Евакуація без «зелених коридорів»: як волонтери вивозять людей з окупованої Харківщини
Про те, як організовується евакуація та з якими проблемами стикаються волонтери, «Слобідському краю» розповіли координатор з евакуації п’яти харківських штабів Віталій Дмитрюк та куратор «Допоможемо виїхати»(Helping to Leave) по Харківщині Діна Уріх.
Війна навчила волонтерству
До 24 лютого Віталій Дмитрюк був далеким від волонтерства. Працював у сфері обслуговування, мав власноруч розвинений бізнес з продажу автозвуку та аксесуарів для машин. Грав у американський футбол та був менеджером команди. А на п’ятий день повномасштабного вторгнення вирішив, що сидіти вдома та дивитися, як ворог руйнує країну, не може.
– Коли окупанти почали бомбити місто та наступати, багато людей сиділи вдома, зокрема і я. Ми не знали, що робити в перші дні. Ці перші кілька діб були найгарячішими, у місто заходив ворог, були бої. І тоді я побачив паніку, побачив скільки людей покидає Харків. Десь на п’ятий день я зрозумів, що просто дивитися на те, що відбувається – нестерпно, і почав вивозити людей, – розповідає Віталій.
Йому почали надходити дзвінки від знайомих з проханням вивезти їх на вокзал. Згодом номер Віталія почав поширюватися людьми та по групах у месенджерах.
У перший тиждень волонтерства чоловік усвідомив важливість своєї справи. Одна із сімей, яку він вивіз з Харкова, зателефонувала наступного дня.
– Після того, як я відвіз їх на вокзал, мені зателефонував чоловік. Він дякував та плакав, казав, що в їх будинок влучила ракета. Якби я їх тоді не вивіз, могло б статися страшне, – згадує Віталій.
За кермом власного автомобіля волонтер перебував із самого ранку до пізнього вечора.
– Вивозив людей з дуже небезпечних районів міста. Декілька разів їздив в область, забирав звідти сім’ї військових. А потім настав такий час, коли вивозити вже було нікого. Місто стало порожнім, – каже чоловік.
А потім Віталій дізнався, що на Харківщині залишилося багато покинутих літніх людей, тож вирішив доставляти їм необхідні продукти. Першу гуманітарну допомогу йому допомогли зібрати військові.
– Бійці сказали, що харчів у них забагато, а їсти часу немає, тому продукти можуть просто зіпсуватися. Вони запропонували віддати ці харчі людям, ще й свої пайки віддали. А ще ворожі обстріли зруйнували ринок, там багато овочів та фруктів лишилося. Ми зібрали всі ці продукти – і я погнав їх розвозити, – розповідає Віталій.
Після цього Дмитрюк зібрав цілу команду з 15 людей серед своїх знайомих у сфері IT та SMM, а також просто небайдужих людей. У Телеграмі та Інстаграмі вони створили свої сторінки, почали поширювати інформацію про свій гуманітарний штаб. Люди писали, просили вивезти з Харківщини або доставити ліки та продукти.
– Ми зробили новий софт штабу, аби ще більше прискорити процес допомоги. Я збирав донати, купував необхідні товари, шукав «гуманітарку». Спочатку ми все робили своїми силами, а потім «просіли» по фінансах. Шукав фонди, просив про підтримку всіх, кого міг. Я починав з власного гаража, сам збирав ці пакети з «гуманітаркою», на власній машині її розвозив, а тут у мене команда. Я не маю права підвести їх, – ділиться чоловік.
Наразі команда вийшла на більший рівень, переїхала на склад 770 квадратів та працює разом з Kharkiv Help. Із засновником цього штабу Олексієм Маслом Віталій познайомився на початку своєї волонтерської роботи.
– Я був слабкішим за нього тоді, але зараз я «підріс», і ми працюємо як одна команда. Наразі мій штаб налічує 60 людей, – зазначає волонтер.
У штабі Help me Kharkiv працювали поліціянти. У вільний від роботи час вони розвозили їжу потребуючим. Дві доби, які їм давали для відпочинку, хлопці використовували для допомоги людям. Наразі вони влаштувалися в ТРО, Віталій каже, що дуже пишається ними. Штаб всіляко підтримує ТРО та ЗСУ.
– Наших хлопців, що волонтерили, а тепер захищають країну, ми екіпіруємо по повній. Вдягаємо, взуваємо, робимо все, аби вони могли вести бої у повній екіпіровці та не думали про те, де її знайти, – зауважує чоловік.
Кидали дітей в окопи, аби врятувати від обстрілів
Три найбільші евакуації з окупованих територій Харківщини були скоординовані Віталієм Дмитрюком.
