтували вибиті вікна, запінювали старі дерев’яні рами, ставили бойлери, щоб була хоч якась гаряча вода. Квартира на ХТЗ була єдиною двокімнатною оселею, куди їх погодилися пустити з тваринами, адже Айман переїхала не сама.

Вона евакуювала з Великої Британії своїх чотирилапих улюбленців. Залишити собак там не могла за жодних обставин. Оформлення документів, міжнародних паспортів та щеплень коштувало чималих грошей: лише одна вакцинація від сказу в Англії обходилася у 200 фунтів (близько 11 тисяч гривень на одну тварину). На улюбленців разом із паспортами пішла астрономічна сума, але Айман переконана: «Коли кажуть, що люди кидають тварин, я цього не розумію. Мені здається, якщо людина до тварин добре не ставиться, то й до людей вона не буде ставитися по-людськи».

Домашні улюбленці обживаються на Харківщині/фото: Айман Сагатова

Зараз із ними живуть виховані англійські собаки: титулований лабрадор та кокер-спанієль. В Україні вони пройшли особливу військову адаптацію. Лабрадор як справжній представник мисливської породи має специфічну реакцію на вибухи: він не лякається, а виявляє шалений інтерес і намагається бігти саме в той бік, де стався приліт. А от кокер-спанієль виявився трохи полохливим і голосистим – саме в Україні він уперше в житті навчився гучно гавкати на кожен шурхіт. 

Через це життя у багатоквартирному будинку на ХТЗ, де постійно чути рух людей у під’їзді та гупання дверей, перетворилося на суцільний головний біль. Айман мріяла про день, коли вони зможуть вирватися з цієї міської «коробки».

Спочатку до англійських тварин додалася старенька харківська кішка Анфіса, яку підібрали на автобусній зупинці. Її попередня літня господарка померла. Анфісу пролікували, вона три місяці прожила в теплі та любові, але через поважний вік згодом відійшла. Зараз у них живе ще собака на ім’я Мішенька, яку Антон привіз із фронту і яка майстерно виловлює мишей.

Офіс, ПТСР та власне житло

В Україні Айман спочатку влаштувалася на офіційну роботу – працювала фахівцем із маркетингу у відділі збуту нафтогазової компанії. Робота їй подобалася, колектив був чудовим, але щоденне перебування в міській квартирі морально виснажувало. Коли починались обстріли, ховатися в районі ХТЗ було ніде (жодних укриттів поруч), а до найближчого метро з тваринами доводилося бігти щонайменше 20 хвилин дуже швидким кроком.

Ситуація загострилася, коли Антон повернувся з позицій після важких штурмів. Чоловік, який раніше важив 110 кілограмів, мав звання кандидата у майстри спорту з боксу і був справжньою «горою м’язів», приїхав із вагою 74 кілограми. Він мав вигляд такий, наче побував у полоні: люта зима на позиціях, страшні обмороження, ноги розбиті в кров через нескінченні піші переходи. Його фізичний та психічний стан був жахливим. Айман зрозуміла, що розриватися між офісом та родиною більше не може – чоловіка треба рятувати й виходжувати.

Поки Антон був на фронті, вона штучно завантажувала себе роботою, щоб не залишалося ні хвилини на важкі думки: вдень в офісі, потім прогулянка із собаками, а ввечері – по чотири уроки англійської. Згодом прийняла рішення піти з компанії й перейти на онлайн-викладання.

Тоді ж народилася спільна мрія про будинок за містом, ближче до природи, з грядками, помідорами та тваринами. Купівля житла у 2023 році перетворилася на справжній квест. Вони передивилися безліч варіантів, ледь не нарвалися на шахраїв, часто стикалися з нерухомістю, де документи були в повному безладі. Айман як людина надзвичайно відповідальна вимагала, щоб усе було чітко й по поличках. До того ж, виявилося, що через іноземне громадянство вона не має права купувати в Україні землю сільськогосподарського призначення. Вихід знайшли: розділили майно – землю оформили на Антона, а сам будинок – на неї.

Гроші на купівлю будинку Айман заробила сама, успішно виконавши великий і складний контракт із перекладу та субтитрування фільму. Отриманої суми вистачило, щоб придбати власне житло в Лозівському районі на Харківщині. Це була маленька хатина в жахливому стані. Там не було ані світла, ані води, дах протікав, вікна вибиті, стіни потріскані, підлога повністю згнила. Навколо стояли напівзруйновані сараї, і вся ділянка заросла густими кущами. Зате документи були в ідеальному порядку, а ціна – підйомною.

