Поліна та її команда: як волонтерка з Мерефи гуртує людей, щоб допомагати іншим
Поліну Тимошенко добре знають не лише в рідній Мерефі: вона все життя працювала в соціальній сфері. Спочатку – в Харківському районі, де була директором соціальної служби для молоді, згодом – в Обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді ХОДА. Потім тяжко захворіла та вийшла на пенсію за інвалідністю. Але коли почалася війна – не змогла сидіти склавши руки, адже мала і спеціальні знання, і досвід роботи у соцсфері, і – що дуже важливо – численні тісні зв’язки у потужній системі центрів соціальних служб.
– Це товариство, друзі, велика соціальна сім’я в Україні, – каже Поліна Тимошенко. – До того ж більше 20 років тому я двічі їздила в Цинциннаті – місто-побратим Харкова для обміну досвідом. Там теж з’явилися знайомства, зав’язалися ділові відносини. Коли почалася війна, син пішов у ЗСУ, а я почала волонтерити (у нас є такий вислів: «Соцпрацівник один раз – соцпрацівник на все життя») – ці зв’язки відіграли велику роль.
Старі американські зв’язки
До Поліни звернулися її знайомі – американці з побратимського центру Цинциннаті.
– До мене зателефонував колишній харків’янин, перекладач Олександр Етлін, який завжди допомагав харків’янам під час перебування в Цинциннаті. Він повідомив, що звичайні люди з міста-побратима хочуть підтримати мешканців Харкова та Харківської області. Уявіть собі – американські бабусі та дідусі готові були віддати свої накопичення для наших людей. Але постало питання: як це зробити максимально ефективно через океан?
Американці хотіли, щоб до волонтерської діяльності залучилися учасники програми побратимського центру, тому було створено благодійний фонд та волонтерську платформу «Харків – школа мужності».
Засновниками платформи стали відомі громадськості люди – депутат Харківської обласної ради Сергій Федченко, професор Каразінського університету Володимир Бульба, очільниця Чугуївської міської громади Галина Мінаєва, Мереф’янський міський голова Веніамін Сітов та Ольга Федченко. До них приєдналися Поліна Тимошенко, Людмила Макаренко, Віктор Нікуленко та Ірина Вишлова. Було визначено пріоритетні питання та складено план дій.
У перші ж дні з’ясувалося, що найголовніше, чого потребували люди, – це медикаменти, особливо для хронічних хворих. Якщо запаси продуктів і грошей у людей ще якісь були, то ліків не вистачало катастрофічно. Потрібно було не тільки знайти ліки, а й розібратися, кому вони потрібні першочергово, та якими аналогами можна замінити ті, які були відсутні.
– Крім свого населення, у нашій громаді додалося одразу 5,5 тисячі переселенців, і проблема медикаментів стосувалася і їх. У цьому дуже допомогла місцева влада та мер Мерефи особисто. Ми працювали разом із сімейними лікарями, щоб з’ясувати потреби. Про те, як їздили до Харкова за ліками з мереф’янським волонтером Євгеном Бескровним під обстрілами на склад і назад до Мерефи, навіть страшно згадувати, – розповідає волонтерка. – А потім у мене вдома утворився такий собі великий склад ліків. Приходили знайомі, сусіди, однокласниці (ті, хто мав медичну освіту) і розбиралися, що і кому давати, адже я не фармацевт.
Ляльковий театр удома та переселенці на дачі
На своїй дачі у Бедрягах Поліна влаштувала прихисток для тих, хто евакуювався. Це невеличке село на 200 осіб біля Буд, там навіть газу немає. Але була можливість надати людям хоч якесь житло.
