«Ми нікому не потрібні»: як жили люди в окупації на Харківщині

23.09.2022 14:10 Старий Салтів

Майже пів року 75-річна Світлана Золотоус провела в окупації в рідному селі Зарічне Старосалтівської ТГ. Лише за місяць до повномасштабного вторгнення росії вона поховала коханого чоловіка Олександра. Не встигнувши оговтатися від втрати рідної людини, Світлана опинилася в окупації сама. Її донька жила в Харкові, син виїхав із села 23 лютого. Один з онуків потрапив у полон у Запорізькій області, а рідня по чоловіку Світлани жила в Маріуполі. Війна зачепила ледь не кожного члена великої родини.

Снаряди літали над головами

24 лютого Світлана Золотоус прокинулася під ранок, коли перші російські ракети почали падати на Харківщину. Виглянула у вікно й побачила велику заграву десь над Харковом.

– Я спочатку подумала, що це гроза, а потім думаю, яка ж гроза серед зими? А в небі таки спалахи, все палає вогнем… У голові промайнула думка: «Невже війна?». І одразу чую телефонний дзвінок, беру слухавку, донька каже: «Мамусечко, на нас росія напала», – згадує скрізь сльози жінка.

За місяць до війни Світлана поховала коханого чоловіка Олександра. Останні тижні його життя подружжя часто обговорювало загрозу нападу росії та ніяк не могло повірити, що таке може статися.

– І лише зараз розумію, де тільки наші «браття» не були, на кого тільки не нападали – напевно, це було неминуче, – розмірковує жінка.

Донька Світлани жила в Харкові, син виїхав із села 23 лютого і більше повернутися не зміг. Жінка залишилась одна в окупації. У той час по трасі з Вовчанська їхали колони ворожої техніки, так само вони рухалися і з боку Куп’янська.

– У нас завжди в домі було людно, приїжджали діти, онуки, гості. А тут таке сталося, а я одна, – зауважує зарічнянка.

Від тотального депресивного стану жінку рятували сусіди. Там, де росія хотіла посіяти ненависть одне до одного – зросло справжнє згуртування. Світлана каже, що всі, хто залишився в окупації, підтримували одне одного.

Вовчанськ росіяни окупували одразу, у перший день повномасштабної війни. По Зарічному вони обстрілів не вели, утім жителі села щодня бачили та чули, як ворожі снаряди летять у бік Харкова, Старого Салтова, Циркунів, Верхньої Писарівки.

– Снаряди летіли над головою, обстріли велися з бєлгорода, Куп’янська… Вони ставили свою артилерію прямо в нас за селом і гатили без зупину. Мало того, вони почали бомбити з літаків… Це було дуже страшно, відчуття ніби він прямо над парканом летить, такий звук сильний, страшний, відчуваєш себе мурашкою, все холоне всередині. По тому бідному Салтову так вони гатили, що це просто кошмар! – розповідає жінка.

Коли Печенізьку дамбу окупанти розбили з літаків – у селі зник мобільний зв’язок. Люди, які хотіли виїхати на підконтрольні території – були розстріляні прямо в машинах. За словами Світлани, на той час на дорозі до Старого Салтова стояли розстріляні машини, лежали трупи, собаки таскали рештки людської плоті. Люди переходили пішки Сіверський Донець, поки він був замерзлим, та намагалися втекти з окупації.

– Ми опинилися ніби у вакуумі, з усіх сторін окупанти, зв’язку немає. Десь у березні зникло й світло, – каже співрозмовниця.

Усе мало б розвалитися

У сусідній Гонтарівці було сільгосппідприємство, свого часу його відродженням займався чоловік Світлани Золотоус. З початком війни на підприємстві пекли хліб, привозили продукти, молоко, м’ясо, готували пельмені – все це роздавали людям безплатно.

– Знаєте, все трималося, мало б, напевно, розвалитися, але люди так підтримували одне одного… Така єдність була, просто не передати словами, – зазначає жінка.

Власник одного в селі відкритого магазину їздив за продуктами у Куп’янськ, привозив хліб та речі першої потреби. Ціни були захмарні, але люди раділи, що можуть хоча б щось придбати.

Витратити пенсію могли тільки ті, кому вона приходила на картку. Світлана ж не відкривала банківський рахунок і так майже шість місяців жила без виплат.

– Люди знімали гроші з карток під відсоток у Вовчанську та Куп’янську. Спочатку треба було віддати 10 %, а потім уже 20 % від знятих грошей, – розповідає співрозмовниця.