До нової оселі переїхали у жовтні минулого року. Грошей на будівельників не було, тому все робили своїми руками: чистили ділянку, вирубували чагарники, розбирали старі сараї, тягали цеглу. Ця виснажлива фізична робота, за словами Айман, буквально врятувала її чоловіка від жорсткого ПТСР, давши можливість переключити агресію та біль на творення. 

Антон – людина творча, глибока. Попри брутальний зовнішній вигляд, він пише вірші, а ще у минулому закінчив пастирську семінарію, готувався стати пастором.

Хоча психологічні травми війни регулярно нагадували про себе, найважче для родини було стикатися з людською безтактовністю. 

«Я завжди реагую, коли його намагаються підначити чи образити, бо це приниження військового, який втратив здоров’я, що вже ніколи не відновиться», – емоційно та твердо каже Айман.

Вона з болем зауважує, що тіло вилікувати можна, а от душа відновлюватиметься дуже довго. Антона рятує щира віра в Бога, і його найбільший страх – втратити в собі людину, скотитися до жорстокості на п’ятий рік війни. Попри купу професійних шахтарських хвороб, проблеми з легенями та важкий варикоз, Антон – досвідчений, навчений боєць. Він досі не списаний за станом здоров’я, тож, якщо пройде чергову ВЛК, знов піде на фронт.

Город, кози та варення з горіхів

Перша зима в селі стала для них суворим випробуванням на міцність. У хатині не було газу, центрального опалення та нормальної проводки. Замість підлоги – чорнова стяжка (добре, що не земляна, каже Айман). Власними силами поставили бойлер, провели електрику та встановили камін, який доводиться опалювати лише дровами. Ціни на дрова в регіоні просто астрономічні й постійно зростають: якщо спочатку машина коштувала 18 тисяч гривень, потім 22 тисячі, то зараз ціна злетіла до 26 тисяч. І її ледве вистачає до середини зими.

Хроніка ремонту: у будинку тепер є санвузол/фото: Айман Сагатова

До того ж, щойно в будинку з’явилося перше тепло, туди масово посунули миші, які за роки запустіння наробили в стінах безліч нір. Щойно восени починають косити поля – у будинку починається справжня «мишача війна», в якій родину рятує собака-мишоловка Мішенька.

Попри всі ці жахи, Айман Сагатова ні на мить не опустила рук. Не сіла плакати на руїнах і не втекла назад до затишного Лондона. Навпаки, вона розгорнула бурхливу діяльність і почала активно розвивати сільське господарство, створюючи базу для майбутньої сімейної екоферми.

Мініферма/ фото: Айман Сагатова

«Я вважаю, що якщо ми вже вирішили жити в селі, то треба мати своє господарство. Мені завжди неймовірно хотілося мати власну козу – це була суто моя ідея. І мені мій чоловік тим і подобається, що він увесь мій домашній «дурдом» гаряче підтримує! У нас я – генератор ідей, а чоловік – головний виконавець. А бджоли... я завжди мріяла про власну пасіку!», – з гордістю розповідає Айман.

Зараз її основний заробіток – це онлайн-школа англійської мови, а все інше господарство поки перебуває на початковій, але дуже потужній стадії розвитку. Вони вкладають туди душу й кожну вільну копійку. Цього року пара засіяла пшеницю, яка піде на комбікорм для тварин, посадила картоплю (закопали аж три мішки!), помідори, огірки, кабачки та гарбузи. Хоча через весняні заморозки баклажани та перці загинули, Айман не засмучується. Вона збирає врожай зі старого величного горіха і вперше в житті успішно зварила екзотичне смачне й корисне варення із зелених молочних горіхів, яке дуже корисне для людей із дефіцитом йоду та проблемами щитоподібної залози.

Минулого року вони заклали новий сад, власноруч висадивши 55 фруктових дерев: яблуні, вишні, груші, черешні. Сад ще молодий, його ретельно обробляють, доглядають і чекають на перші плоди за два-три роки. Оскільки 55 дерев для власного споживання – це забагато, Айман планує реалізовувати надлишки фруктів та меду на ринку. Ба більше, у неї є амбітна мрія – з часом відкрити власну мініпекарню просто на подвір’ї та продавати свіжі запашні узбецькі коржики. Вона вже активно робить домашню бринзу, яку регулярно розбирають і хвалять усі сусіди.