– У мене там жили родини, які евакуювались із Великої Данилівки, із селища Жуковського міста Харкова. Сусіди мої вивозили, а ми прихистили. І зараз живуть люди – дві сім’ї з Харкова, в одній з них – мати та батько інваліди. Допомагаємо цій родині, зрозуміло, та й не лише їм – усім, хто там у старих хатах та на дачах живе, – розповідає Поліна. – Одного разу зустріли там жінку десь років 50-ти, яка проживала в селі. Вона все життя працювала і залишилася без нічого. Зовсім... Усе втратила. Коли такі історії чуєш, хочеться ще більше допомагати людям.
Свій власний дім Поліна перетворила на склад та волонтерський центр, а одного разу – навіть у ляльковий театр.
До неї звернувся співробітник Харківського театру ляльок та водночас волонтер фонду «Вільні люди» Роман Панченко. Він з колегами організував поїздки акторів з ляльками Харківською областю – такий собі пересувний ляльковий театр. Вони грали невеликі спектаклі та пригощали дітей смаколиками. Але у Мерефі, яку російські війська час від часу обстрілювали, підібрати безпечне місце було неможливо, та й багато дітей збирати в одному місці було небезпечно.
– Ми вирішили поставити спектакль у мене вдома. Довелося деякі меблі винести з кімнати, щоб там могла розташуватися ширма з артистами та 20 діточок. Це були і сусідські діти, і діти переселенців. Бачили б ви їх очі! Дехто з них ніколи в житті до цього не бачив лялькового театру, – ділиться Поліна Тимошенко. – А Роман ще й смаколиків діткам привіз. Тобто справжнє свято вийшло…
«Сама по собі я б нічого не змогла»
Подібне притягує подібне – це закон людського життя. Тому не дивно, що в оточенні Поліни волонтерами стають усі: її приклад заражає та надихає.
– У моїй великій родині всі волонтерять: насамперед чоловік, а ще – брати, сестра, племінники. Сама по собі я б нічого не змогла, тільки з командою. Мені допомагають усі, до кого б не звернулася, – і місцева влада (я знаю, що можу зателефонувати у будь-яку годину доби і знайду підтримку), і знайомі приєднуються. От, наприклад, чудова родина Корчагіних: вони виїхали за кордон, але переказали нам гроші, які пішли на підтримку ЗСУ. Хтось допоміг з пальним, коли було зовсім погано з ним, хтось надав авто, коли треба було. Війна виявляє та підкреслює всі якості людини, – розмірковує волонтерка. – Іноді і не чекаєш від людини, що вона буде допомагати, а вона бере і робить. Моя кума допомагала мені «гуманітарку» розвантажити, коли ну зовсім ніхто не міг. Там ящики по 18 кілограмів – і вона їх тягала!
Іноді допомога приходить звідтіля, де її зовсім не очікуєш, від тих людей, на яких не сподівався. Поліна Тимошенко вважає однією з головних проблем для волонтерів зараз – це відсутність інформації про тих, хто насамперед потребує допомоги, адже ми всі знаємо, як по-різному поводяться люди в скрутні години. Хтось кричить, вимагає уваги та добивається того, що, як вважає, йому мають надати. А дехто тихенько чекає, доки дійде черга та на нього звернуть увагу. Часто про потреби таких людей волонтери дізнаються випадково, тому інформація дуже важлива.
– Ось дівчина сусідська нещодавно до мене приходила. Говорить, що з молодими матусями та їх дітками гуляє, знає, що в тій родині така проблема, а в іншій – така. Це дуже важливо, що вона бачить, аналізує, розповідає. Люди б, може, і не розповіли про свою проблему, а ми можемо їм допомогти завдяки цій дівчині, – ділиться волонтерка.
«Скажіть нам щиро «дякую» – і ми втричі більше зробимо»
В умовах війни відсутні бази даних, а всі методики, якими користувалися соцпрацівники, перестали працювати. Хто більш уразливий – бабуся, яка отримує хоча б якусь пенсію від держави, чи молода пара, яка залишилася без житла, без роботи, без грошей? Як виявити таких людей та як з’ясувати, кому більше потрібно? Усі ці питання постали перед Поліною та її командою, коли вони почали співпрацювати з Червоним Хрестом.