– Як би це не звучало, але до будь-якого роду діяльності я ставлюся так: «Ти повинен стати в цьому кращим». Коли я грав в американський футбол – був капітаном команди. Коли займався автозвуком – мав бути кращим на змаганнях. Тут у мене такий самий підхід, починав з малого, потім прогнозував, що треба робити, аби стати кориснішим. Це як у бізнесі та спорті, з малого до величин, – зазначає координатор евакуацій.
У команди розширилися знайомства серед військових, побільшало ресурсів та партнерів. Допомагаючи ЗСУ, волонтери здобули собі авторитет, тому, коли почалися розмови про евакуацію, військові радили залучити команду Віталія.
За словами координатора-волонтера, вперше він дізнався про умовний коридор з окупованої території випадково і почав міркувати, як можна організувати централізовану евакуацію. На Дмитрюка вийшла чеська організація «Helping to Leave», і спільними зусиллями вони змогли організувати першу масштабну евакуацію з окупованих територій.
– До цього я вивозив людей з небезпечних районів, але вперше заявив про себе владі, коли дізнався про ймовірний вихід з окупації. Тоді я передав цю інформацію відповідним органам, після цього мене викликали в ХОВА на апаратну нараду, там ми обговорили це питання. Але серйозно мене та мою ідею не сприйняли. Я казав, що близько 300 людей зможемо вивезти з окупації, хоча вже тоді ми були готові до двох тисяч. У підсумку в нас вийшло вивезти 1200 людей, – згадує Віталій.
Реалії першої масштабної евакуації були такі: на місцях велике скупчення людей та брак транспорту. Всього цього волонтер намагався уникати у своїх попередніх евакуаціях. До цього Віталій провів близько 50 евакуацій з Харківщини, щоправда, у менших розмірах. Як він згадує, їздили з людьми під обстрілами, стрибали з машин на ходу, ховалися від прильотів. Під час першої великої евакуації довелося багато питань вирішувати прямо на ходу, але завдяки спільним зусиллям усе вдалося.
Евакуація закінчилася за наказом військових. Як тільки автобуси з людьми покинули місце збору, там почався жорстокий ворожий обстріл з «градів».
Після цього Віталія ще раз запросили на апаратну нараду ХОВА. На таких заходах він надає владі первинні дані, всю інформацію, що знає про окуповані території: яка там ситуація та скільки людей планується вивезти.
– Там сидять СБУ, представники обласної військової адміністрації, ДСНС, логісти, багато людей з різними важелями влади… І я – звичайний волонтер Вєтал, – сміється Дмитрюк.
Під час другої евакуації, коли вдалось вивезти з окупованих територій 1500 людей, військові рф почали обстрілювати перевальний пункт.
– По нас почався обстріл з мінометів, там було багато людей, зокрема і маленькі діти. Ми просто почали кидати дітей в окопи, викидали речі з автобусів та бусів, ховали туди людей. На дорозі всюди валялися речі, а ми запихали всіх людей у все, що може рухатися, аби вони швидко покинули цю територію. Я зі своєю командою та військовими падали під дерева, ховалися у «зеленці», повзали – просто рятувалися від снарядів. Поки останній мій автобус не виїде з небезпечної території, я не можу поїхати. Тому я по рації почав кричати своїм: «Їдемо!». І тільки коли виїхала наша остання машина, ми почали звідти вибиратися, військові нам показали куди йти, де треба повзти, – згадує Віталій.
Військові рф наче «натякали», що евакуація має закінчитися, але волонтери не зупинилися на півшляху.
– Після цього обстрілу змогли вивезти ще 400 людей. Треба вміти підлаштовуватися під обставини. Так, умови погані, але в нас вся команда «стріляна», нас цим не злякати, – розповідає чоловік.
Віталій каже, що умови, в яких вони працюють, завжди пекельні. Одного разу він вирішив поїхати з волонтерами до населеного пункту, який розташований між позиціями українських військових та ворожих.
– Там постійно йшли обстріли з усіх боків. Я туди поїхав, бо просто відчував, що може статися якийсь форс-мажор, і люди захочуть поїхати. Так і сталося, – згадує волонтер.
У підвалах під будинками сиділи люди, які не могли вийти на вулицю через обстріли. Перші 22 людини виїхали нормально, але останні 48 цивільних декілька годин не могли залишити це місце.
– Зазвичай як усе відбувається: з тієї сторони «бах», потім з іншої, і завжди є перерва між обстрілами. А тут просто без кінця гатять, і ми людей то з підвалу в машину, то з машини у підвал. Прильоти були жорстокі, падали стовпи, дерева – ну просто пекло. Я сидів і думав: «Боже, що ж ви виїхати не даєте», – розповідає Віталій.
Коли обстріли стихли, волонтери одразу посадили 48 цивільних у машини та поїхали у безпечне місце.
Віталій каже, що найбільше в евакуаціях у його пам’яті закарбовуються діти.