Вільхуватська громада: «За клопотами й день минає, немає коли лякатися»

«Буду чекати»

Жителькою Федорівки у Вільхуватській громаді Тетяна Малінко стала випадково. У 2001 році приїхала на сезон працювати на буряках – тоді вона мешкала на Донбасі, так і залишилася. Потім жінка привезла маленьку доньку, знайшла на новому місці роботу, створила родину.

Зі своїм чоловіком Ігорем вона зустрілася у Федорівці. Подружжя щасливо прожило сім років, аж поки минулого літа Ігоря не мобілізували. Чоловік воював на Покровському напрямку, а потім Тетяна отримала звістку, що 28 грудня 2024 року він зник безвісти. Якщо відверто, зізнається жінка, то, як не боляче це визнавати, він скоріш за все загинув. Але надія – це те, що підтримує в найважчі часи. Тож доки все не з’ясується остаточно, вона буде вірити та чекати.

Тетяна та Ігор

«У нас у сусідньому селі матері сказали, що син загинув. Навіть сповіщення принесли. А нещодавно після чергового обміну військовополоненими хлопець повернувся додому. Тому і я буду чекати, хай там як», – каже Тетяна. 

Жінка розповідає, як її Ігор вміє працювати з деревом. І в дім зробив гарні речі, і ошатний паркан та альтанку у дворі. Усі, хто бачив, одразу питали, де вона таку красу купила. А Тетяна з гордістю відповідала, що не купляла, то чоловік сам зробив.

Багато красивих речей Ігор зробив своїми руками

Небо червоне, щось летить

До війни Тетяна Малінко працювала на фермі бригадиром. 24 лютого 2022 року, як завжди, прийшла на роботу о третій ранку. Побачила, що захворіло теля, викликала санітара. Удвох поралися біля нього, а потім пішли випити кави.

«І тут почалося – небо усе червоне, щось летить, бухає. У той день повз Федорівку з ранку й годин до двох їхали ворожі танки та інша техніка. Звісно, ми злякалися, добре, що під час окупації росіян у нас не було – стояли недалеко, у Приколотному», – згадує жінка.

Усю окупацію ферма працювала. Навіть коли зникло світло, якого довго потім не було. Вмикали генератор –і працювали, бо як кинути тварин. Генератор був і на водонапірній вежі, тож вода була в людей постійно. Чого не скажеш про зв’язок. Інтернет ще якось працює – діти можуть виходити на заняття онлайн, а ось зв’язку в селі й зараз немає.

Розбите підприємство у Федорівці

Через деякий час після звільнення громади тварин вивезли і підрозділ у Федорівці закрили, а тоді, навесні та влітку 2022-го, підприємство дуже допомогло місцевим з м’ясом та молоком.

«У нас завжди важко було знайти роботу, а зараз її зовсім немає. Хоча багато людей виїхало, все одно у самому селі працювати ніде. Але якщо є бажання, то щось придумати можна. Я через центр зайнятості влаштувалася на суспільно корисні роботи. Хтось не хоче таку роботу, бо гроші невеликі. А я вважаю, що то просто людина ледар, от і шукає, як таке своє ставлення виправдати», – говорить Тетяна.

Благоустрій території

У своєму селі на суспільно корисних роботах вони працюють удвох з напарницею, зараз займаються благоустроєм території. Також роздають гуманітарну допомогу, яку регулярно доставляють місцевим жителям.
Жінкам за необхідності допомагають два робітники комунального підприємства Вільхуватської громади, які мешкають у селі.

Комунальники наводять лад на території

Як кажуть жителі, у них найкращі комунальники. Місцевій владі у досить складних умовах вдалося налагодити роботу свого комунального підприємства так, щоб вирішувати більшість нагальних питань, які хвилюють людей.

Жителі Федорівки хвалять комунальників своєї громади

Населення скоротилось утричі

Порівняно з довоєнним населення Федорівки скоротилося майже у три рази, зараз тут проживає 180 людей, серед них 15 дітей. Примусову евакуацію в населеному пункті не оголошували, хоча багато молоді та родин із дітьми виїхали самі. Дехто вже встиг повернутися.

«У нас є своя школа, вона й зараз працює дистанційно. Федорівка ніколи не була «вмираючим селом». До війни кожного вечора діти та молодь ходили до клубу. Там працювали гуртки, секції, були концерти. Цим займалися Ліна Федорівна та Володимир Іванович, вони усе проводили. Спорт був, волейбол, футбол, команда їздила в інші села грати у футбол», – розповідає Тетяна.

Десь півтора року тому, коли ще дозволяла безпекова ситуація, батьки зорганізувалися та запросили аніматорів. Те свято з великою ростовою лялькою білого ведмедя згадують досі, так було весело і дітям, і дорослим. Сподобався і концерт, і смаколики, якими всіх пригощали. Зараз діти сидять вдома, і це зрозуміло.

