Поліна та її команда: як волонтерка з Мерефи гуртує людей, щоб допомагати іншим

18.07.2022 16:00 Янголи громад

Соціальний працівник – це людина, яка за службовим обов’язком повинна опікуватися тими, хто потребує турботи. Але якщо це не тільки професія або вже зовсім не професія, а стан душі – тоді людина може творити дива. Саме така людина з невеликого міста Мерефа в Харківській області змогла налаштувати волонтерську роботу в громаді.

Поліну Тимошенко добре знають не лише в рідній Мерефі: вона все життя працювала в соціальній сфері. Спочатку – в Харківському районі, де була директором соціальної служби для молоді, згодом – в Обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді ХОДА. Потім тяжко захворіла та вийшла на пенсію за інвалідністю. Але коли почалася війна – не змогла сидіти склавши руки, адже мала і спеціальні знання, і досвід роботи у соцсфері, і – що дуже важливо – численні тісні зв’язки у потужній системі центрів соціальних служб.

– Це товариство, друзі, велика соціальна сім’я в Україні, – каже Поліна Тимошенко. – До того ж більше 20 років тому я двічі їздила в Цинциннаті – місто-побратим Харкова для обміну досвідом. Там теж з’явилися знайомства, зав’язалися ділові відносини. Коли почалася війна, син пішов у ЗСУ, а я почала волонтерити (у нас є такий вислів: «Соцпрацівник один раз – соцпрацівник на все життя») – ці зв’язки відіграли велику роль.

Старі американські зв’язки

До Поліни звернулися її знайомі – американці з побратимського центру Цинциннаті.

– До мене зателефонував колишній харків’янин, перекладач Олександр Етлін, який завжди допомагав харків’янам під час перебування в Цинциннаті. Він повідомив, що звичайні люди з міста-побратима хочуть підтримати мешканців Харкова та Харківської області. Уявіть собі – американські бабусі та дідусі готові були віддати свої накопичення для наших людей. Але постало питання: як це зробити максимально ефективно через океан?

Американці хотіли, щоб до волонтерської діяльності залучилися учасники програми побратимського центру, тому було створено благодійний фонд та волонтерську платформу «Харків – школа мужності».
Засновниками платформи стали відомі громадськості люди – депутат Харківської обласної ради Сергій Федченко, професор Каразінського університету Володимир Бульба, очільниця Чугуївської міської громади Галина Мінаєва, Мереф’янський міський голова Веніамін Сітов та Ольга Федченко. До них приєдналися Поліна Тимошенко, Людмила Макаренко, Віктор Нікуленко та Ірина Вишлова. Було визначено пріоритетні питання та складено план дій.

У перші ж дні з’ясувалося, що найголовніше, чого потребували люди, – це медикаменти, особливо для хронічних хворих. Якщо запаси продуктів і грошей у людей ще якісь були, то ліків не вистачало катастрофічно. Потрібно було не тільки знайти ліки, а й розібратися, кому вони потрібні першочергово, та якими аналогами можна замінити ті, які були відсутні.

– Крім свого населення, у нашій громаді додалося одразу 5,5 тисячі переселенців, і проблема медикаментів стосувалася і їх. У цьому дуже допомогла місцева влада та мер Мерефи особисто. Ми працювали разом із сімейними лікарями, щоб з’ясувати потреби. Про те, як їздили до Харкова за ліками з мереф’янським волонтером Євгеном Бескровним під обстрілами на склад і назад до Мерефи, навіть страшно згадувати, – розповідає волонтерка. – А потім у мене вдома утворився такий собі великий склад ліків. Приходили знайомі, сусіди, однокласниці (ті, хто мав медичну освіту) і розбиралися, що і кому давати, адже я не фармацевт.

Ляльковий театр удома та переселенці на дачі

На своїй дачі у Бедрягах Поліна влаштувала прихисток для тих, хто евакуювався. Це невеличке село на 200 осіб біля Буд, там навіть газу немає. Але була можливість надати людям хоч якесь житло.
– У мене там жили родини, які евакуювались із Великої Данилівки, із селища Жуковського міста Харкова. Сусіди мої вивозили, а ми прихистили. І зараз живуть люди – дві сім’ї з Харкова, в одній з них – мати та батько інваліди. Допомагаємо цій родині, зрозуміло, та й не лише їм – усім, хто там у старих хатах та на дачах живе, – розповідає Поліна. – Одного разу зустріли там жінку десь років 50-ти, яка проживала в селі. Вона все життя працювала і залишилася без нічого. Зовсім... Усе втратила. Коли такі історії чуєш, хочеться ще більше допомагати людям.
Свій власний дім Поліна перетворила на склад та волонтерський центр, а одного разу – навіть у ляльковий театр.