Ми нікому не потрібні

У селі ходило багато розмов щодо подальшої долі мешканців та й взагалі України. Люди казали різне, утім більшість чекала, коли прийдуть наші військові. Були в Зарічному й такі, хто все життя дивився російське телебачення, – коли почалась війна, вони одразу відділилися від проукраїнських мешканців.

– Хтось казав «ми нікому не потрібні, нам нічого не возять, пенсію не дають». На що я говорила: «Дівчата, а як нам можна щось привезти – ми в окупації, до нас не добратися». Мене ця логіка добивала… Деякі почали втрачати надію, так це було… Але ми завжди казали, що перемога буде за нами, – розповідає про окупацію Світлана.

Пізніше знайомі Світлани вирішили поїхати у Вовчанськ. Туди зазвичай їздили за продуктами та пальним або ж зняти гроші.

– Вони вийшли на зв’язок зі мною і кажуть: «Свєто, ви уявляєте, у Вовчанську на дорожньому вказнику написано «россияне и украинцы – братья». Нас наче чимось обшпарило, коли ми це побачили. По базару ходять орки, ходять наші люди, всі посміхаються, спілкуються». А мені в голову стукнуло одразу: «Салтів… біля нас, розбитий ущент! Там люди гинуть, а ми бачимо щодня над своїми головами, чим їх убивають… Десь кілометрів 30 від Вовчанська, це як пекло та рай!», – говорить жінка.

У Вовчанську люди майже не чули обстрілів, але в населених пунктах, що розташовані далі на Харківщині, люди чули, бачили та страждали від ворожих снарядів.

– Над нашими головами літало нескінченно. А по Зарічному не гатили, ми думаємо, що це вони нас для референдуму готували, щоб ми не були проти. Бувало лише щось слабеньке запустять по нас, але це, можливо, й випадково прилітало, – розмірковує співрозмовниця.

Людям не вистачало підтримки влади. Світлана каже, що більшість жителів чекала на виступи старост та голови Старосалтівської ТГ.

– Знаєте, ми хотіли почути, що нам робити далі. Хотіли, аби нам дали надію, що все незабаром завершиться… Але наша влада перейшла на бік орків, вони разом пиячили, розкрадали «гуманітарку». Тоді ми зрозуміли, що залишилися сам на сам з цим жахом, – із сумом розповідає жінка.

Немита росія

Окупантів у Зарічному майже не було. Утім, одного разу до села привезли бурятів.

– Вони були босі, напівроздягнені, брудні. Вивозили все! Просто все несли з хат: одяг, взуття, посуд, ковдри, техніку та навіть унітази, прости Господи. У нас на дачах були охоронці, вони розповідали, як ті буряти бігали коло техніки для прибирання снігу, газонокосарки та казали «а где ж провода?». Вони не могли зрозуміти, що її в руки береш – і все вже працює. Ми думали, що росія живе трішки гірше, ніж Емірати. А це насправді виявилася «невмита країна». Вони нам самі показали, ким вони є, де та в якій бідності живуть, – зазначає Світлана.

10 тисяч рублів за український паспорт

Приблизно місяць світло в селі було, потім один зі снарядів влучив у трансформаторну будку. У сина Світлани був генератор, від нього жінка та сусіди заряджали телефони. Коли окупанти призначили нового старосту, люди почали питати: «Що він буде робити зі світлом?». Тоді, звичайно, окупаційна влада переконувала жителів Зарічного, що світло зроблять дуже швидко.

– Вони казали, що під’єднають нас до росії, потім казали до Куп’янська. Але щось за весь час їм це не вдалося зробити, – зауважує співрозмовниця.

У деяких жителів були газові балони, свердловина, колодязі – тож особливої проблеми з комунікаціями не було. Тим паче, що всі підтримували одне одного, ділилися всим, чого не вистачало. Світлана каже, що найскладнішим було – це відсутність електроенергії. Неможливо було подивитися новини.

– Ми нічого достеменно не знали. Орки казали, що Харків – це росія. Казали, що проведуть референдум, видадуть нам російські паспорти. Школи збиралися відкривати, всі українські книжки вони знищили та привезли свої. Вони навіть дев’ятикласникам видали атестати з написом «Куп’янський район, Бєлгородська область», – розповідає Світлана.

Колаборанти на чолі з окупантами намагалися схиляти місцевих до співпраці. Так, директорка школи у Бугаївці одразу перейшла на бік ворога та тиснула на вчителів.

– У нашому селі вчителі отримували пропозиції від неї. Вона казала: «А що вам ще робити? Вам треба працювати!». Вони навіть відкрили школу, один раз туди дітей відвезли, а потім грошей не було, щоб платити за машину, на цьому й закінчилося, – зазначає жінка.

