80+: дві історії життя, що надихають
Покоління тих, кому за 80, – особливе. Вони пережили багато: Другу світову та фашистську окупацію, післявоєнний голод, хрущовські реформи, брежнєвські порожні полиці в магазинах, лихі 90-ті, і ось нарешті – війна, яка відбирає все, заради чого вони жили. Але вони не зламалися, бо мають якийсь стрижень, який не дає їм жалітися та скиглити. Замість цього вони намагаються навіть воєнне повсякдення зробити кращим та подають приклад оточуючим.
Солдат з авторучкою
Цей худорлявий сивий з довгою, але акуратною бородою чоловік уже не вперше з’явився в редакції «Слобідського краю». Представився: Іван Павлович Коваленко, ВПО із села Осинового на Куп’янщині. Ми вже публікували його вірші про рідний край, і тоді вони буквально розлетілися по Інтернету. Цього разу приніс Звернення до жителів Харківщини з проханням бути чуйнішими до тих, хто втратив усе. Взагалі пан Іван намагається бути активною людиною.
Він пам’ятає Другу світову та німецьку окупацію, пережив ще одну окупацію – російську, а евакуювався з рідного Осинового у серпні 2024-го на останньому рейсовому автобусі в Харків. Зараз його села практично не існує.
«Були важкі бої, жити вже було неможливо. Я-то ще кріпкий чоловік, а бабуся моя не спала, не роздягалася – у льоху місяць просиділа. Ну, зрозуміли: щоб залишитися живими, треба виїжджати. Зібрали речі на «кравчучку» – що змогли вмістити та й подалися на автобус. Виявилося, що це був останній рейсовий автобус – потім їх відмінили. Через Оскіл на той час уже переправ не було, з того боку людей тільки на резинових човнах волонтери вивозили, часто – під обстрілами, під дронами», – розповідає чоловік.
До війни в Осиновому жило 1700 людей, а зараз, за словами пана Івана, залишилося біля десятка: багато кого вбило або поранило в рідній оселі. Були випадки – дрони залітали прямо в хати. Іван Павлович згадує, як один чоловік дрова рубав, а хазяйка на кухні поралась. Дрон залетів у вікно. Поранило і її, і чоловіка, але, на щастя, вижили обоє. Інший односелець поніс обід старенькій бабусі-сусідці, яка пересувалась на ходунках, а в цей час дрон прилетів і розбив його хату вщент, нічого не залишилось.
На питання, чому люди сидять під обстрілами та не виїжджають, пан Іван, на хвилину замислившись, із гіркотою в голосі відповів: «Люди мого віку знають, як тяжко приживатися на новому місці. Все життя тяглися, трудилися, недоїдали, недосипали, і ось – коли «браття» прийшли, ми за лічені хвилини залишилися бомжами».
Себе пан Іван вважає моторним чоловіком і говорить, що старість його вдома не застане – поки ноги ходять, серце б’ється та голова працює, буде допомагати людям чим може.
«Пам’ятаю, у 2023-му (це ми ще в Осиновому жили) баштан уродив добре. Я на День Незалежності на тачку поклав кавунів, підготував цілу пачку свої віршів на патріотичну тематику («Моя Україна», «З Днем Незалежності» та інші) та поїхав на переїзд, де дорога з Харкова на Куп’янськ-Вузловий йде. Там машини пригальмовують, а машин військових тоді там багато їхало, бо прифронтова зона, – розповідає чоловік. – Вони зупиняються, я даю пару кавунів та вірші. Вони питають, скільки з них грошей, а я у відповідь: «Ні, мені гроші не потрібні, це вам подяка на День Незалежності за те, що звільнили Куп’янськ та Куп’янщину від окупантів».
У Харкові, як і раніше, пан Іван не сидить склавши руки. Він вважає, що повинен донести свій біль, свою правду до інших людей.
«Я намагаюсь розповісти про те, що ми, ВПО, відчуваємо, намагаюся робити людям добро. Звертаюсь у Верховну Раду, в Офіс Президента, якщо бачу, що людина потребує допомоги. Я вважаю себе солдатом, тільки не з автоматом, а з авторучкою», – говорить Іван Павлович і наостанок розповідає трохи кумедну та водночас сумну історію про те, як у нього з’явилася борода:
«Я зазвичай уранці встаю – умився та поголився. А в мене бритва електрична, старенька. Зранку 24 лютого 2022 року я тільки за бритву, а тут онучка з Харкова дзвонить: «Діду, війна! Харків бомблять!». І в мене перестає бритва працювати… Ну, я й вирішив: закінчиться війна – поголюся. Розповів про це в Осиновому, і коли люди дізналися про таку обіцянку, сказали: «Ми перед хатою розчистимо площу велику, поставимо столи, накриємо, будемо Перемогу святкувати та вашу бороду голити!».
Доярка, співачка, вишивальниця
Лідію Іванівну Казенну з Вовчанщини язик не повертається назвати бабусею. Елегантна 85-річна жінка в українському яскравому народному вбранні виділялася серед людей, що зібралися в Харкові на відкриття виставки «Вовчанщина: допоки в пам’яті жива».
Уже два рокі вона живе в Харкові. Виїжджати – від свого хазяйства, від свого дому, від своєї землі – не хотіла, пручалася до останнього. На цій землі вона пропрацювала 51 рік дояркою, а ще – 35 років співала в народному хорі.
«Як почалася війна, доньки повиїжджали в Ірландію. Ми залишилися з чоловіком, але він раптово помер на риболовлі. Я залишилася сама. Сиджу якось за двором, плачу. Їдуть з поліції: «Бабуся, евакуювати будемо?» Кажу: ні. На другий день знов приїхали: давайте виїжджати. Я в тапочках, у халаті… Документи взяла – і все. Я ж на три дні їхала…», – пригадує пані Лідія.
Потім вдалося винайняти авто, з’їздити ще раз до рідної домівки та забрати деякі речі, у першу чергу, вишивки, костюми та родинні фотографії. Згадувати те, що побачила під час останнього приїзду в рідне обійстя, Лідії Іванівні важко: хати дочок, які жили поруч, погоріли, а в неї обвалилася стеля. Жінка впевнена: якщо б не виїхала, не залишилася б жива.
Взяла речі, віддала продукти та закрутки з льоху військовим, які тоді стояли в селі, – і поїхала в Харків. Зараз пані Лідія мешкає тут у гуртожитку разом із зятем, продовжує займатися вишиванням та співати в хорі – тобто намагається організувати своє життя так, щоб хоч трохи було схоже на довоєнне та щоб бути зайнятою кожну хвилину.
«Я і дочкам, і онучкам – усім ікони та рушники вишила. Ось це теж моя робота (показує на експозицію) – ікона Миколи Угодника, а ікон Богородиці вже сім штук вишила. Коли починала, думала: ось вишию другу – і війна закінчиться», – трохи засмучено говорить Лідія Іванівна.
Але очі жінки тут же спалахують, коли вона починає говорити про нові візерунки та плани вишивок – про гарні вишні та чудові рози, які з’являться на полотні. «Я цим марю», – посміхається пані Лідія.
Ми писали надихаючу історію дівчини – майбутньої кравчині, яка перетворила хобі на професію та планує виходити на міжнародний ринок.
Також ми писали про роботу мобільної групи «Центру підтримки куп'янчан» у Харкові.
Читайте також:
Від Харкова до закордону: як Борівська громада координує роботу з евакуйованими мешканцями