Але місцева влада намагається хоч чимось їх порадувати. У Федорівці живуть зараз і донька Тетяни із сином, так нещодавно хлопець з іншими дітьми з громади їздили відпочивати у Карпати.

«Все це безкоштовно, громада організувала. Там триразове харчування, багато екскурсій. Онук надсилав фото – дуже красиво, дітям сподобалося», – говорить жінка.

До речі, про свої сільраду та військову адміністрацію у Федорівці кажуть, що зв’язок з жителями громади в них налагоджений. Якщо звертаєшся з якогось питання, завжди підтримають. Так, не всі проблеми зараз можна вирішити – люди розуміють, триває війна. Але те, що їх чують і намагаються допомогти, дуже важливо. 

Стали більш згуртованими

Зараз у Федорівці в основному залишилися пенсіонери. Соцробітника у селі зараз немає, але ніхто з людей похилого віку, яким потрібна підтримка, без неї не залишається.

Взяти хоча б оформлення документів на субсидію – бабусі дають документи, а ті, хто молодше, везуть у сільську раду чи ЦНАП, де роблять усе необхідне. Поїхати можна й самим – раз на тиждень у громаді курсує соціальний автобус, але не всі можуть це зробити через вік та здоров’я.

Жителі Федорівки

«Я раніше цього не помічала, але зараз ті, хто залишився у селі, стали більш згуртованими. Війна принесла багато горя, та в людях відкрилося те краще, що в нас у всіх є. У нас нікого не забувають: сусіди поруч, односельці, завжди хтось знайдеться. Є бабуся 87 років, у неї рідних немає. Але мала чоловіка, так його племінниця не кинула стареньку. Приїздять, підтримують», – розповідає Тетяна. 

Гуманітарна допомога для жителів села

Земля підтримує, заспокоює

Життя у Федорівці схоже на життя у багатьох інших деокупованих прикордонних населених пунктах. Щось працює, за якимись послугами треба виїжджати.

У селі з’явився магазин – ще декілька років тому його не було. Там можна придбати не лише продукти, а й побутові товари та навіть одяг зі взуттям. Амбулаторії та лікарів немає, але декілька разів приїздили фахівці з Харкова або їх привозили волонтери. Якщо треба до лікарні, їздять у Великий Бурлук. Та за необхідності робити уколи можуть місцеві жительки, які до виходу на пенсію працювали у медицині.

З початком весни жителі Федорівки дружно вийшли на городи. Квітів, говорить Тетяна Малінко, зараз якось не садять, а от овочі – обов’язково, усі, що треба для господарства та запасів на зиму. Посадка вже завершена, тепер треба доглядати, щоб урожай добре ріс та визрівав. Клопотів чимало, але земля, праця на ній, упевнена жінка, підтримує та якось заспокоює. Майже у кожному дворі тримають птицю, хтось – і худобу.

«Я теж тримаю птицю. Ще у мене є три коти, два собаки. Війна війною, але господарство та город – це частина нашого життя, нашого дому. Як я усе це покину, якщо усе життя дбала, своїми руками усе створювала?» – каже жінка.

Про настрої людей розповідає, що страх, звісно, є – після обстрілів. Потім ще кілька днів усі їх обговорюють і лають росіян. А далі заспокоюються і продовжують жити: що буде, те буде.

«Ви кажете, треба виїжджати, якщо страшно. Я усе життя маю свій дім, двір, город. Звикла до господарства. Вийдеш у двір – там кішка біжить, там травинку якусь зірвав, там щось зробив по господарству. І ти радієш. Так за клопотами й день минає швидко, немає коли лякатися. А куди з квартири у багатоповерхівці виходити? Хіба що на балкон», – говорить Тетяна. 

Городи у прикордонні

Треба продовжувати жити

У Вільхуватській СВА кажуть, що кількість населення у громаді значно зменшилася. У багатьох селах була оголошена примусова евакуація родин із дітьми, багато людей через складну безпекову ситуацію самі виїжджали з прикордонних населених пунктів. Але ті, хто залишається вдома, мають отримувати від громади постійну підтримку. І у СВА роблять усе можливе, щоб її забезпечити.

За словами начальника Вільхуватської сільської військової адміністрації Євгена Шаповала, вони вдячні усім, хто допомагає їх прикордонній громаді триматися. Це дає місцевим жителям розуміння, що їх ніхто не кинув, про них не забули.

«Так, не всі проблеми людей ми можемо швидко вирішити – війна дуже впливає на наше життя. Але коли виникає потреба, коли люди звертаються по допомогу, робимо усе, що можемо. А як інакше? Тільки триматися разом. Проблеми Федорівки типові для багатьох населених пунктів громади. Виїхало багато людей, важко знайти роботу, немає лікарів тощо. І головне – складна безпекова ситуація у прикордонні. Та попри все треба продовжувати жити, працювати, об’єднуватися та підтримувати одне одного. Тоді можна чогось досягнути», – каже Євген Шаповал.

Фото - Тетяни Малінко та Альони Василенко