Аби пом’якшити ставлення людей до своєї окупаційної влади, росіяни намагалися підкупити жителів. В обмін на український паспорт пенсіонерам видавали 10 тисяч рублів.

– Хто з наших погодився на таке, я не знаю. Молодь нам казала: «Не здумайте нічого підписувати та віддавати свої паспорти!». Можливо, ті, хто думав, що це останній вихід, аби вижити – погоджувалися. А ті, хто вірив, що Україна вернеться і нас захистять від окупантів, – категорично відмовлялися, – зауважує Світлана.

Окрім того, окупанти казали, що всім, хто отримає паспорт РФ, дадуть по машині дров та продукти. Усім, хто виїхав з окупації, росіяни веліли передати, що до Нового року в порожні будинки заселять біженців. А власники повинні привезти документи на ці будинки.

Прислужники

Були серед жителів і колаборанти. За словами Світлани, першими на співпрацю пішли молоді хлопці, які до війни своє життя не змогли влаштувати.

– Ми їх називали прислужниками. У нашому селі їх на пальцях порахувати можна було. Це хлопці, які до війни рубали дрова, були шоферами, метал здавали. І коли прийшли окупанти, прислужники їм віддавали машини людей, які виїхали. Вони просто відкривали ворота покинутих будинків та віддавали автомобілі. Я не можу сказати, що вони чекали на «руський мир»… Вони через свою недоумкуватість повірили окупантам, – розмірковує жінка.

У Зарічне окупанти приїжджали рідко, частіше в місцеві магазини та в гості до своїх прислужників. Світлана каже, що вони також не відрізнялися розумовими здібностями.

– Ходили, здоровкалися з нами. Одразу було видно, що вони не затяті вояки. Багато з них хотіло тікати з Вовчанська, але їх не пускали, звісно. Ну якісь лояльні були. Займалися вони мародерством, а більше нічого не робили – така місія в них була, – зазначає жінка.

Прислужники їздили у Вовчанськ на підробітки, там вони копали окопи. Потім поверталися в село.

– Орки їм давали 300 рублів за роботу і тричі на день годували. Наші недалекі хлопці казали: «Усе класно, ми поробили – нас погодували й гроші дали». Ну що з них питати…, – із сумом говорить Світлана.

У тому ж Вовчанську на території колишнього заводу окупанти зробили СІЗО. Туди привозили всіх, хто не подобався. Що там робили люди та чи катували їх – невідомо.

Онук у полоні

Кадирівці взяли у полон онука Світлани в Запорізькій області. Жінка каже: тому, що він залишився живим – допомогли лише молитви. Сестра її чоловіка зі своєю родиною жила у Маріуполі із самого початку війни й до цього дня.

– Одного дня вона мені зателефонувала і сказала: «Свєто, молися!». Я одразу зрозуміла, що це з онуком щось сталося. І я молилась день і ніч, – крізь сльози згадує Світлана.

Чоловіка військові рф водили нібито на розстріл декілька разів на день. Залякували, погрожували йому і побратимам. Утім, він зміг утекти з полону окупантів та повернувся на Харківщину. А тут, у Вовчанську, його чекала дружина з трирічною донькою.

– Коли він втікав, попереду нього сам Бог біг, я нічим не могла допомогти. Я тільки молилася, – каже жінка.

Найстрашніше – не дожити, коли вернуться наші

За п’ять з половиною місяців в окупації найбільше Світлану лякали не обстріли та окупанти, а чи доживе вона до того, як вернеться Україна.

– Віра залишилася і жила в наших серцях завжди. А чи вистачить здоров’я до того, як повернуться всі наші території? За це був великий острах. Страшно було за дітей, онуків. Правнучка дзвонила з Вовчанська та питала: «Що, бабуся, стріляють?». А я кажу, стріляють… За що їм це? Нашим діткам… Багато думок було, чи зустрінемося ми з рідними? Чи побачу свою родину? Я тільки молилася, аби всі живі та неушкоджені залишилися, – згадує жінка.

Серце Світлани боліло й за чоловіка. Після похорон вона лише кілька разів змогла прийти на могилу Олександра. Під час окупації дібратися до кладовища було дуже небезпечно – там найбільше літали снаряди.

– Я навіть з ним не попрощалася, коли поїхала. Мій чоловік був неймовірною людиною, він був у списку 500 впливових людей України. Був почесним жителем району, двічі людиною року. Я така щаслива, що прожила життя поруч з таким чоловіком. І я дякую Богу, що він забрав його до себе до початку цієї війни…, – зі сльозами на очах згадує про коханого чоловіка Світлана.