– Ми возили гуманітарну допомогу від Червоного Хреста в населені пункти Мереф’янської громади – Утківку, Олександрівку, Верхню та Нижню Озеряну, розбомблену та майже знищену Яковлівку. Не всі приходять за списками, буває так – стоять осторонь люди і кажуть: а нам що, не дадуть? Ми теж переселенці… І як вирішити, кому дати, а кому – ні? – з болем запитує Поліна. – Одного разу таке було, що пара пенсіонерів-переселенців стоїть та тихенько мені каже: «Ми з Маріуполя»... У мене аж серце зайшлося. Вони все втратили – і стоять мовчки, чекають.
Волонтерських історій про людей, про їхню порядність,чемність, готовність поділитися останнім у Поліни достатньо.
– Наші люди такі неймовірні, навіть у скруті. Уявіть: трапилося так, що бабуся оформила опіку над онуком. Їй – уже за 60, і вона сама. Переселенка. Я привезла їй ящик гуманітарної допомоги, зокрема одяг для хлопчика, і говорю: ви відберіть те, що йому підійде, а решту я потім заберу. Згодом приїжджаю за зайвими речами, а вона мені: «Я там ще наші речі поклала – мій хлопчик уже виріс з них, може, комусь підійде». Все ціле, випране, підготовлене для когось іншого… У неї донька померла, потім майже одразу чоловік, мала дитина на руках залишилася, і вона про інших думає, не про себе, – зауважує волонтерка і додає: – Такі випадки надихають!
Є й інші випадки – ті, які ображають, дратують, засмучують. З ними стикалися, напевно, всі волонтери. Це претензії з боку тих, хто вважає, що їм усі винні, зокрема й волонтери.
– Був випадок, коли до мене звернулася жінка з претензією: чому ми тільки овочеві пюре для дітей привозимо, а фруктові – ні, бо в неї дитина їх не їсть. Ну тож я можу тертушку дати та навчити, як це пюре зробити власноруч, – жартує волонтерка. І водночас із сумом згадує ще один випадок: – Чоловік із черги за «гуманітаркою» почав мені говорити, що він інвалід і що я йому винна й те, і те, і те… Я не витримала (так, це з точки зору соцпрацівника непрофесійно, я це знаю) і говорю: «Я теж інвалід іншої групи, і мене ніхто не примушує це робити, але я роблю!» Хоча мені після операції важкого підіймати не можна, а я тягаю і тягаю...
Втім, Поліна підкреслює: ці випадки – поодинокі. Більшість людей вдячна волонтерам за їх працю.
– Іноді буває – людина отримала якусь допомогу, розгубилася, не подякувала… А потім телефонує чи пише слова вдячності – і це надихає, – зауважує волонтерка. – Хочеться ще більше зробити. Ми ж який народ? Скажіть нам щиро «дякую» – і ми втричі більше зробимо!
Рецепт від професійного вигоряння від Поліни Тимошенко
Поліна – національний тренер з профілактики професійного вигоряння, відповідну освіту вона отримала ще у 2014–2015 році. Говорить, що знати теорію – це одне, а практика – це інше, особливо в нинішніх умовах, коли волонтери відчувають неймовірне напруження.
– Намагайтесь шукати якісь «зачіпки» у своєму житті, щоби відновлюватись. Не можна працювати «на знос», тому що, крім шкоди і собі, й іншим, ви нічого не зробите.
Особливо для мене такою «зачіпкою» є творчість. Я дуже люблю в’язати, вирощую квіти – у мене цілий розарій. Коли захворіла – пішла на курси плетіння ґерданів. Це дало змогу врятуватися від вигоряння. Зараз мої ґердани є і в США, і в Індії, і Німеччині. Іноді я їх продаю, але більшість – це подарунки. Коли я бачу, що люди їх надягають – це для мене найкраща підтримка!
«Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів».