Власноруч спечена паляниця/фото: Айман Сагатова

«Сільське господарство – це дуже важка фізична праця і «повільні» гроші. Це не так, що пішов, швидко купив і перепродав. Це гроші, які треба заробити своєю працею, але це найчесніший заробіток у світі. І коли ти бачиш реальні плоди своєї праці, то отримуєш від цього колосальне задоволення. Сільгоспвиробники в Україні – це найбільш ризикові люди, бо ти залежиш від погоди, від шкідників, від тисячі факторів», – каже пані Айман.

Ізабела, Петруччо та бджоли

Окремою сторінкою її аграрного прориву стала пасіка, яка розрослася вже до шести бджолиних сімей. Айман вивчає бджільництво виключно за книжками, зібравши вдома цілу тематичну бібліотеку, та консультується в інтернеті. Досвідчені місцеві пасічники ставляться до неї скептично: «Ну як це, жінка – і пасічник? Як вона ці важкі вулики піднімати буде?». Але британка успішно порається з усім сама, і наразі всі бджоли живі. 

Пасіка/фото: Айман Сагатова

Щоправда, дощі та урагани на Харківщині трохи зіпсували початок сезону – бджоли сиділи у вуликах і з’їли весь мед, який назбирали раніше. Тож цьогоріч, може, й доведеться залишити бджілкам увесь мед.

Стосунки з бджолами в родині склалися анекдотично. Айман рухається повільно і спокійно, тому бджоли її не чіпають. А от Антону не пощастило.

«Мій чоловік підійшов туди з косаркою, хотів швидко обкосити траву навколо вуликів. А бджоли ж не люблять різких рухів, хімії, парфумів чи запаху алкоголю. Його як цапнула одна! Він зрозумів, що зараз весь рій підніметься, і втік. Тепер ближче ніж на 10 метрів до пасіки взагалі не підходить – вони його ще здалеку впізнають і вилітають зустрічати», – розповідає жінка.

Айман зі сміхом згадує ще одну курйозну історію, яка демонструє її повну трансформацію з міської британки на українську селянку. Вона побачила на подвір’ї сусідів курей, серед яких кілька бігали з абсолютно голими шиями та лисими грудьми. Перелякана Айман цілком серйозно запитала місцевих: «Боже, а чим це у вас кури так сильно хворіють? Що це за лишай?». 

Селяни сміялися до сліз, доки пояснили їй, що це така особлива іспанська порода – голошийка. Зараз у них живе така курка на ім’я Ізабела, яку Айман придбала для компанії півневі Петруччо. Вона є улюбленицею Айман, хоча жінка досі жартує, що їй хочеться зв’язати Ізабелі теплий шарфик або повісити намисто, щоб прикрити цю «негарну голість».

Петруччо й Ізабела/фото: Айман Сагатова

Прості земні мрії

Родичі Айман по-різному реагують на її нове життя. Мама дуже хвилюється і постійно молиться за них. Дорослі діти Айман (28-річний син та 20-річна донька) живуть у Великій Британії, син фінансово підтримує маму в її будівельних починаннях, і пара щиро сподівається, що після перемоги всі діти, включно з двома доньками Антона, зберуться разом у їхньому будинку.
Коли Айман запитують, про що вона мріє найбільше, в її очах з’являються сльози.

Айман/фото: Слобідський край

«Ми не опускаємо руки й продовжуємо будувати своє майбутнє тут, в Україні. Я мрію, щоб швидше закінчилася ця війна. Щоб з’явилося справжнє відчуття нормальності, бо зараз ми створюємо його штучно – встаємо вранці, доїмо козу, робимо бринзу, вчимо дітей англійської, хоча розуміємо, що в будь-який момент може прилетіти ракета і все знищити. Я хочу, щоб мій чоловік більше нікуди не їхав, щоб він був удома в безпеці. А ще – у нас так і не було медового місяця. Ми дуже мріємо після війни поїхати удвох в Одесу на море. Ось такі в нас прості земні мрії», – зазначає Айман Сагатова.