«Веземо найдорожче»

У кінці березня з тимчасово окупованих територій Харківщини почалися евакуації. Це не «зелені коридори», кожна евакуація була під загрозою обстрілів з боку окупантів.

– У мене тоді думки не було виїжджати із Зарічного. Як можна все покинути, все, що ми з чоловіком будували протягом життя. У нашому домі зростали діти, онуки, правнуки… Чоловік стільки будинків збудував у районі, працював багато, коли вийшов на пенсію, ми серйозно почали займатися пасікою. Як можна це залишити?! – зауважує жінка.

Утім, рідні не полишали надію та вмовляли її виїхати у більш безпечне місце. Серйозно задуматися над виїздом Світлану змусили розмови про отримання російських паспортів.

– Мене дочка вмовляла виїхати, я настроїлась на те, що залишатися тут не можна. По-перше, я сама, не дай Бог розбомблять будинок, що я буду робити? По-друге, окупанти казали, що незабаром будуть нам міняти паспорти на російські. Для мене це вже був край, я не збираюся отримувати паспорт убивць. Я навіть «гуманітарку» не брала в них, було гидко від їх подачок. Ми ще дізналися, що наших хлопців-волонтерів розстріляли росіяни, коли вони везли до нас «гуманітарку», – як я можу брати з цих рук їжу?! – обурюється наша співрозмовниця.

Світлана почала збиратися на евакуацію, налаштувалась на виїзд. Залишила будинок, трьох котів та собачку на сусідів.

– Зайшла в хату і думаю: Господи, що мені взяти? Документи – зрозуміло, почала перебирати фотографії, пов’язані з нашою сім’єю та чоловіком. Познімала його нагороди зі стін, фотографії забрала найдорожчі, де всі ми разом на святах, усміхнені та щасливі… Інші фото віднесла у погріб, сподіваюсь, вони мене дочекаються…, – із сумом розповідає жінка.

11 липня Світлана з подругою вирушили на евакуацію. У них був інвалідний візок, на нього звалили речі й поїхали. Щоб виїхати із Зарічного, жінкам довелося пройти шість блокпостів окупантів.

– Наче ж наша кров, а дивишся на них – фашисти фашистами. Внутрішнє відчуття таке, що вони фашисти. А коли побачили наших людей, військових, волонтерів – у них обличчя світлі, очі сяють. Як небо і земля! А ті точно фріци, прости Господи! – не стримує емоцій Світлана.

Коли жінки зустріли наших військових, ті їм з усмішкою сказали: «О, що ви, бабусі, навантажилися капітально!», показуючи на візок з речами.

– Ми сміємося та кажемо: «Веземо все минуле, щасливе життя, все найдорожче!», – згадує наша співрозмовниця.

Евакуація, за словами Світлани, пройшла як на одному подиху, спокійно та без обстрілів. У Харкові вона вже зустрілася з рідними, а далі вирушила в Суми.

Дочекалися звільнення

І звістку про деокупацію рідного краю Світлана почула у Сумах. 13 вересня у ході контрнаступу ЗСУ звільнило Вовчанськ та прилеглі населені пункти.

– Я коли дізналася, що наші хлопці звільнили село, у мене був шок. Нам подзвонили знайомі з Вовчанська і розповіли, що там вже майорить український прапор. Ми мріяли про звільнення, але не очікували, що це буде так швидко.  Це таке щастя! – радіє Світлана.

Вона розповідає, що першими повтікали окупанти. Після них почали тікати колаборанти. Черга була від Вовчанська до російського Щебекіно. За її словами, нещодавно деякі жителі міста вже отримали паспорт рф.

– Хтось із цієї черги знав, чому він їде – бо колаборант. А хтось біг, тому що всі біжать. Наші знайомі з Вовчанська кажуть, що виглянули у вікно, а там всі з валізами кудись тікають. Дякувати Богові, вони не зібралися також. Зв'язку ж не було, люди й не зрозуміли, що відбувається, – розповідає наша співрозмовниця.

Наразі жінка тримає зв'язок зі знайомими та родичами у Вовчанську. Окупанти ведуть обстріли міста, місцеві сидять у підвалах.

Додзвонитися до своїх сусідів жінка не може, зв'язку у Зарічному немає. Утім, через знайомих дізналася, що місцеві прислужники бігали та не знали, куди ж їм тікати. Знайомий Світлани зрадникам сказав чітко: «Біжіть у бєлгород, хоча вас там навряд чи чекають».

Автор: Анастасія Хушану